Ли Бардуго – Біснуватий (страница 45)
— Ти віриш у те, чого потребуєш, Стерн. Але я знаю, що побачив, коли увійшов до тієї кімнати в «Чорному В’язі».
— І що? — запитала Алекс, дарма що якась її частина розпачливо не хотіла цього знати.
— Диявола, — відповів детектив. — Диявола, котрий намагається вирватися на волю.
22
Алекс зраділа, що в «Іль-Бастоне» не було Доус.
Вона увійшла, тішачись будинку, його захисту, його спокою. Було близько восьмої вечора. Лише кілька годин минуло, відколи вона вирушила до Олд-Ґринвіча. Лампи миготіли, а в коридорах лунала стишена музика, наче «Іль-Бастоне» знав, що вона пережила щось жаске.
Дівчина відмила з кастета Райтерову кров у кухонній мийці, а тоді повернула його до шухляди в арсеналі й покопирсалася в шафках у пошуках бальзаму, яким Доус намастила їй ноги в ніч сновидської прогулянки до «Чорного В’яза». Учителька дала їй достатньо сили на втечу, але всі страждання випали на долю Алекс. Вона була порізана, вкрита синцями, легені боліли, а ціле тіло пульсувало від пробіжки до сусіднього округу.
У спальні вона розклала всі придбані засоби першої допомоги на гарненький письмовий стіл і попрямувала до ванни, щоб зняти бинт.
Рана на шиї вже затягувалась, а свіжої крові не було. Вона не мала б так швидко зцілитися. Невже це означало, що він увіп’явся їй у яремну вену й та одразу стала зцілюватися? Цього Алекс не знала. І не хотіла знати. Вона хотіла забути Лінуса Райтера з його янгольським личком та весь той біль і страх. Вона досі відчувала, як впиваються його зуби, як стискаються на голові його лещата: розуміння, що вона для нього просто їжа, горнятко, яке він підносить до рота, посудина, яку слід спорожнити.
Алекс уже давно не лякалася, не лякалася по-справжньому. Якщо бути щирою, вона насолоджувалася сутичкою з Дарлінґтоновими батьками, Букмекером, новим Претором. Коли Доус закликала з пекла табун вогнедишних коней, вона налякалась, але не надто. Стерн подобалося забувати про все, окрім бою, який розгортався простісінько перед нею.
Але в тих боях вона могла виграти. Алекс була недостатньо сильною, щоб перемогти Лінуса Райтера, і недостатньо розумною, аби вирватися з кулака Ітана Хареля. По суті, це був той самий чоловік. Лінус залюбки випив би її до дна й закопав у власному садку, щоб підживити троянди. А Ітан просто далі користуватиметься нею, відправлятиме на завдання, аж доки вона якось не повернеться з одного такого.
Алекс намастила рану бальзамом, перев’язала її та пошукала чистий спортивний костюм із логотипом Лети. Вона забула принести назад останні кілька пар, які потрібно було попрати, тож довелося йти нагору, до Вергілієвої кімнати, і вдиратися до Дарлінґтонової шафи. Речі в ній були занадто довгими й мішкуватими, але чистими.
Наступна зупинка — бібліотека Лети. Стерн витягла Книгу Албемарля з полички, не зважаючи на тоненькі крики й сірчасту хмарку, що злетіла з її сторінок. Книжка зберігала спогади про те, що шукали востаннє, а Доус, вочевидь, вивчала якусь версію засвітів.
Алекс узяла з плетеного столика біля полиці ручку, а тоді завагалась. Вона знала, що запит повинен бути дуже точний. Фольклор і фантастика повнилися історіями про вампірів, а їй не хотілося відсортовувати щось корисне від міфів. До того ж, якщо ти звертався до бібліотеки занадто туманно, стіни починали тремтіти, і були непогані шанси на те, що вона взагалі завалиться. Напевно, слід починати з малого.
Дівчина нашкрябала «Лінус Райтер» і повернула книжку на місце. Полиця злегка калатнула, а коли заспокоїлась, Алекс розчахнула її.
На полицях стояв понад десяток книжок, та Стерн, сортуючи їх, зауважила, що вони здебільшого стосуються Райтерової родини і їхнього величного маєтку «Джерело» в Олд-Ґринвічі. Райтери були німецькими імігрантами й заробили статки, продаючи бойлери й нагрівачі для води. «Джерело» і землі навколо нього завжди передавали від одного нащадка Райтерів до іншого, та Алекс підозрювала, що все це був один чоловік.
Здивувалася, коли побачила на бібліотечній полиці один з альбомів Дана про Арнольда Ґайо, товстий том у темно-синій палітурці, на корінці якої золотом було написано «Єль: старий і новий». Дарлінґтон був одержимий альбомами, присвяченими Нью-Гейвену та Єлю, і мріяв про томи від шістнадцятого до вісімнадцятого, які разом зі щоденником Гайрама Бінґема III багато років тому поцупили з Бібліотеки Стерлінґа, щоб приховати життєво важливу інформацію про Лету й потік магічних артефактів у місті.
Алекс гортала товсті аркуші з газетними вирізками, старі фотографії і мапи, аж доки погляд упав на гурт юнаків біля «У Морі»[48] — усі з урочистими обличчями, усі в костюмах. І серед них був Лінус, у задньому ряду — серйозний вираз обличчя, а блакитні очі на старій фотографії здавалися майже білими. Він чомусь видавався якимось поступливішим і рухливішим, ніж коли сидів у власній вітальні. Може, тоді він ще був людиною? Чи вже обернувся й приколювався з усіх? І як вона мала перемогти коннектикутського вампіра шляхетного походження, який торгував наркотою?
«Кітчерова демонологія» теж стояла на полиці, та книжка, яку радила Мішель Аламеддін і яку для своїх досліджень використовувала Доус. Алекс погортала її, досі сподіваючись натрапити на каталог чудовиськ і бажано одразу з методами боротьби з ними. Але книжка була саме такою, як її описувала Памела: збірка дебатів на тему пекла між Еллісоном Наунесом, студентом-теологом і набожним християнином, та Рудольфом Кітчером, атеїстом і членом Лети.
Наунес, схоже, обстоював Тернерове бачення пекла як місця, де грішники зазнаватимуть вічних тортур: «Байдуже, будуть там дев’ять кіл чи дванадцять, вогняні ями чи крижані озера, хай архітектура пекла нечітка, цього не можна сказати про факт і мету його існування».
Але Кітчер не погоджувався: «Забобони й нісенітниці! Нам відомо, що існують інші світи й площини, а їх існування уможливлює користування порталами — спробуй запитати в будь-якого Слюсаря, чи не вважає він, буцімто просто зникає з одного місця й з’являється в іншому. Ні! Нам відомо більше! Є
інші світи. То чому б нам не вважати “пекло” одним із таких світів?». Біля цих слів протокол повідомляв: «Гучні оплески».
Дещо з їхніх думок не вкладалося Алекс у голову, та вона була майже певна: Кітчер припускав, що існування пекла (і раю) — угода між демонами й людьми: «Як ми можемо харчуватися м’ясом і птицею або виживати на дієті з простих корінців та ягід, так і демони годуються нашими базовими емоціями. Дехто смакує страх, чи жадобу, чи хтивість, чи лють, і так, іншим до смаку може бути радість. Рай і пекло — компроміс і нічого більше, договір, що змушує демонів залишатися у власному світі й годуватися лише коштом померлих».
Тут натовп підтримав Кітчера, і записи називають Наунеса «побуряковілим». Наунес: «Такі думки породжує бачення світу без Бога — не лише життя, а й потойбіччя позбавлені будь-якої верховної моралі. Ви припускаєте, що ми, істоти, створені за образом і подобою Божою, нікчемніші за потвор, сором’язливі зайченята в сильцях, — створені не для видатних досліджень чи значних досягнень, а для того, щоб бути зжертими? Невже така мета й доля людства?».
Кітчер розреготався. «Наші тіла — їжа для хробаків. То чому ж наші душі не можуть бути чиїмись харчами?»
Після цього сторони диспуту мало не побилися, і було оголошено перерву.
Алекс потерла очі. Вона була відвертою з Тернером — не вірила в його надбану в недільній школі версію засвітів. Утім не була певна й щодо того, що підтримує Кітчерову теорію. І чому це випливло в її пошуках інформації щодо Лінуса Райтера?
Вона переглянула алфавітний покажчик, шукаючи згадки про нього, а потім ковзнула пальцем до літери «В» в пошуках «вампіра». У списку була одна-єдина сторінка.
(Головуючий закликає до порядку.)
Алекс торкнулася бинта на шиї.
— Поцілуй мене в сраку, побічна.
Вона подумала про вродливого Лінуса Райтера в білому костюмі. Навіщо вампірові ставати дилером? З такою могутністю й необмеженим часом повинно існувати чимало способів заробити. Та що, як ти живишся розпачем? Що, як гроші не мають для тебе жодного значення, але тобі потрібен нескінченний шведський стіл зі страхами й потребами? Алекс пригадала завсідників в Ітановому домі, невдах у «Ґраунд-Зіро», її власний болючий смуток, спустошення, на яке перетворилося життя, клаптики надії, які вона витискала з коротеньких миттєвостей умиротворення, забезпечених дрібкою травички, чаркою алкоголю чи пігулкою валіуму.
Отже, якщо Кітчер мав рацію і вампіри були демонами, тепер вона принаймні знає, з чим має справу. Але як відігнати потвору?
Алекс вийшла з бібліотеки, витягнула Книгу Албемарля й написала: «Як уникнути вампірів, нон-фікшн». Потім повагалась. Чому бібліотека підкинула їй інформацію про вампірів, коли вона навмисно попросила книжки, у яких є згадки про Лінуса Райтера? Алекс залишила Книгу Албемарля розгорнутою, а сама повернулася до круглого стола, на якому залишила «Кітчерову демонологію». Райтера не було в алфавітному покажчику.