Ли Бардуго – Біснуватий (страница 46)
Вона перегорнула сторінки до кінця книжки.
Протокол вів Філліп Волтер Меррімен, Окулус, 1933.
Учасники були перелічені за товариствами, і он там, під заголовком «Череп і кістки»: «Лайонель Райтер».
Він бував там. Під іншим іменем, але бував у цьому будинку, під дахом Лети. Можливо, тоді він був смертним. А може, в одному з товариств усередині «Іль-Бастоне» побував демон, а ніхто навіть не помітив. А як щодо дати? 1933-й. За рік після будівництва Стерлінга. Чи означало це, що люди справді вирушали в перші паломництва до пекла? Ось який тут крився підтекст? Кому було відомо про Рукавичку, і, може, це була не палка суперечка про філософські гіпотези, а геть-таки справжні дебати щодо можливої подорожі в засвіти?
І якщо демони харчувалися людьми, їхнім щастям чи болем, навіть їхньою кров’ю, чи існувала ще якась змінна, яку слід було взяти до уваги?
Алекс пригадала Марджорі Стівен, яка передчасно зістарилась і мала незрячі сірі очі. А що, як не було жодної отрути? Чи міг до цього бути причетний Райтер? А може, якийсь інший демон розважався? Дражнив їх біблійними цитатами? Тернер розповів би їй, якби на шиї професорки Стівен або декана Бікмена знайшли якісь рани, але до сьогодні Алекс не знала, що вампіри справді існують. А що ще може зачаїтися в темряві?
Дівчина відчула, як паніка всередині зростає, намагаючись задушити її. Вона подумала про всіх цих учених юнаків із заможних родин, котрі вели суперечки про мораль і безсмертя, ставили під сумнів семантику, а чудовисько тим часом насолоджувалося їхньою гостинністю. «Тому що всі ми — просто купка аматорів». Усі в Леті вдавали, буцімто знають рахунок, хоча насправді навіть не здогадувалися, що це за гра. Утім цей будинок, ця бібліотека досі можуть захистити її.
Після ще трьох спроб пошуку Алекс трохи заспокоїлась і склала невеличкий список порад, відібраних із кількох книжок англійською, що стосувалися відлякування демонів і вампірів, і більшість пропонувала зброю, виготовлену із солі. Якщо вірити книжкам, які вона погортала, кілок, відрізання голови й вогонь працювали однаково добре, тому що просто вбивали все живе. Дія хрестів і святої води залежала від віри того, хто ними користувався, адже додавали хоробрості, а не справжнього захисту. Часник був ефективним репелентом лише від певного виду сукубів. А ще працювали захисні чари. І саме це мало значення. В арсеналі Алекс знайшла широкий мереживний комірець, зроблений із крихітних соляних перлинок, датований колоніальними часами, який можна було обережно запхати під сорочку. Вона лягла в спальні Данте під синій оксамитовий балдахін і бачила сон про те, як грає в крокет на газоні Лінуса Райтера. Вона була босою, а трава — мокрою. Алекс бачила, як між пальцями ніг просочується кров.
— Інтригує, — прошепотів чоловік, але уві сні він був Дарлінґтоном у білому костюмі та з розпеченими золотавими рогами. Він усміхнувся їй. — Привіт, солоденька булочко. Ти прийшла, щоб тебе проковтнули?
Будинок позаду нього більше не був «Джерелом», а став «Чорним В’язом», порослим плющем і чомусь іще самотнішим, ніж вампірський замок на пагорбі.
Алекс попливла всередину; вона знала дорогу, її штовхало вперед те саме знайоме відчуття примусу. Кімнати здавалися більшими, а тіні — глибшими. Вона піднялася сходами до бальної зали, і там у колі сидів Дарлінґтон, але це був її Дарлінґтон, саме такий, який залишився у неї в пам’яті з вечора перед зникненням із Розенфельд-голлу: вродливий, людяний, вбраний у довгий темний плащ і потерті джинси. За вікном дівчина бачила демона із закрученими рогами, який стояв на газоні посеред розкиданого крокетного знаряддя й витріщався на неї золотавими очима.
— Тебе два, — зауважила Алекс.
— Так і мусить бути, — відповів Дарлінґтон. — Хлопчик і чудовисько.
— Я все бачила. У спогадах твого діда. Бачила, як ти намагався пережити це місце.
— Усе було не так погано.
Алекс відчула, як у посмішці скривилися губи.
— Авжеж, не було. Якби все було погано, ти міг просто забити.
— Коли ти зробилася такою мудрою, Стерн?
— Коли ти був у відпустці в чистилищі.
— Я чув їх, — сказав хлопець із відстороненим виглядом. Очі в нього були карі, наче занадто міцно заварений чай. — Моїх батьків, коли вони кричали біля вхідних дверей.
— Слід було впустити їх?
Його погляд рвучко смикнувся до її очей, а в його люті дівчина помітила відлуння демона.
— Ні. Нізащо. Вони відрубали світло, коли я успадкував це місце. Думали, що зможуть вижити мене звідси. — Дарлінґтонові плечі поповзли вгору, а потім безсило впали. Гнів сповз із нього, наче погано скроєний одяг. Він здавався таким утомленим. — Я не вмію не любити їх.
Скільки разів Алекс мріяла про те, щоб відчувати до Міри лише відразу? Або взагалі нічого? Отака з любов’ю проблема. Її важко забути, хай якою жорстокою була її наука.
— Це насправді? — запитала дівчина.
Та Дарлінґтон лише всміхнувся.
— Зараз не час для філософії.
— Розкажи мені, як дотягнутися до тебе.
— Підійди ближче, Стерн. Я розповім усе, що ти хочеш знати.
Чи боялася вона? Це справжній Дарлінґтон чи він був чудовиськом, що чекало в садку? Якусь частину її це не займало. Алекс ступила крок уперед.
— Це ти був тієї ночі? — Вона бачила, що захисне коло розпадається, розсипається іскрами. «Він небезпечний. Він не той, ким ти його вважаєш». — У «Книзі та змії»? Це ти скористався мерцем, щоб написати моє ім’я?
— Ґелексі Стерн, — промовив Дарлінґтон, зблиснувши золотавими очима. — Я гукав тебе від самого початку.
Коли Алекс прокинулася, простирадла були мокрими від поту, а з рани на шиї сочилися блідо-рожеві цівки крові.
Цікаво поміркувати, які саме Езопові байки Бонавіт обрав для створення своїх надзвичайно вишуканих вітражів. Чи є в цьому виборі якийсь урок? Це залежить від того, як розтлумачити кожну байку Візьмемо «Вовка і Журавля»: жадібний Вовк ковтає занадто швидко, і кісточка застрягає в нього в горлі. Він каже Журавлеві: «Витягни її своїм тонким дзьобом, і я винагороджу тебе». Журавель послухався, запхавши голову Вовкові в щелепи, і витягнув кісточку, та нічого не отримав за виконану роботу. Хіба ж недостатньо, що Вовк дозволив дурникові вислизнути зі своїх щелеп? Зазвичай кажуть, що мораль тут така: за службу нечестивцям немає винагороди. Але ми можемо так само зрозуміти історію, ставлячи запитання: «Хіба ж не весело обдурити смерть?».
Менш відому історію «Козеня і Вовк» теж можна знайти серед тих самих вікон. Мале Козеня відбилося від стада й зустріло Вовка. «Оскільки мене з’їдять, — озвалося воно, — чи не міг би ти заграти мені музику, щоб я помер, танцюючи?» Вовк зрадів, що поїсть під музику, і послухався, але Мисливець із протилежного боку пасовиська почув його гру. Тікаючи лісами, Вовк зачудувався власною дурістю, адже від природи він безжальний дикунець, а не на дуді грець. Мораль, запропонована більшістю підручників, насправді дивна: «Не дозволяй нічому відволікати тебе від твоєї мети». То ми маємо вважати себе вовками? А чому б нам не рівнятися на кмітливе козеня? І скористатися таким уроком: «Зустрівшись зі смертю, краще танцювати, а не лягти й приготуватися».
23
Алекс дочекалася ранку, щоб повернутися додому, до гуртожитків, та перевдягнутися. Вона позичила в Лорін сірий кашеміровий светр і вдягнула найменш подерті джинси. Хотілося мати відповідальний вигляд, це стало б гарною інвестицією, але вона нічого не могла вдіяти зі стертими черевиками.
Телефонуючи Ансельмові, щоб попросити про зустріч, вона очікувала, що чоловік порадить їй натомість зустрітися з новим Претором. Але того дня він однаково приїжджав електричкою й погодився втиснути її до свого розкладу.
— Пробач мене за назву місця, — сказав він. — У мене там зустріч, перш ніж я вирушу назад до міста, але можемо зустрітися там і з’їсти запізнілий обід.
«Мушля й кістки». Це був устричний бар простісінько над водою. Алекс переконалася, що соляного комірця не видно під позиченим светром, а тоді вивела велосипед на вулицю. Іноді вона забувала, що Нью-Гейвен розташований так близько до води, що це справжнє портове містечко.
Поїздка по Говард-стріт була навдивовижу приємною: повз дерева з барвистим листям і будинки, що робилися дедалі помпезнішими з наближенням до берега. Вони нітрохи не нагадували маєтки Олд-Ґринвіча. У їхніх просторих ґанках і вікнах, які виходили на дорогу, було щось публічне, наче їм судилося приваблювати погляди й вони насолоджувалися цим замість того, щоб ховатися за стінами.
Доус погано сприйняла новини про зникнення «мерседеса», адже, звісно, ця машина була не просто машиною.
— Як це ти «загубила її»?! — скрикнула вона.
— Я її не загубила. Я знаю, де вона.
— То скажи мені, щоб я могла її забрати. У мене є запасні ключі. Ми…
— Ми не можемо.
— Чому?
«Тому що я боюсь. Тому що це занадто небезпечно». Та Алекс не могла всього цього пояснити. Розповісти про Лінуса Райтера. Про справи в Олд-Ґринвічі. Сон про Дарлінґтона, який у колі знову перетворився на себе самого. «Я гукав тебе від самого початку». Усього цього було забагато.
— Ти його загубила, — дорікнула Доус. — А тепер ще й це.
— Я не губила Дарлінґтона, — відповіла Алекс, щосили намагаючись не втрачати терпець. — Він не блискуча монетка, яка десь випала. Елліот Сендоу відправив пекельну потвору, яка мала з’їсти його, тож, якщо хочеш, можеш піти на деканову могилу й поскиглити там.