Ли Бардуго – Біснуватий (страница 48)

— Молодший.　

— Саме так. Молодшому не сподобалося те, що сталося з його батьком, та й узагалі прецедент зі стратою короля. Тож доводиться бути безжальним. Він прирік до смерті всіх суддів.　

— Багатенько мертвих суддів.　

Це пасувало до Тернерової першопочаткової теорії щодо злочину, буцімто зганьблений професор Лембтон влаштував полювання на людей, котрі засудили його.　

— Декого з них стратили, решта втекла до колоній. Але повсюди є британські солдати, і ніхто не захоплюється ідеєю дати притулок утікачам і накликати на себе лють Молодшого. Ніхто, крім добрих мешканців Нью-Гейвена.　

— Чому?　

Ансельм показав на човни в гавані, наче в них крилася відповідь.　

— Це завжди було повне суперечностей містечко. Добрий Преподобний Джон Давенпорт стає за кафедру й проповідує: «Сховай вигнаних. Біженця не видавай». І от вони ховають вигнаних. Коли з’являються британські нишпорки, містяни бережуть свої таємниці, а суддів ховають біля Вест-Року.　

— У Печері суддів?　

— З технічної точки зору це кілька великих каменюк, але так. А звали суддів Воллі, Ґоффе і Діксвелл.　

Алекс жила в Нью-Гейвені не так давно, але знала ці імена. їх мали вулиці, відгалужені від Бродвею. Якщо достатньо довго йти вздовж Воллі, дістанешся до Вест-Року. Три вулиці. Троє суддів. Три вбивства.　

«Буде ще й третє». Так сказав Дарлінґтон.　

Він намагався допомогти їм визначити зв’язки, хай навіть його демон наполовину грався з ними, а наполовину насолоджувався залишеною вбивцею загадкою.　

— Що сталося із суддями? — запитала дівчина. — їх упіймали?　

— Дожили до глибокої старості. Двоє з них кінець-кінцем опинилися в Массачусетсі, але Діксвелл змінив прізвище й доживав віку в Нью-Гейвені. Його прах поховано в парку. Британські війська частенько навідувалися сюди лише задля того, щоб спорожнитися на його могилу навіть за сто років після його смерті. Отакою скалкою в дупі були ті чуваки. Полеглі за свободу й усяке таке. А тепер вони просто примітка, дрібка балачок, щоб справити на тебе враження за обідом.　

Алекс точно не знала, збентежила її думка про те, що Ансельм намагається справити на неї враження, чи потішила.　

— Ти колись задумувалася, чому мертві слова працюють? — Чоловік нахилився ближче. — Тому що всі ми зрештою перетворюємося на ніщо, а немає нічого жаскішого за ніщо.　

Алекс не надто займало, чому саме вони працюють, доки вони працювали.　

— Вам чимало відомо про це місце.　

— Я люблю історію. Але нею на життя не заробиш.　

— На відміну від права?　

Ансельм смикнув плечем.　

— Лета чимало обіцяє, як і Єль, але ніщо із цього не втілюється в життя в Нью-Гейвені. Це місце ніколи не відповість тобі на твою відданість.　

Можливо, не такий він уже й схожий на Дарлінґтона.　

— А Лета?　

— Лета була громадською роботою. Дурнувато думати про неї як про щось інше. Навіть небезпечно.　

— Ви застерігаєте мене. — Так само, як це робила Мішель Аламеддін.　

— Я просто базікаю. Але не думаю, що ти прийшла сюди слухати, як я розпинаюся про Кромвеля й небезпеки старішання в Коннектикуті.　

Ось воно.　

— Ви казали, що читали мою справу. З моєю мамою… з моєю мамою не все гаразд.　

— Вона хвора?　

Чи було полювання за найменшими натяками на диво діагнозом? Чи існував термін для людини, приреченої шукати невидимі візерунки в коштовностях і гороскопах? Людини, яка вважала, що можна розкрити таємниці життя, виключивши з раціону молочне? Або глютен, або трансжири? Чи можна було назвати хворобою Лос-Анджелес?　

— Вона здорова, — відповіла Алекс. — Просто вона не реалістка й поганенько дає собі раду з грошима.　

Це м’яко кажучи.　

— І ти її соромишся?　

Запитання приголомшило, і Алекс виявилася неготовою до хвилі емоцій, яку воно спричинило. їй не хотілося почуватися маленькою й оголеною, беззахисною дитиною, самотньою дівчинкою. Семестр лише розпочався, а вона вже виснажена, зношена до дірок, та сама дівчина, що понад рік тому з’явилася в　

Єлі й кидалася на всіх і все, що могло спробувати нашкодити їй. Вона мріяла про матір, яка попіклується про її безпеку й дасть гарну пораду. Мріяла про батька, який буде не просто примарною історією, яку відмовляється розповідати мати. Мріяла про Дарлінґтона, який був та водночас не був тут, якого вона потребувала, щоб дати раду всьому цьому божевіллю. Усе це водночас навалилося на неї, і Алекс відчула, як печуть у горлі небажані сльози.　

Вона ковтнула води й опанувала себе.　

— Я мушу знайти спосіб допомогти їй.　

— Я можу дати тобі оплачувану роботу на літо.　

— Ні. Зараз. Мені потрібні гроші.　

Це прозвучало різкіше, ніж вона збиралася, — на світло визирнула справжня Стерн, утомлена від світських бесід і дипломатії.　

Ансельм склав руки, наче збирав себе докупи.　

— Скільки?　

— Двадцять тисяч доларів.　

Достатньо, щоб витягнути Міру з орендованого житла й улаштувати десь у новому місці, достатньо, щоб вона протрималася, доки матиме нову роботу. Усе це якщо припустити, що Алекс удасться переконати матір покинути Лос-Анджелес. Утім дівчина думала, що зможе. Вона скористається примусом. Якщо доведеться, якщо це збереже їхні з матір’ю життя.　

— Чимала позичка.　

— Подарунок, — виправила його Алекс. — Я не зможу віддати таку суму.　

— Алекс, те, про що ти просиш…　

Але настав час позбутися всіх неоднозначностей.　

— Ви читали мою справу. Знаєте, що я можу. Я можу бачити мертвих. Можу навіть говорити з ними. Вам потрібна інформація? Хочете отримати доступ до Серпанку? Я можу вам це організувати. І мені навіть не потрібні жодні дурнуваті ритуали в «Книзі та змії», щоб зробити це.　

Тепер Ансельм витріщився на неї.　

— Ти можеш їх чути?　

Дівчина кивнула.　

— Це… це надзвичайно ризиковано.　

— Повірте, я знаю.　

— Але можливості… — Із чоловікового виразу обличчя складно було щось зрозуміти.　

Його смішкуватість і шарм випарувалися до солоного морського повітря. Може, йому й хотілося попрощатися з Летою та всією її химерною магією, але водночас він знав, наскільки Дев’ятий Дім цінує такий доступ і якої могутності це може додати. Сендоу якось назвав членів Лети «жебраками за столом», можновладцями без влади, що простягають руки за будь-якими крихтами магії, якими ладна поділитися решта товариств. Дар Алекс міг це змінити, а могутність була добре зрозумілою всім мовою.　

— Алекс, — озвався Ансельм, — я дещо тебе запитаю і хочу, щоб ти була зі мною чесною.　

— Гаразд.　

— Ти казала мені, що ви збираєтеся відмовитися від спроб дістатися до Дарлінґтона, що ви готові змиритися. — Алекс чекала, що буде далі. — Але ти не схожа на людину, яка готова із чимось змиритися.　

Вона заздалегідь знала, що він тиснутиме, і ця частина була легкою. Адже Стерн точно знала, що саме Ансельм хоче почути.　

— Ви бачили мою справу, — повторила вона. — І знаєте, що саме Лета мені запропонувала. Я тут не тому, що хочу носити мантію і вдавати із себе чарівницю. Ви всі вважаєте світ за Серпанком чимось особливим, але це пов’язано лише з тим, що вам не доводиться заглядати до тієї прірви ціле життя. Я прийшла до Єлю не за магією, містере Ансельме.　

— Майкл.　

Алекс проігнорувала його.