Ли Бардуго – Біснуватий (страница 10)
Доус здвигнула плечима, і здалося, наче вона досі вбрана в один зі своїх важких світшотів.
— Ти говорила, як він.
Невже Алекс удавала із себе Дарлінґтона? Вона підозрювала, що так і було. Щоразу, коли вона говорила з авторитетністю Лети, це насправді був його голос, упевнений, переконливий, сповнений знання. Такою вона насправді ніколи не була.
Алекс відчинила двері до ритуальної зали. То було просторе приміщення у формі зірки в серці гробниці, зі статуєю лицаря в кожному із шести гострих кутів і круглим столом у центрі. Проте стіл насправді був зовсім не столом — це були двері, прохід туди, куди ти хотів потрапити. А також до деяких місць, куди не хотів.
Алекс погладила рукою напис на його краю. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Тара стояла біля цього стола перед тим, як її вбили. Вона була тут чужою, так само як Алекс.
— Спрацює? — запитала дівчина. — Цей нексус нестабільний.
Саме тому Слюсарі скористалися психоделіками, саме тому вимушені були покластися на міську дівчину та її хлопця-дилера, котрі змішали їм спеціальне зілля, що відкриватиме портали й полегшить перехід до інших земель.
— У нас немає Тариного таємного соусу.
— Не знаю, — озвалася Доус, кусаючи губу. — Я… я не знаю, що ще спробувати. Ми можемо зачекати. Нам слід так і вчинити.
їхні погляди зустрілися над великим круглим столом, буцімто зробленим із дощок стола, за яким колись збиралися лицарі короля Артура.
— Нам слід, — погодилась Алекс.
— Але ми не збираємося чекати, чи не так?
Стерн похитала головою. Уже понад три місяці спливло після похорону Сендоу, після того, як Алекс поділилася своєю теорією про те, що Дарлінґтон не помер, а застряг десь у пеклі, він став демоном-джентльменом, що так нажахав мертвих і всіх чудовиськ, котрі зібралися за Серпанком. За виділений їм час вони з Доус не дізналися нічого, що підтвердило б, нібито це не просто марний оптимізм. Утім це не зупинило дівчат від спроб вигадати спосіб, аби дістатися до Дарлінґтона. «Ґалаксіас». Ґелексі. Крик із протилежного боку Серпанку. На що буде схожою потреба знову стати ученицею? Знову бути Данте? Місяці пошуку Рукавички не дали жодного результату, і це могло теж нічого не дати, та вони принаймні спробують. Ансельм був батьком вихідного дня — ретельно стежив за ними з Нью-Йорка, але дозволяв мати власні справи. Не слід було розраховувати, що новий Претор чинитиме так само.
— Встановімо захисти, — запропонувала Алекс.
Вони з Доус працювали разом, насипавши сіль Соломоновим вузлом: звичайне коло не спрацювало б. Теоретично вони відкривали портал до пекла чи принаймні до котрогось його закапелка, і, якщо Дарлінґтон нині був більше демоном, ніж людиною, їм не хотілося, щоб він поскакав кампусом із такими, як він, новими друзяками.
Кожна лінія вузла торкалася іншої, тож сказати, де розпочиналася ця фігура, було неможливо. Алекс звірилася з малюнком, який скопіювала з книжки про духовне стримування. Вочевидь, демони полюбляли загадки й ігри, тож вузол мав відволікти, доки їх проженуть чи (як у Дарлінґтоновім випадку) закують у кайдани із чистого срібла. Принаймні Алекс сподівалася, що це чисте срібло. Вона знайшла їх у шухляді в арсеналі й щиро сподівалася, що Лета не заощадила. А що, як пекельне створіння знову спробує вирватись? Вони поклали коштовний камінець на кожну сторону світу: аметист, сердолік, опал, турмалін. Маленькі блискучі дрібнички, щоб стримати монстра.
— Вигляд у них не дуже, еге ж? — запитала Алекс.
Доус лише дужче прикусила губу.
— Усе буде гаразд, — запевнила Стерн, не вірячи жодному слову.
— Що далі?
У коридорі вони насипали лінії із солі що пів метра — додаткові вартові на той випадок, коли раптом щось таки прорветься крізь вузол. Остання лінія була світло-коричневою. Сіль, змішана з їхньою кров’ю, — остання лінія оборони.
Доус витягнула зі своєї торби крихітну іграшкову трубу.
Алекс не змогла приховати свого подиву.
— Ти збираєшся викликати Дарлінґтона з пекла за допомогою оцього?
— У нас немає дзвоників «Святого Аврелія», а для ритуалу потрібен лише «інструмент, що закликає до дії чи здіймає тривогу». У тебе є записка?
Під час невдалого обряду під місяцем-молодиком вони скористалися майновою угодою, договором, який Дарлінґтон підписував, сповнений надії та рішучості.
Цього разу в них нічого такого не було, але була записка від Мішелі Аламеддін, яку дівчата знайшли в столі Вергілієвої спальні в Леті. Кілька віршованих рядків і записка:
Негусто, але пляшка арманьяку в них теж була. Не така розкішна, як Алекс собі уявляла, з каламутного зеленого скла, а на старій етикетці неможливо було нічого розібрати.
— Він її не відкоркував, — зауважила Доус, коли Алекс поставила пляшку на підлогу в центрі вузла, вираз обличчя в неї був обурений.
— Ми не копирсалися в його шухляді з нижньої білизною. Це лише алкоголь.
— Але він призначений не для нас.
— І ми його не п’ємо, — відрубала Стерн.
Адже Доус мала рацію. Вони не мали б цупити речі, які призначено Дарлінґтонові та які були важливими для нього.
«Ми його повернемо, і він нам пробачить, — переконувала вона себе, витягаючи із сумки келишок і наповнюючи його. Рідина була теплою й помаранчевою, як надвечірнє сонце. — Він пробачить мені. За все».
— Для цього нам справді потрібно четверо людей, — не вгавала Доус. — По одному на кожну сторону світу.
їм потрібно було четверо людей. їм потрібно було знайти Рукавичку. їм потрібно було знайти більше часу й вигадати щось краще за цей зліплений зі шматків ритуал.
Але ось вони стояли на краєчку стрімчака, і Алекс розуміла, що Доус не хоче, аби її вмовили стрибнути. їй потрібно було щось, за що можна вхопитися.
— Ходімо, — підбадьорила Алекс. — Він чекає на іншому боці. Памела глибоко вдихнула, її карі очі блищали занадто яскраво.
— Гаразд.
Вона витягнула з кишені невеликий слоїчок із кунжутною олією і заходилася змащувати нею стіл, водячи пальцем уздовж краю: спершу дівчина рухалася за годинниковою стрілкою, потім проти й монотонно наспівувала щось пишномовною арабською.
Повернувшись до стартової точки, Доус ззирнулася з Алекс, а тоді провела пальцем по олії, замкнувши коло.
Здалося, наче стіл пірнув у порожнечу. Алекс охопило відчуття, ніби вона дивиться у вічність. Дівчина звела погляд і побачила темне коло там, де ще минулої миті було скляне слухове віконце. Ніч була зоряною, але навколо панував полудень. їй довелося заплющити очі, коли несамовито запаморочилося в голові.
— Запалюй, — наказала Доус. — Поклич його.
Алекс чиркнула сірником і піднесла його до записки, а потім кинула охоплений полум’ям папір у порожнечу, де колись стояв
стіл. Аркуш немов завис там, його краї закрутилися, і, перш ніж записка впала, дівчина кинула у вогонь жменю металевих ошурок. Слова стали облазити з паперу й попливли в повітрі.
— Тримайся подалі, — попередила Доус.
Вона піднесла трубу до рота. Звук, який пролунав, мав бути тоненький і слабкий. Натомість від стін відбилося густе ревіння, переможний спів ріжка, що кликав вершників на лови.
Алекс почула вдалині м’які кроки чиїхось лап.
— Працює! — прошепотіла Доус.
Вони нахилилися над тим місцем, де колись був стіл, і Памела ще раз дунула в трубу — луна повернулася до них, помандрувавши кудись далеко.
«Ходи додому, Дарлінґтоне». Алекс підняла келих арманьяку й перехилила його в зоряну прірву. «Повертайся й випий із цієї модної пляшки, проголоси тост». Вона досі чула в голові ту стару пісеньку. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».
Звук кроків наростав, але тепер вони не були схожі на м’які доторки лап. Вони були занадто гучними й дедалі гучнішали.
Алекс роззирнулася кімнатою, шукаючи підказок, що саме відбувалося.
— Щось не так.
Звук пролунав десь у темряві. Десь унизу.
Він струсонув кам’яну підлогу, набухаючи гуркотом, який дівчина відчула через черевики. Вона вдивилася в порожнечу й відчула сморід сірки.
— Доус, зачиняй.
— Але…
— Зачиняй портал!