Ли Бардуго – Біснуватий (страница 41)
Алекс непевно сиділа за кермом. Вона не бачила навколо жодного Сірого й точно не знала, чи хоче підійматися на пагорб без надійного прикриття. У того чувака, як і в Ітана, міг бути цілий апарат найманих головорізів. Але водночас вона не була впевнена, що готова пустити всередину чергового Сірого, а надто після того, що сталося зі старим у «Чорному В’язі» й тим малим, яким вона скористалася для завдання з Букмекером. Зв’язки налагоджувалися занадто потужні, занадто інтимні. І завжди був шанс, що хтось із них заскочить до неї всередину й відмовиться виходити.
Алекс покопирсалася в кишенях пальта й відчула заспокійливу вагу латунного кастета, який поцупила з арсеналу Дому Лети.
— Це несправжня крадіжка, — пробурмотіла вона. — Зрештою, я Данте.
«Вергілій».
От тільки просто зараз вона не була жодним із них. Вона була просто Алекс Стерн, і на неї чекала робота. Дівчина запаркувала «мерседес» за кілька кварталів і пошукала супутникові знімки маєтку, доки чекала настання повної темряви. Будинок був велетенський, а під’їзна доріжка тягнулася не менш ніж пів кілометра. За нею Алекс побачила схожий на блакитний льодяник басейн і якийсь гостьовий будиночок чи павільйон.
Принаймні в тому, щоб відгамселити багатія, було щось новеньке.
Вона замкнула машину й поплескала її на удачу, а тоді почовгала до східного рогу стіни, радіючи, що ліхтарі розставлені досить далеко один від одного.
Наразі вона не бачила на вулиці нікого, крім худорлявої жінки, яка бігла підтюпцем із візочком для близнюків. Алекс натягнула на пальці кастет. Насправді це було чисте золото, шорстке в тих місцях, куди буцімто вплели пасма Самсонового волосся. Вона не знала, міф це чи реальність, та якщо ця штука допоможе розбивати стіни, подробиці її не цікавитимуть. «Хай ноги в ланцюгах, кулак на волі», — прошепотіла Алекс, ні до кого не звертаючись. Утім вона припускала, що звертається до Дарлінґтона. «Самсон-борець». Але хлопця не було поруч, щоб вразити його словами Мільтона.
Метал на кісточках пальців заважав зручно вхопитися, утім додаткова порція сили в руках дала змогу легко подолати стіну. Алекс однаково повагалася, перш ніж зіскочити на протилежний бік. Вона була в чорних «конверсах», і бракувало тільки зламати щиколотку й замерзнути насмерть, чекаючи, доки Доус приїде на допомогу.
Вона полічила до трьох і змусила себе стрибнути. На щастя, дерева вже почали скидати листя, тож земля була м’якою. Дівчина підтюпцем побігла до будинку паралельно під’їзній доріжці, розмірковуючи, чи не побачить блимавки або чи не почує постріли охоронців. А може, у Лінуса Райтера була зграя голодних доберманів, яких можна нацькувати на Алекс. Однак, крім її власних кроків мульчею, захеканого дихання й шелесту вітру в соснах, не було жодного звуку. Дарлінґтон посміявся б із того, як вона задихалась. «Двадцять хвилин на день на біговій доріжці, Стерн. У здоровому тілі здоровий дух».
«Ага, добре, але це ти застряг голий у позі лотоса». Алекс зупинилася, щоб відсапатися. Крізь дерева попереду вона вже бачила масивну тінь будинку, але світла не було. Може, Райтера справді нема вдома. Господи, якою приємною була ця думка. Утім… П’ять відсотків від п’ятдесяти тисяч доларів. Це більше грошей, ніж їй будь-коли доводилося мати. Ітан змусив Стерн працювати на себе, погрожуючи її матері, а вона була занадто недоумкуватою, щоб провалити перше завдання, занадто звиклою плисти за течією. А може, це було зручно. Бути жорстокою просто. Це була її рідна мова, до якої так легко повернутися, адже вона завжди крутилася на язику. До того ж Алекс не могла вдавати, що невеличкий резерв, який вона стала збирати, не став для неї такою собі гарантією, соломкою, на яку можна впасти, якщо Єль, Лета та всі їхні обіцянки полетять псу під хвіст.
Опинившись нарешті на вершечку пагорба, дівчина зупинилася між деревами. Будинок анітрохи не скидався на той, який вона очікувала побачити. Алекс уявила собі щось цегляне й поросле плющем, як «Чорний В’яз», натомість це була простора, наповнена повітрям біла будівля, архітектурне втілення тістечка безе під гострим дахом зі смугастими тентами над незліченними вікнами, велетенською терасою, ідеальною для вечірок просто неба. Стерн і гадки не мала, як збиралася потрапити всередину. Мабуть, слід було зачаклувати себе, але вона не мала часу, щоб скласти план.
Алекс виявила, що, маючи за плечима злом із проникненням, однаково тремтить від думки про те, щоб розбити скло, і це її страшенно бісило. От тобі й гарматне ядро. Якби це був Букмекерів район, вона не вагалась би. Статки Лінуса Райтера так її лякали. І не дарма. Це був не якийсь нью-гейвенський дилер із самого дна, а Ітан не збирався платити її частку, якщо все піде шкереберть.
— Поцілуй мене в дупу, — пробурмотіла Алекс.
— Може, спочатку вип’ємо?
Дівчина ледве стримала крик, ноги підкосилися. Позаду неї стояв чоловік в ідеальному білому костюмі. Алекс ледве відновила рівновагу. Роздивитися його обличчя в темряві не вдавалося.
— Ви прийшли сюди, бо програли парі? — люб’язно поцікавився він. — Ви старша за дітлахів, котрі зазвичай дзвонять мені у двері й перевертають вазонки.
— Я…
Алекс намагалася вигадати якусь брехню, але про що тут можна було збрехати? Натомість вона відправила власну свідомість на пошуки містечком. Навколо будинку або в ньому не було жодного Сірого, і той туман, ті зморшки у свідомості, які свідчили про присутність Сірого, вдалося знайти лише в розлогій будівлі середньої школи. Думка про те, що вона зможе покликати його, заспокоювала.
— Мене прислав Ітан.
— Ітан Харель? — не приховуючи подиву, перепитав чоловік.
— Ви заборгували йому п’ятдесят кусків, — пояснила Стерн, почуваючись дурнувато.
Маєток мав ідеальний вигляд, а судячи з того, що вона могла роздивитися, Лінус Райтер теж.
— То він відрядив тендітну дівчину, щоб отримати свій борг? — Райтер звучав зачудовано. — Цікаво. Бажаєте зайти?
— Ні.
Вона не мала на це причин і за своє коротке й тернисте життя вивчила, що не варто заходити до будинків незнайомців, якщо не маєш готового плану втечі. А заможних незнайомців це стосувалося й поготів.
— Як хочете, — погодився чоловік. — Стає прохолодно.
Він пройшов простісінько повз неї та піднявся сходами на терасу.
— Я мушу забрати гроші сьогодні.
— Це неможливо, — гукнув у відповідь Лінус.
Авжеж, це не могло бути легко. Алекс смикнула шкільну вчительку, тягнучи її ближче до маєтку вулицями Олд-Ґринвіча. Але Сіра залишалася на крайній випадок.
Дівчина піднялася сходами за Лінусом Райтером.
— То що там із наслідування Ґетсбі? — поцікавилася вона, заходячи за ним до просторої вітальні, обставленої вершковими канапами й синьою порцеляною.
На камінній полиці, великому скляному кавовому столику й барній стійці в кутку горіли білі свічки, вихоплючи з темряви дорогі пляшки, що мерехтіли, наче приховані скарби, — бурштином, зеленню та рубіновим рум’янцем. Пухкі хмаринки білих гортензій хизувались у важких вазах. Усе це було дуже гламурно й водночас по-сімейному затишно.
— Я думав про Тома Вульфа, — заперечив господар, прямуючи за барну стійку, — але взяв, що було. Що я можу запропонувати вам…
Він хотів почути її ім’я, та Алекс відповіла лише:
— У мене дуже щільний графік.
Якщо ти вже достатньо дурнувата, щоб порушувати правило номер один і заходити за незнайомцем до його будинку, то правило номер два забороняє пити будь-що в заможного незнайомця, котрий ось-ось перейде до розряду багатеньких диваків.
Райтер зітхнув.
— Сучасний світ рухається в такому безжальному темпі.
— І не кажіть. Послухайте, ви здаєтесь…
Алекс не знала, як продовжити. «Приємним? Ґречним? Трохи ексцентричним, але нешкідливим?» Він виявився навдивовижу молодим, може, десь тридцять, і його краса була делікатною.
Високий, стрункий, з тонкими кістками, блідою шкірою і золотистим волоссям, що торкалося плечей — таке собі рок- божество в недоречному бездоганно білому костюмі.
— Коротше, не знаю, яким ви здаєтесь, але ви надзвичайно ввічливий. Я не хочу бути тут і не хочу погрожувати вам, але це моя робота.
— Скільки ви працюєте на Ітана? — поцікавився він, виставляючи склянки, лід і бурбон.
— Не так давно.
— Отже, ідеться про гроші.
Алекс не стримала гіркого сміху.
— Так і ні. Ітан тримає мене в кулаці. Так само, як вас.
Тепер Лінус усміхнувся, його зуби виявилися ще білішими за шкіру, і Алекс ледве стрималася, щоб не позадкувати. Було щось неприродне в цьому вищирі, у восковій шкірі, у зачісці мов у принца. Дівчина запхала руки до кишень і знову засунула пальці в Самсонів кастет.
— Люба дівчинко, — сказав Райтер. — Ітан Харель ніколи не тримав і не триматиме мене в
Алекс не знала, чи підбиває він до неї клинця, але насправді це не мало значення.
— Вам не бракує грошенят, то чому б не перевести п’ятдесятку Ітанові й не зайнятися справами, за якими заможні чоловіки марнують час у своїх маєтках спокійними вечорами щосереди. Ви могли б переставити меблі, або звільнити камердинера, або ще щось.
Райтер узяв свою склянку й влаштувався на одній зі світлих канап.
— Не дам тому тлустому мерзотникові жодної копійки. Чому б вам не переказати це Ітанові?