Ли Бардуго – Біснуватий (страница 4)

Утім, можливо, вона не до кінця розуміла, чого їй коштуватиме спасіння. У Букмекеровому будинку сталося щось дуже погане,

щось, чого вона не могла пояснити. Це Алекс мала контролювати мертвих, використовувати їх. А не навпаки.　

Вона витягнула телефон і побачила два повідомлення від Доус, обидва надіслано з чвертьгодинним проміжком і написано великими літерами.　

«ТЕРМІНОВО ЗАТЕЛЕФОНУЙ».　

Алекс проігнорувала повідомлення й погортала екран, а потім швиденько наклацала: «Готово».　

Відповідь була негайною: «Коли я отримаю гроші?».　

Вона справді сподівалася, що Букмекер наведе лад. Алекс видалила Ітанові повідомлення, а тоді зателефонувала Доус.　

— Ти де? — захекано відповіла та.　

Отже, сталося щось видатне, якщо Доус ігнорує протокол. Алекс могла уявити, як вона тиняється туди-сюди вітальнею «Чорного В’яза», вузол рудого волосся сповз набік, на шиї висять навушники.　

— Стерлінг. Іду до Халупки.　

— Ти запізнишся на…　

— Якщо стовбичитиму тут і балакатиму з тобою, запізнюся. Що там?　

— Обрали нового Претора.　

— Щоб йому. Уже?　

Претор був контактною персоною між факультетом і Летою, він виконував роль посередника з адміністрацією університету. Лише президент Єлю та декан знали про справжні заняття таємних товариств, і завданням Лети було попіклуватися про те, щоб усе так і залишилось. Претор був таким собі наставником. Відповідальним дорослим у кімнаті. Принаймні мав бути. Декан Сендоу виявився вбивцею.　

Алекс знала, що Претор Лети повинен бути колишнім її представником, а також членом якогось факультету Єлю або принаймні мав мешкати в Нью-Гейвені. Знайти такого було складно. Алекс і Доус припускали, що правлінню знадобиться щонайменше семестр, аби знайти наступника дуже мертвого декана Сендоу. Вони розраховували на це.　

— Хто він? — запитала Алекс.　

— Це може бути жінка.　

— Тобто це жінка?　

— Ні. Проте Ансельм не назвав імені.　

— А ти запитувала? — натиснула Алекс.　

Довга пауза.　

— Не те щоб.　

Витягувати щось із Доус не було сенсу. Як і Алекс, вона не любила людей, але, на відміну від Алекс, уникала конфліктів. І, щиро кажучи, це не була її робота. Окулус забезпечував надійну роботу Лети — достатньо запасів у холодильнику й арсеналі, ритуали за розкладом, усі приміщення в порядку. Вона була дослідницькою рукою Лети, а не рукою переслідувача членів правління.　

Алекс зітхнула.　

— Коли його представлять?　

— У суботу. Ансельм хоче влаштувати зустріч, можливо, чаювання.　

— Та ні. У жодному разі. Мені потрібно більше часу, щоб підготуватися.　

Стерн відвернулася від студентів, що проминули їх, і втупилася поглядом у кам’яні написи, які охороняли двері Бібліотеки Стерлінга. Дарлінґтон був тут із нею, копирсався в таємницях Єлю.　

— Єгипетська, мая, іврит, китайська, арабська, копії печерного живопису з Гроту-де-Комбарель[8]. Там усе підніжжя ними вкрите.　

— І що вони означають? — поцікавилася тоді Алекс.　

— Цитати з бібліотек, священні тексти. Китайську цитату взято з мавзолею покійного судді. Мовою мая — з Храму Хреста, але вибрали її навмання, адже перекласти змогли лише за двадцять років.　

Дівчина засміялася.　

— Як п’яний чувак, у якого татуха з ієрогліфами.

— Якщо скористатися одним із твоїх висловів, то зроблено через сраку. Але вигляд точно має приголомшливий, чи не так, Стерн?　

Так, це приголомшувало. Приголомшувало її досі.　

Тепер Алекс згорбилася над телефоном і зашепотіла Доус, знаючи, що напевно скидається на дівчину, з якою просто зараз пориває хлопець.　

— Нам потрібна затримка.　

— І чим вона допоможе?　

Відповіді на це запитання Стерн не мала. Вони ціле літо шукали Рукавичку, але нічого не знайшли.　

— Я ходила до Першої Пресвітерської.　

— І?　

— Нічого. Принаймні наскільки я можу сказати. Надішлю тобі фотки.　

— Портали до пекла не розташовують абиде, щоб люди не могли ними тинятися.　

Мішель Аламеддін попереджала їх, коли всі разом сиділи в «Синьому штаті» після похорону декана Сендоу:　

— Це було б занадто небезпечно. Вважайте Рукавичку таємним проходом, який з’являється, якщо промовити чарівні слова. Але в цьому випадку магічні слова — це набір кроків, шлях, яким потрібно пройти. Ступаєш кілька перших кроків лабіринтом, і лише тоді шлях стає відомим.　

— Отже, ми полюємо на щось, чого навіть побачити не можемо? — перепитала Алекс.　

— Будуть знаки, символи. — Мішель здвигнула плечима. — Принаймні це одна з теорій. Ось що таке пекло й потойбіччя. Теорії. Адже люди, котрим удалося побачити той світ, не повертаються, щоб розповісти нам про нього.　

Вона мала рацію. Алекс довелося лише побувати на межі, коли вона уклала свою угоду з Нареченим, і вона це ледве пережила. Люди не мали тинятися туди-сюди між світами. Але саме це вони мусили зробити, аби повернути Дарлінґтона додому.　

— Подейкують, що існує Рукавичка, розташована на Станційному острові на озері Лох-Дерґ, — вела далі Мішель. — Ще одна могла бути в Імператорській бібліотеці Константинополя, доки її не зруйнували. А якщо вірити Дарлінґтонові, купка хлопчиськів із товариства створили Рукавичку просто тут.　

Доус мало чаєм не вдавилася.　

— Дарлінґтон так сказав?　

Мішель зачудовано подивилася на неї.　

— Його маленьким улюбленим проектом було створення магічної мапи Нью-Гейвена — усіх місць, де брала свій початок і текла сила. Він казав, що хтось із членів товариств наважився створити її, і збирався знайти.　

— І?..　

— Я сказала йому, що він ідіот, що йому слід більше часу витрачати на турботи про власне майбутнє й менше — на копирсання в минулому Лети.　

Алекс помітила, що всміхається.　

— І чим усе скінчилося?　

— А ти як гадаєш?　

— Власне, я не знаю, — відповіла вона тоді, занадто стомлена й розбурхана, аби вдавати щось. — Дарлінґтон любив Лету, але йому б хотілося послухати свого Вергілія. Він серйозно до цього ставився.　

Мішель роздивлялася недогризену булочку.　

— Мені це в ньому подобалося. Він сприймав мене серйозно. Навіть коли я такою не була.　

— Так, — тихо погодилася Доус.　

Але за літо Мішель лише одного разу повернулася до Нью- Гейвена. Упродовж червня та липня Доус шукала інформацію, гостюючи в сестри у Вестпорті, та виряджала Алекс до домашньої бібліотеки Лети із запитами на книжки й трактати. Вони намагалися знайти потрібну послідовність слів, аби оформити запити в Книзі Албемарля, утім отримували лише старі звіти про містиків і мучеників, котрим являлося пекло: Карл

Товстий, дві вежі Болоньї в Данте[9], печери у Гватемалі та Белізі, що буцімто вели до Шибальби[10].