Ли Бардуго – Біснуватий (страница 13)

І Доус могла б, якби не боялася говорити замість шепотіти.　

— Тоді знайдіть когось із гідним резюме, аби він переконав вас. Я знаю, що Дарлінґтон… — Вона мало не сказала «там, унизу». — …не помер.　

Він спокійно міг просто зараз зручненько відпочивати в бальній залі «Чорного В’яза».　

— Ти втратила наставника й друга. — Погляд Ансельмових синіх очей був спокійний і добрий. — Віриш чи ні, я розумію тебе. Але ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід. Ти й гадки не маєш, що з них може вирватись.　

Чому ці люди ніколи не розуміли? Захисти себе. Сплати свої борги. Іншого способу жити не було, якщо ти хотів жити як слід.　

Дівчина схрестила руки на грудях.　

— Ми йому завинили.　

— Він покинув нас, Алекс. Час прийняти це. Навіть якщо ти мала рацію, те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном. Я ціную твою відданість. Але якщо ви з Памелою Доус знову спробуєте щось подібне, Лета більше не буде вам рада.　

Він підійняв порожню склянку так, наче сподівався, що вона повна, а тоді відставив убік. Склав руки на грудях, і Алекс помітила, що чоловік ретельно добирає слова. Йому страшенно кортіло забратися звідси, повернутися до Нью-Йорка й свого життя. Були люди, котрі завжди носили в собі Лету, котрі шукали роботу, де доведеться полювати на чарівні артефакти або писати дисертації на окультні теми, котрі замикалися в бібліотеках або подорожували земною кулею в пошуках нової магії. Але Майкл Ансельм до них не належав. Він став юристом, знайшов роботу, яка вимагала носити костюми й досягати результатів. У нього не було того стрімкого лагідного потягу до науки, як у декана Сендоу, не було Дарлінґтонової жадібної допитливості. Він жив пересічним життям, підтримуваним грошима й правилами.　

— Алекс, ти мене розумієш? Других шансів більше не буде.　

Вона зрозуміла. Доус втратить роботу. Алекс втратить стипендію. Усе скінчиться.　

— Я розумію.　

— Пообіцяй мені, що на цьому все скінчиться, що ми зможемо, як завжди, повернутися до своїх справ, а ти приготуєшся наглядати за ритуалами щочетверга. Я знаю, що ти не отримала необхідної підготовки, але в тебе є Доус, і ти здаєшся… кмітливою дівчиною. Мішель Аламеддін теж доступна, якщо ти почуваєшся…　

— Ми впораємося. Ми з Доус зможемо дати цьому раду.　

— Я більше тебе не прикриватиму. Більше жодних проблем, Алекс.　

— Більше жодних проблем, — пообіцяла вона. — Можете мені довіряти.　

Дрібна брехня нітрохи не складніша за велику.　

7

Алекс гадала, що вони зможуть помчати простісінько до «Чорного В’яза», щойно піде Ансельм, але він з’єднав їх зі своєю помічницею, яка по черзі телефонувала випускникам «Сувою та ключа» і членам правління Лети, щоб Алекс і Доус могли раз за разом усе пояснити й щиро перепросити.　

Дівчина натиснула на кнопку та вимкнула мікрофон.　

— Це щось нездорове. Я можу вдавати щирість, доки щось не розперіщу.　

— Ну, тоді спробуй відчути її.　

Доус насупилася й тицьнула в кнопку так, наче насаджувала на паличку коктейльну креветку.　

— Мадам Секретар, я б хотіла поговорити про шкоду, якої ми сьогодні завдали…　

Уже було по опівночі, коли вони нарешті звільнилися від кайданів вибачень і подалися до старого «мерседеса», запаркованого за «Іль-Бастоне». Алекс була не певна, чи правильно сідати в таку мить у Дарлінґтонову машину. Це якось муляло, наче вони просто збиралися заскочити за ним, наче він чекав на них у кінці довгої під’їзної доріжки «Чорного В’яза» з рюкзаком на плечі, готовий утиснутися на заднє сидіння, наче вони їхатимуть і їхатимуть, аж доки автівка здасться чи відростить крила.　

Доус і в кращі часи була нервовою водійкою, а сьогодні, схоже, боялася, що «мерседес» вибухне, якщо вона витисне з нього більше за шістдесят кілометрів на годину. Але кінець-кінцем вони таки дісталися до кам’яних колон біля входу до «Чорного В’яза».　

Дерева навколо будинку досі хизувалися густим літнім листям, тож, коли дівчата під’їхали до цегляних стін і шпилястих дахів, будинок з’явився занадто несподівано, ставши неприємним сюрпризом. У кухні горіло світло, але це вони налаштували його ввімкнення за допомогою таймера.　

— Дивись, — ледь чутно видихнула Доус.　

Алекс уже й так дивилася. Після того, як декан Сендоу навмисно провалив ритуал, який мав повернути Дарлінґгона додому, вони забили вікна другого поверху дошками. А тепер крізь них пробивалося слабеньке світло, м’яке й переливчасте, наче бурштин.　

Доус запаркувалася перед гаражем. Вона так міцно стискала кермо, що аж кісточки пальців побіліли.　

— Це може нічого не означати.　

— Отже, це нічого й не означає, — кинула Алекс, зрадівши тому, як спокійно звучить її голос. — Припини душити кермо й ходімо.　

Обидві тихенько зачинили дверцята машини, і Стерн збагнула: вони бояться сполохати те, що могло чекати нагорі.　

Повітря було прохолодним — перша ознака того, що літо минуло й надходить осінь. Більше не буде світлячків, випивки на ґанку, більше ніхто не гратиметься до пізньої ночі у квача.　

Алекс відчинила двері до кухні, і Доус задихнулася від несподіванки, коли Космо вистрибнув з-за шафок і з вереском помчав повз них на подвір’я.　

У Стерн мало серце не вискочило.　

— Коте, якого хріна?　

Доус притиснула свою торбу до грудей, ніби то був якийсь талісман.　

— Ти бачила його хутро?　

Один бік котячого білого хутра здавався випаленим до чорноти. Алекс кортіло придумати якесь пояснення. Космо завжди вмів ускочити в халепу, повертався додому з новим шрамом або весь в ожинових колючках, зате з нещасною мертвою мишею в пазурах. Але тепер дівчині не вдавалося витиснути із себе жодного слова.　

Виходячи з «Іль-Бастоне», вони зазирнули до арсеналу Лети, де прихопили ще трохи солі, а також узяли срібні ланцюги. Ті здавалися дурнуватими й ні до чого не придатними, дитячими іграшками, бабусиними казками.　

Доус уклякла на порозі кухні, ніби там справді було відкрито портал до пекла.　

— Ми можемо зателефонувати Мішелі або…　

— Ансельмові? Якщо ми прикликали якесь чудовисько, невже ти справді хочеш розповісти йому про це?　

— Як на чудовисько воно дуже тихо поводиться.　

— Можливо, це велетенська змія.　

— Чому ти не можеш помовчати?　

— Це не змія, — заспокоїла Алекс. — Це досі може нічого не означати. Або… просто щось зайнялося від струму абощо.　

— Я не відчуваю запаху диму.　

То що ж це за вогники танцювали нагорі?　

Це не мало значення. Якби Дарлінґтон був тут, стояв зараз на цьому порозі, то не вагався б. Він був би лицарем. Він підготувався б значно краще, але піднявся б цими сходами. «Захисти себе. Сплати свої борги».　

— Я йду нагору, Доус. Ти можеш лишитися тут. Я на тебе не ображатимусь.　

Вона говорила щиро. Але Доус однаково рушила назирці.　

Дівчата стрімко минули яскраво освітлену кухню й пірнули в темряву.　

Коли приходила годувати Космо чи забирати пошту, Алекс ніколи не зазирала до інших кімнат. Вони були занадто тихими, занадто застиглими. Здавалося, наче йдеш розбомбленою церквою.　

Доус зупинилася біля підніжжя центральних сходів.　

— Алекс…　

— Я знаю.　

Сірка. Тут смерділо не так сильно, як у «Сувої та ключі», але сплутати цей запах було неможливо.　

Алекс відчула, як потилицею покотилися холодні краплі поту. Вони могли повернути назад, могли краще озброїтися, покликати на допомогу, зателефонувати Мішелі Аламеддін і розповісти, що ступили крок і накоїли дурниць. Проте Алекс відчувала, що не може зупинитися. Вона стала ядром. Вона стала кулею. А зброя вистрілила тієї миті, коли Доус повідомила її, що в будинку щось не так. «Ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід». їй не залишалося нічого, крім як продовжувати.　

На вершечку сходів вони знову зупинилися. Те саме золотаве світло мерехтіло в коридорі, просочуючись з-під зачинених дверей бальної зали. Алекс чула дихання Доус — вдих носом, видих ротом — і намагалася заспокоїтися, підходячи до дверей. Стерн потягнулася до клямки та зі свистом відсмикнула руку. На дотик та виявилася гарячою.　

— Що ми накоїли? — тремтливим голосом запитала Доус.　

Алекс загорнула руку сорочкою, схопилася за клямку й розчахнула двері.　

Спека вдарила їх, наче відчинилися дверцята духовки. Тут пахнуло не сіркою, а чимось солодким, чимось, що нагадувало палене дерево.　

Усередині було порохняво, забиті дошками вікна були, як завжди, похмурими, уздовж стін вишикувалися гирі та спортивне устаткування. Ніхто не завдав собі клопоту стерти коло, намальоване крейдою для невдалого ритуалу Сендоу на місяць- молодик.