Ли Бардуго – Біснуватий (страница 11)
Тепер вона бачила в темряві червоні плями й за мить зрозуміла: це очі.
— Доус!
Занадто пізно. Алекс позадкувала й наштовхнулася на стіну, коли зі стола вирвалося стадо схарапуджених коней і помчало кімнатою бурхливою масою чорної плоті. Вони були вугільного кольору й мали червоні розпечені очі. Після кожного удару копит підлога вибухала полум’ям. Коні помчали крізь двері храму, розкидаючи навкруги сіль і каміння, та з гуркотом зникли в коридорі. Пекельні коні один за одним прорвалися крізь соляні лінії.
— Вони не збираються зупинятися! — крикнула Доус.
Вони збиралися розтрощити вхідні двері й вирватися на вулицю.
Та коли схарапуджені тварини наштовхнулися на лінію солі, змішаної з кров’ю, то здалося, наче хвиля налетіла на скелі. Стадо розсипалося праворуч і ліворуч безладним несамовитим потоком. Один із коней упав на бік, його тоненьке іржання скидалося на людський плач. Він підвівся, і налякані тварини з тупотом повернулися до храму.
— Доус! — крикнула Алекс.
Вона знала чимало смертельних слів. Мала срібні ланцюги, зав’язану вигадливими вузлами мотузку, клятий кубик Рубика, адже демони полюбляли головоломки. Але й гадки не мала, як дати раду стаду коней, які фиркали сіркою і з’явилися з пекельних глибин.
— Геть із дороги! — верескнула Доус.
Алекс притиснулася до стіни. Доус стояла з протилежного боку стола, з обличчям в обрамленні рудого волосся, і викрикувала слова, яких Алекс не розуміла. Потім піднесла до рота трубу, і той звук нагадував про тисячу ріжків, цілий військовий оркестр.
«Вони розтопчуть її, — подумала Алекс. — Від неї нічого не залишиться, вона перетвориться на попіл».
Коні стрибнули чорним потоком важких тіл і синього полум’я, і Доус жбурнула трубу до прірви. Тварини пірнули за нею,
виписавши неможливу дугу в повітрі, наче були не кіньми, а морською піною. Потекли, як вода, і розчинилися в темряві.
— Зачиняй! — крикнула Алекс.
Доус підвела порожні долоні й потерла їх, наче змиваючи все це.
А тоді в приміщенні луною озвався голос — він пролинув десь унизу чи вгорі, неможливо було сказати. Однак Алекс упізнала його, а почуте слово було чітким і благальним.
«Заждіть».
— Ні! — заволала Доус.
Але було вже занадто пізно. Пролунав грандіозний гуркіт, наче затріснулися важкі двері. Алекс збило з ніг.
6
З того, що трапилося далі, Алекс запам’ятала небагато. У вухах дзвеніло, очі сльозилися, а сірка так сильно тхнула, що вона ледве встигла перекотитися й стати рачки, перш ніж її знудило. Почула, що Доус теж блює, і мало не розревілася від радощів. Якщо Памелу нудить, вона не померла.
Роббі забіг у приміщення, відмахуючись від диму, і закричав:
— Якого дідька?! Якого дідька?!
Потім і його вирвало.
Уся кімната була вкрита чорною кіптявою. Алекс і Доус були нею запорошені. А стіл — стіл, за яким буцімто збиралися лицарі короля Артура, — тріснув посередині.
«Заждіть».
Вона навіть не могла вдати, наче не чула цього, адже Доус теж почула. Коли портал із гуркотом зачинився, Алекс помітила страждання в її очах.
Стерн підповзла до аспірантки. Та зіщулилася під стіною і тремтіла.
— Жодного клятого слова, — прошепотіла Алекс. — Це була перевірка та й годі.
— Я чула його… — На очах у Доус набрякли сльози.
— Я знаю, але просто зараз ми мусимо прикрити власні дупи. Повторюй за мною. Це була перевірка.
— Це була пере… перевірка.
Решта минула, як у тумані: крики делегатів «Сувою та ключа»; дзвінки від їхніх членів правління й випускників; ще трохи криків Майкла Ансельма, який приїхав приміською електричкою і запропонував скористатися тиглем Гайрама, щоб відремонтувати стіл і знову зробити його цілим. Доус з Алекс доклали всіх зусиль, аби відтертися від кіптяви, а тоді зустрілися з Ансельмом у центральній залі гробниці «Сувою та ключа».
— Ми тут ні до чого, — кинула Алекс. Краще було одразу атакувати. — Ми хотіли переконатися, що вони не відкривають
портали й не влаштовують несанкціоновані ритуали, тому я вигадала приманку, щоб викрити їх.
Вона заздалегідь підготувала легенду. Не очікувала, що доведеться прикривати нею грандіозний вибух, але нічого іншого запропонувати не могла.
Ансельм тинявся туди-сюди, затиснувши в руці телефон, з якого долинали крики якогось випускника «Сувою та ключа». Чоловік прикрив мобільник рукою.
— Ви знали, що нексус нестабільний. Хтось міг загинути.
— Стіл розвалився навпіл! — верещав із телефона випускник. — Увесь храм зруйновано!
— Ми замовимо прибирання. — Ансельм знову прикрив телефон і несамовито прошепотів: — «Іль-Бастоне».
— Не хвилюйся, — звернулася Алекс до Доус, коли вони пройшли повз гурт розлючених Слюсарів і рушили сходами вниз на хідник. Роббі Кендалл мав такий вигляд, наче пролетів крізь димар і загубив один зі своїх черевиків-лоферів. — Ансельм звинувачуватиме мене, а не тебе. Доус?
Вона не слухала. Погляд у неї був нажаханий і відсутній.
Те слово. «Заждіть».
— Доус, ти маєш триматися купи. Ми не можемо розповісти, що сталося, хай там як тебе контузило.
— Гаразд.
Але вона мовчала всю дорогу до «Іль-Бастоне».
Одне-єдине слово. Дарлінґтонів голос. Завзятий, вимогливий. «Заждіть».
Вони майже впоралися, майже дотягнулися до нього. Були так близько.
Йому самому все вдалося б. Завжди ж вдавалося.
Щоб відмитися від смороду, довелося майже годину натиратися петрушкою і мигдальною олією. Доус пішла до ванної Данте, а Алекс роздягнулась у чарівній кімнаті Вергілія з ванною на вигнутих лапах.
Її одяг перетворився на ганчір’я.
— Ця грьобана робота мала б давати стипендію для відшкодувань, — буркнула дівчина, звертаючись до будинку й натягаючи спортивний костюм з емблемою Лети, а по тому спустилася до вітальні.
Ансельм досі не закінчив телефонної розмови. Він був молодший, ніж їй спочатку здалося, трохи за тридцять, і мав непоганий вигляд у діловому стилі.
Майкл, тільки-но побачив Алекс, підвів угору палець, і вона попрямувала до кухні, де знайшла Доус. Дівчина вже дістала тарілки з копченим лососем й огірковим салатом, поклала у відерце з льодом пляшку білого вина. Алекс хотілося завести очі під лоба, але вона була голодна, а в Леті було так заведено. Можливо, їм слід було просто запросити пекельну потвору на вечерю з холодними закусками.
Доус стояла перед мийкою, повною посуду й мильної піни, і витріщалась у вікно; вода текла, щойно вимите волосся вільно звисало. Алекс іще ніколи не бачила її з такою зачіскою.
Вона потягнулася й вимкнула воду.
— Усе нормально?
Памела далі витріщалася у вікно. Дивитися там не було на що — провулок, стіна чепурного закинутого вікторіанського маєтку.
— Доус? Ансельм нас іще не відпустив. Я…
— Лета встановила в «Чорному В’язі» охоронну систему, коли… коли ми дізналися, що будинок певний час залишатиметься порожнім. Просто кілька камер.
Алекс відчула, як у шлунку щось неприємно затріпотіло.
— Знаю. Вхідні двері, задні двері.
Сендоу переконався, що всі вікна забили дошками, а старий «мерседес» перемонтували коштом Лети. Доус час від часу брала його, виконуючи доручення, просто аби автівка не застоювалася.
Тепер вона геть похнюпилась.