Ли Бардуго – Біснуватий (страница 14)

Нікому не хотілося повертатися до бальної зали: усі пам’ятали, як над ними застигла пекельна потвора, звуки вбивства й жахливу незворотність усього.　

Тепер Алекс раділа, що вони були такими боягузами. Крейдяне коло світилося золотим і скидалося радше на мерехтливу стіну, а в центрі, схрестивши ноги, голий, як немовля у ванні, сидів Деніел Табор Арлінґтон V. З його чола випиналися два звивисті роги. їхні зморшки сяяли, немов залиті рідким золотом, а тіло було вкрите яскравими плямами. Шию обіймав широкий золотистий комір, прикрашений рядами гранатів і нефритів.　

— Ох, — видихнула Доус, її погляд заметався кімнатою, наче боявся зупинитися десь, та нарешті втупився в протилежний куток — найвіддаленіше місце від Дарлінґтонового прутня, який був дуже збуджений і сяяв, мов якась заряджена до вух фосфорна паличка-переросток.　

Очі в хлопця були заплющені, руки лежали на колінах, долонями вниз, наче він медитував.　

— Дарлінґтоне, — витиснула із себе Алекс.　

Нічого. Здавалося, жар линув простісінько від нього.　

— Деніеле?　

Доус човгнула вперед, гупаючи черевиками по вкритих пилюкою дошках, утім Алекс зупинила її, простягнувши руку.　

— Ні, — наказала вона. — Ми навіть не знаємо, чи він це.　

«Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».　

Вигляд у Доус був безпомічний.　

— У нього волосся відросло.　

Алекс знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, та Памела мала рацію. Дарлінґтонова стрижка завжди була охайною, але не занадто охайною, і це давалося йому, як і решта, без жодних зусиль. А тепер волосся зібралося на шиї кучериками. Вочевидь, у пеклі не було барбершопів.　

— Він… він не здається пораненим, — наважилася промовити Алекс.　

Ані шрамів, ані синців, усі кінцівки неушкоджені. Проте вона знала, що вони з Доус думають про те саме: доки вони намагалися розгадати загадку про те, як потрапити до пекла, і жили своїми життями, дивилися телик, їли морозиво й готувалися до навчального року, Дарлінґтон був живий та застряг, а може, і зазнавав тортур у пеклі.　

Невже вона не вірила цьому? Попри те що називала його демоном-джентльменом? Попри всі суперечки з Ансельмом і правлінням? Невже якась її частина вважала, що решта має рацію, а ці неоковирні пошуки були черговою спробою стрімголов кинутися в халепу й позбутися почуття провини через його смерть?　

Але ось він тут. Принаймні хтось дуже схожий на нього.　

— Те коло утримує його, — озвалася Доус. — Це старі чари Сендоу.　

«Слухай тишу в порожньому домі. Тут тебе не зустрінуть знайомі».　

Збагнувши, що Дарлінґтон міг бути живий на тому світі, Сендоу скористався останніми митями ритуалу, щоб заборонити йому повернення до «Чорного В’яза» і світу живих.　

Доус нахилила голову набік.　

— Гадаю, він у пастці. — Вона раптом немов прокинулася зі сну. На обличчі з’явилася мало не паніка. — Ми маємо знайти спосіб витягнути його.　

Алекс кинула погляд на голе рогате створіння, що сиділо в позі лотоса, яку похвалила б її мати.　

— Не певна, що це гарна ідея.　

Але Доус уже рішуче ступила до кола. І потягнулася до нього.　

— Доус…　

Щойно її рука торкнулася периметра, дівчина закричала. Рвучко позадкувала, притискаючи пальці до грудей.　

Алекс кинулася до неї і відтягнула геть. Сірчастий сморід знову накрив її черговою хвилею, і вона ледве стрималася, щоб не виблювати. Присіла навпочіпки біля Доус і примусила відпустити зап’ястя. Пальці в неї були обпеченими до чорноти. Алекс пригадала, як вирвався з кухні Космо. Він теж спробував перетнути коло. Намагався підійти до Дарлінґтона.　

— Ходімо, — сказала Стерн. — Я відвезу тебе назад до «Іль- Бастоне». Там мусить бути якесь зілля, бальзам чи щось таке, хіба ні?　

— Ми не можемо залишити його, — запротестувала Доус, коли Алекс потягнула її вгору.　

Дарлінґтон сидів мовчазний і незворушний, наче якийсь золотий божок.　

— Він нікуди не подінеться.　

— Це наша провина. Якби я завершила ритуал, якби портал…　

— Доус. — Алекс струсонула її. — Це не так працює. Сендоу відправив пекельну потвору…　

Кімната здригнулася від низького гарчання. Дарлінґтон не поворухнувся, але було очевидно, що звук долинув від нього.　

Алекс відчула, як шкіра пішла сиротами.　

— Не думаю, що йому це подобається, — прошепотіла Доус.　

«Невже це ти?» — хотілося запитати Алекс. їй кортіло спробувати помчати простісінько крізь коло. Невже вона перетвориться на купу жаринок? На соляний стовп? І що чекало з протилежного боку цієї мерехтливої габи? Дарлінґтон? Чи щось убране в його шкіру?　

— Ходімо, — сказала вона, ведучи Доус до виходу з бальної зали й униз сходами.　

Не хотілося залишати хлопця, але так само не хотілося перебувати в тій кімнаті ще бодай хвилину.　

Алекс замикала кухонні двері, коли завібрував телефон.　

Витягнувши його з кишені, вона одним оком спостерігала за Доус, а другим — за світлом, що лилося із забитих дошками вікон нагорі. Побачивши ім’я на екрані, повагалася.　

— Це Тернер, — сказала, підштовхуючи Доус до машини.　

— Детектив Тернер?　

«Зателефонуй мені».　

Дівчина насупилась і відповіла.　

«Ви наберіть. Пам’ятаєте як?»　

Вона й сама не знала, чому сердиться. Місяцями не чула нічого від Тернера. Розуміла, що детектив розізлився після деканової смерті, але гадала, що він гарно до неї ставився, і спільне розслідування їм чудово вдалося. На її подив, телефон задзвонив майже негайно. Вона була впевнена, що Тернер проігнорує її повідомлення. Йому не подобалися накази.　

Алекс увімкнула гучний зв’язок.　

— Таки пам’ятаєте, — сказала вона. Заштовхнула Доус на пасажирське сидіння й прошепотіла: — Я поведу.　

Памелі, мабуть, справді було боляче, адже вона не заперечила. — У мене на медичному факультеті тіло, — повідомив Тернер.　

— Припускаю, на медичному факультеті є чимало тіл.　

— Мені потрібно, щоб ти чи ще хтось приїхав і подивився.　

Це теж боляче вкололо. Тернер знав краще за інших, через що вона пройшла минулого року, але, схоже, тепер Алекс була просто представницею Лети.　

— Чому?　

— Щось тут не сходиться. Просто приїдь, скажи, що мені ввижається, і ми знову не розмовлятимемо.　

Алекс не хотілося їхати. Не хотілося, щоб Тернер міг просто викликати її, коли йому заманеться й ні на хвилину раніше. Але він був Центуріоном, а вона була Данте. «Вергілієм».　

— Гаразд. Але з вас могорич.　

— Дідька лисого я тобі винен. Це твоя нинішня робота.　

Він поклав слухавку. Алекс кортіло принципово проігнорувати його. Але краще перейматися через небіжчика, ніж через те, що сиділо в бальній залі «Чорного В’яза». Вона занадто швидко дала задній хід, і з-під коліс на всі боки бризнула галька.　

«Ти не тікаєш із місця злочину, Стерн. Заспокойся».　

Вона відмовлялася дивитися в дзеркало заднього виду. Не хотіла бачити того мерехтливого золотавого світла.　

Доус притиснулася до дверцят із пасажирського боку. Вигляд у неї був такий, наче її ось-ось знудить.　

— Чергове вбивство?　

— Власне, цього він не сказав. Просто тіло.