Ли Бардуго – Біснуватий (страница 12)

— Я встановила одну в бальній залі.　

У бальній залі. Там, де вони спробували влаштувати ритуал під місяцем-молодиком.　

— І?　

Алекс чула, як у вітальні розмовляв Ансельм, а в мийці тріскалися мильні бульбашки.　

— Щось… я отримала сповіщення. — І Доус кивнула на телефон на кухонній стійці.　

Алекс змусила себе взяти його й провести по екрану. Не було видно нічого, крім темного туману, на краях танцювали слабенькі вогники.　

— Це все, що записує камера, — промовила Доус.　

Стерн вдивлялася в екран, наче могла знайти в темряві якусь постать.　

— Це просто міг бути Космо. Він міг перекинути камеру.　

Дарлінґтонів кіт відкинув усі спроби переселити його до «Іль- Бастоне» або квартири Доус неподалік від богословського факультету. Єдине, що їм залишалося, — приносити йому данину у вигляді їжі та води й сподіватися, що кіт пригляне за «Чорним В’язом», а старий будинок — за ним.　

— Не тіш себе надією, Доус.　

— Авжеж, не буду.　

Авжеж, ні.　

Проте вигляд у неї досі був нажаханий, і Алекс знала, про що дівчина думала.　

«Заждіть». Благання пролунало занадто пізно, та що, як Дарлінґтонові якимось чином вдалося вибратися, коли портал у «Сувої та ключі» затріснувся? Що, як їм випадково все вдалося? Що, як вони повернули його назад?　

«А що, як усе пішло геть не так?» Раптом те, що чекало в «Чорному В’язі», зовсім не було Дарлінґтоном?　

— Алекс? — гукнув із сусідньої кімнати Ансельм. — На два слова. Тільки ти, будь ласка.　

Але Доус навіть не поворухнулася. Вона вчепилася руками за краї мийки, наче хапалася за страхувальну балку на американських гірках, наче приготувалася заверещати, коли машинка рвоне донизу. Чи розуміла колись Алекс по- справжньому, ким був Дарлінґтон для Памели Доус? Тихенької, замкнутої Доус, яка опанувала мистецтво зливатися з меблями? Дівчини, яку лише він називав Пеммі?　

— Ми спекаємося Ансельма, а потім підемо подивимося, — вирішила Алекс.　

Голос у неї був спокійний, але серце мало не вискакувало з грудей.　

«Це нічого», — запевняла вона себе, приєднавшись до Ансельма у вітальні. Кіт. Сквотер. Примхлива гілка якогось дерева. Примхливий хлопчисько. їй потрібно було зберігати ясну голову, якщо вона збиралася вигадати, як заспокоїти Ансельма й членів правління Лети.　

— Я поговорив із новим Претором. Він і так неохоче погодився на цю вакансію, і сумніваюся, що сьогоднішні події додадуть йому впевненості, тож я доклав усіх зусиль, аби трохи згладити цю маленьку катастрофу.　

Дякувати здавалося недоречним, тож Алекс промовчала.　

— Що ви насправді робили в «Сувої та ключі»?　

Вона сподівалася, що Майкл не буде таким прямим. У Леті полюбляли ходити навколо проблем околяса, там працювали справжні фахівці з пошуку запилюжених килимків, під які можна було замести правду. Дівчина уважніше придивилася до Ансельма: засмаглий після якоїсь літньої відпустки, трохи пожмаканий після нічних пригод. Він розстібнув комірець і налив собі скотчу. Майкл скидався на актора, який грає чоловіка, чия дружина щойно попросила розлучення.　

— Я відчув сморід сірки, — втомлено повів далі він. — Напевно, будь-хто в радіусі трьох кілометрів його відчув. Тож розкажи мені, що саме у твоєму заклинанні пішло не так, щоб спричинити отаке? Щоб розтрощити стіл, якому кілька століть?　

— Ви самі казали: у них нестабільний нексус.　

— Не настільки нестабільний, щоб із неба падали вогонь і сірка. — Він підняв угору келих і тицьнув пальцем, наче замовляв ще один. — Ви намагалися відкрити портал до пекла. Я вважав, що чітко дав зрозуміти. Деніел Арлінґтон не…　

Алекс замислилася. Він не збирався вдовольнятися відмовками про нещасний випадок чи невдале заклинання. Проте вона не збиралася визнати, що намагається знайти Дарлінґтона, а надто якщо він міг повернутися, надто якщо в «Чорному В’язі» могло чекати щось значно гірше.　

— То не була випадковість, — збрехала вона. — Я це навмисно зробила.　

Ансельм кліпнув.　

— Ти збиралася знищити стіл?　

— Так і є. їм не може просто так зійти з рук накоєне минулого року.　

— Алекс, — чоловік злегка насупився, — наша робота — захищати. А не карати.　

«Не дури себе. Наша робота — пересвідчитися, що дітлахи не галасуватимуть і приберуть за собою».　

— їм не можна було повертатися до проведення ритуалів, — наполягала дівчина. — Не можна було продовжити з того самого місця, де вони зупинилися.　

Злість у її голосі була щирою.　

Ансельм зітхнув.　

— Може, і не можна. Але той стіл — безцінний артефакт, і тобі пощастило, що тигель може зібрати його докупи. Я ціную твоє… почуття справедливості, але принаймні Доус мала б подумати краще.　

— Доус пішла за компанію. Я сказала їй, що мені потрібна людина для ритуалу, але не пояснила, що саме запланувала.　

— Вона не дурепа. Я ні на секунду цьому не повірю. — Ансельм уважно роздивлявся дівчину. — Яким заклинанням ти скористалася?　

Він перевіряв її, а вона, як завжди, не виконала домашнього завдання.　

— Я сама його вигадала. — Ансельм скривився. Добре. Він уже вважав Алекс некомпетентною. Це могло зіграти їй на руку. — Використала старий рецепт бомби-смердючки, який знайшла в одному зі щоденників із днів Лети. Якийсь хлопчина скористався ним для розіграшу.　

— Оце ти так добивалася справедливості? За допомогою бомби-смердючки?　

— Усе вийшло з-під контролю.　

Ансельм похитав головою і перехилив решту скотчу.　

— Рівень ідіотизму тут просто зашкалює. Я здивований, що хтось узагалі вижив.　

— Я просто дотримуюся давньої традиції.　

Ансельма це, схоже, не розсмішило. Він нітрохи не був схожий на Дарлінґтона чи навіть Сендоу. Лета зі своїми таємницями були чимось, що сталося з ним випадково.　

— Тобі пощастило, що ніхто не загинув. — Чоловік поставив склянку та ззирнувся з Алекс. Вона щосили старалася прибрати невинного вигляду, але досвіду в цьому мала небагато. — Я збираюся висунути теорію. Сьогодні ввечері ти не намагалася зруйнувати стіл. Ти намагалася відкрити портал до пекла і якось дотягнутися до Деніела Арлінґтона.　

От чому він не міг бути одним із дурнів?　

— Цікава теорія, — озвалась Алекс. — Але жодного зв’язку з реальністю.　

— Так само, як твоя теорія про те, що Дарлінґтон у пеклі? Чистісінькі фантазії?　

— Ви юрист?　

— Так.　

— Ви й говорите, як юрист.　

— Не вважатиму це образою.　

— Це не образа. Якби я хотіла вас образити, то сказала б, що ви такі до діла, як свиня штани наділа. До прикладу. — Вона знала, що повинна опанувати власну злість, але була втомлена й засмучена. Члени правління чітко дали зрозуміти, що не вірять її теорії про місце перебування Дарлінґтона й що не буде жодних героїчних спроб урятувати його. Та якщо Ансельм чимось переймався, то не виказував цього. Вигляд у нього був

виснажений. — Дарлінґтон заслуговує на невеличке зусилля з нашого боку. Якби не декан Сендоу, він би не опинився там, унизу.　

«Якби не я».　

— Там, унизу, — зачудовано повторив Ансельм. — Невже ти справді гадаєш, що пекло — це велетенська яма десь під каналізаційними трубами? Що туди можна дістатися, якщо достатньо довго копати?　

— Я не це мала на увазі.　

Утім саме це Ґелексі й уявляла. Логістика й наслідки відкриття порталу чи використання Рукавички її не займали. Це була робота Доус. А Стерн мала стати ядром, коли Доус визначить, куди саме націлити гармату.　

— Не хочу бути грубим, Алекс. Але ти навіть не розумієш масштабу проблем, які можеш спричинити. І задля чого? Заради шансу спокутувати свою провину? Заради теорії, яку ти навіть нормально сформулювати не в змозі?　

Дарлінґтон чудово б її сформулював, якби був тут.