Ли Бардуго – Біснуватий (страница 47)
— Ти мала б…
— Що? Що я мала б? Знати, яке потрібно промовити заклинання, які потрібні чари? Мені слід було схопити його, щоб ми могли полетіти під три чорти разом?
— Саме так, — просичала Доус. — Саме так. Ти його Дайте.
— І ти б так і вчинила?
Доус не відповіла, і Алекс знала, що слід дати їй спокій, але була занадто втомленою й укритою синцями, щоб поводитися люб’язно.
— Я скажу тобі, що ти зробила б, Доус. Ти б обісралася. Ти б заклякла так само, як я, і Дарлінґтон би так само зник.
На протилежному боці дроту запала тиша, а потім, наче вона ніколи не промовляла цих слів і не знала, як скласти склади докупи, Доус закричала:
— Іди нахрін! Іди нахрін! Іди нахрін!
Щось у цій невпевненій лайці розігнало кепський настрій Алекс. Злість раптом випарувалась, і вона відчула несподіване бажання розреготатися, що, як їй було відомо, стало б величезною помилкою.
Вона глибоко вдихнула.
— Мені прикро, Доус. Ти й уявити не можеш, як мені прикро. Але машина не має значення. Я маю значення. Ти маєш значення. І я обіцяю, що ми повернемо її. Мені лише… мені лише потрібно трохи милосердя просто зараз.
Після довгої паузи Доус озвалася:
— Гаразд.
— Гаразд?
— Так. Поки що. Вибач, що була грубою.
Тоді Алекс таки засміялася.
— Вибачаю. І тобі слід частіше лаятися, Доус.
Стерн знала, що ресторан розташований у яхт-клубі, але він виявився не таким, як вона очікувала. Вона думала, що там буде камердинер, чоловіки в синіх піджаках, жінки в перлах. Натомість це була пересічна з вигляду будівля над водою з прапором на фасаді й великим паркувальним майданчиком. Алекс пристібнула свій велик до билець на сходах. їй хотілося б заколоти волосся, здаватися трохи консервативнішою, але рубці на шиї досі були червоні й набряклі, наче тіло боролося з інфекцією, а якби вона причепила черговий бинт, здавалося б, що вона намагається приховати засос.
Ансельм чекав за столиком на чотирьох на критій веранді, звідки відкривався краєвид на море та бухту із численними човнами, щогли яких були похилені на той чи той бік; деякі з них були названі на честь жінок, інші мали назви на кшталт «Зубна рея», «Шлюпковата дівка», «Топсель-мопсель». Чоловік закинув руки за спинку свого стільця й скидався на героя реклами дорогого годинника. За іншими столиками було людно від студентів Єлю та їхніх батьків, бізнесменів, котрі насолоджувалися довгими обідами, і кількома літніми пані в стьобаних пальтах, які гаяли час за келихом рожевого вина.
— Алекс! — озвався Ансельм, побачиши дівчину, теплим і злегка здивованим тоном, наче це не він її сюди запросив. — Сідай. — Він махнув офіціантові, котрий поклав перед нею меню. — Я вже поїв, але, прошу, вибери, що тобі хочеться.
Стерн не збиралася заперечувати проти безкоштовної їжі. Вона подумала, що напевно варто замовити щось на кшталт мідій або грильованої риби, але роки поглинання материних експериментів із цільнозерновими пророслими плодами ріжкового дерева на ціле життя залишили по собі потяг до шкідливої їжі. Вона замовила маленькі бургери й колу заради кофеїну.
— Хотілося б мені їсти так, як ти, — зізнався Ансельм, поплескавши себе по пласкому з вигляду животу. — Молодість марнується на молодих. Якби я знав, що таке середній вік, то частіше їв би смажену курку й менше ходив до залу.
— То ви середнього віку?
— Ну, мені буде… Що?
Алекс помітила, що витріщилася на нього.
— Вибачте, просто ви здавалися іншим, більш розслабленим.
— А це дивує? Віриш чи ні, я не насолоджуюся, караючи студентів.
— Доус — аспірантка.
Чоловік кинув на неї погляд.
— Думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.
Тепер, коли призначили нового Претора, Ансельм здавався іншою людиною, позбавленою тягаря турбот і обов’язків Лети.
— Я здивована, що ви повернулися до Коннектикуту, — зізналась Алекс. — Думала, мені доведеться поїхати до Нью- Йорка.
— Зазвичай я раз чи двічі на місяць навідуюся на зустрічі в Коннектикуті. Саме тому члени правління попросили мене взятися до справи й понаглядати за подіями в Леті. А зважаючи на те, що сталося з деканом Бікменом, я подумав, що перевірка не завадить. Він був легендою. Гадаю, усі, хто його знав, неабияк схвильовані.
— А ви його знали?
Чоловік нахилив голову набік.
— Ти через це хотіла пообідати разом? Центуріон наказав тобі перевірити алібі?
— Ні, — відповіла Алекс, і це було правдою. Вона не мала жодних причин підозрювати, що Ансельм був якось пов’язаний із Марджорі Стівен чи деканом Бікменом. — Перепрошую. Після всього, що сталося минулого року… — Вона здвигнула плечима. — Старі звички.
— Розумію. Люди, котрі мали б захистити тебе, насправді не виконали своєї роботи, чи не так?
І ніколи не виконували. Утім Алекс не хотілося забагато розмірковувати про це, принаймні не за цим столом із цим незнайомцем такого сонячного дня.
— Підозрюю, що ні.
— Лета чимало просить у нас, еге ж?
Алекс кивнула. Вона почувалася знервованою, а долоні спітніли. Минулої ночі вона лежала без сну між жалюгідними жахіттями й намагалася вигадати найкращий підхід. Проте Ансельм не дав їй нагоди перейти до справи, тож вона візьме її власноруч.
— Так, — відповіла вона. — Ви бачили мою справу.
— А тепер ти в Бога за пазухою.
— Щось типу того.
— Розкажи мені про Каліфорнію.
— Там майже так, як тут, тільки вода тепліша й люди симпатичніші.
Ансельм засміявся, і дівчина відчула, що трохи розслабилась. Вона була готова до владної чоловікової поведінки, але цей тип виявився не таким аж поганим. Він, вочевидь, випив за обідом кілька келихів вина й тішився нагодою побути за межами свого кабінету. Із цим можна було працювати.
— З ким зустрічалися? — поцікавилася вона.
— З кількома друзями, що працюють зі Стемфорда. Знаєш, де старі приміщення
— Не дуже.
— І небагато втрачаєш. Хай там як, вони щось на кшталт паршивих овець у нашому бізнесі, але мені подобаються невдахи, а їм потрібна була моя порада.
— «Сховай вигнаних», — пробурмотіла дівчина.
Ансельм знову засміявся.
— Це називається протекція.
Отже, він знав цитату з Ісаї. Та якби він якось був пов’язаний з убивствами, то, напевно, не демонстрував би цього знання.
— Ви мені не здалися вірянином.
— Я анітрохи не вірянин, але це вагома частина нью- гейвенського фольклору. Господи, — сказав чоловік, хитаючи головою. Жодна ретельно укладена волосинка не поворухнулася. — Мені самому від себе нудно.
— Продовжуйте, — попросила Алекс. — Мені подобаються такі штуки. — А надто, якщо вони могли допомогти їй упіймати вбивцю й заробити гарну репутацію в Тернера.
Вигляд в Ансельма був скептичний, але він сказав:
— Це з проповіді Джона Давенпорта на підтримку трьох суддів.
«Суддів». Цікаво.
— Це все пояснює.
Його брови знову поповзли вгору, і Алекс збагнула, чому їй подобається ця версія Ансельма. Він трохи був подібний до Дарлінґтона. Не того Дарлінгтона, якого вона знала, а того, яким він міг би бути, якби не зрісся із «Чорним В’язом» і не закохався в Лету; франтуватий, не такий голодний Дарлінґтон. Дарлінґтон, менше схожий на неї.
— Ти ніколи не бувала в Печері суддів? — поцікавився Ансельм. — Гаразд, отже рік 1649-й, Кромвель наказує стратити Карла І. Смертний вирок підписало п’ятдесят дев’ять суддів. Усе чудово й прекрасно. Голову геть із плечей. Але всього за десять років монархія відновлюється, і його син Карл II…