Ли Бардуго – Біснуватий (страница 40)
— Я бувала в тому кабінеті. — Доус рішуче постукала по кресленню. — Там є двері до відділу рукописів та архівів і двері на подвір’я. Двері із сонячним годинником. Оце й усе.
— Ні, — наполягала Мерсі. Алекс знала, що спостерігає за боксерським поєдинком, де замість ударів суперники обмінюватимуться репліками. — Не знаю, чому цього немає на плані, але за столом бібліотекаря, просто біля каміна, є двері, ті, з кумедною цитатою латиною.
— Кумедною цитатою? — перепитала Стерн.
Мерсі посмикала трояндочку на шиї.
— Не пригадую, звідки вона, але суть там така: «Стули пельку й забирайся геть, я зайнятий». Через дерев’яні панелі двері легко проґавити, але моя подруга Каміла показала мені їх. І ми пройшли через них. Вони ведуть до читальної зали «Лінонії і братів»[44]
Вигляд у Доус був такий, наче вона ось-ось вистрибне зі стільця.
— До «Лінонії». Це точнісінько навпроти з іншого боку подвір’я.
Алекс на надто стежила за їхніми дебатами, але це вона зрозуміла. Таємні двері. Спосіб виписати коло довкруг подвір’я, якого не було на кресленнях.
— Ми можемо замкнути коло. Можемо закінчити Рукавичку.
— Бачите? — вишкірилася Мерсі. — 3 мене є зиск.
Доус відкинулася на стільці й зустрілася з Алекс поглядом.
— Тепер ти Вергілій. Вибір за тобою.
Стерн звела вгору руки.
— Оце дідько. Мерсі Чжао, ласкаво просимо до Лети.
Слід розуміти, що демони — створіння, керовані апетитами. Тож попри те, що їхні сили буквально необмежені, їхнє розуміння значно скутіше. Саме тому їх так просто відволікти загадками й іграми: найбільше їх цікавить те, що вони бачать перед собою. І саме тому водночас так складно створити об’єкт із нічого. Золото просто з повітря? Якщо говорити про кровопролиття, коштує це чимало, але втілюється досить просто. Сплав? Трохи складніше. А от щось багатогранне, на кшталт корабля чи будильника? Ну, вам слід детально розумітися на тому, як вони працюють, адже я можу гарантувати, що демон цього не знатиме. Організм, складніший за амебу? Майже неможливо. Диявол, друзі мої, у деталях.
Кастет Шімшона, вважається частиною набору; золото, свинець і вольфрам
Походження: невідоме
Дата появи: невідома
Дарівник: «Вовча голова», 1998
Цей кастет наділяє носія силою двадцятьох людей. Його знайшли під час однієї із численних розкопок на Середньому Сході, які спонсорували «Вовча голова» та її фундація. Утім невідомо: знайшли його на ділянці роботи археологів чи в якійсь туристичній крамничці. Також невідомо, чи волосся, що назавжди застрягло в золоті, належало легендарному героєві, чи це просто частинка захованого в об’єкті підсилювача. Та хай навіть походження кастета сумнівне, його магія очевидна, і це найкорисніший подарунок арсеналові, зроблений 1998 року, на святкування сторіччя Лети.
20
А вам колись здавалося, що все це не по-справжньому? — прошепотіла Мерсі.
Вони сиділи на траві разом із Лорін та іншими дівчатами з хокейної команди й складали з картону квіти для вечірки «Чарки або смерть». Кімнату оздобили в стилістиці похмурого садка із шоколадними горщиками для квітів, наповненими гумовими хробачками.
— Я не можу думати ні про що, крім вечора п’ятниці.
До Гелловіну вони мали владнати цілу купу справ, а на це зоставалося лише кілька днів. Алекс принесла додому рекомендовані Доус книжки для себе самої та Мерсі, і вони вивчали їх у своїй кімнаті між заняттями й вживанням їжі, а потім складали стосами під ліжками. Вона досі не знала, як ставитися до того, що подруга наражає себе на небезпеку, утім водночас раділа, що не мусить почуватися самотньою, а радісне збудження Мерсі було наче протиотрута до постійних переймань Доус.
Вона нагадувала про це не тільки Мерсі, але й собі самій. Прохолодна погода змінила настрій у кампусі. У перших місяцях нового семестру було щось мінливе: м’яке тепло робило все навколо піддатливим протягом дедалі коротших днів того, що вже не було літом, але ще не здавалося осінню. А тепер повсюди з’явилися шапки й шарфи, черевики витіснили сандалі, і запанувала така собі серйозність. Алекс і Мерсі досі відчиняли вікна на провітрювання, а іноді навіть розчахували їх: обігрівачі в гуртожитку занадто завзято поставилися до зміни пір року. Утім, заховавшись у читальній залі ДжЕ або зустрічаючись зі своїм репетитором із філософії в Бібліотеці Басса, Алекс помічала, як підкрадається дивне відчуття, небезпечний затишок рутини. Вона не мчала на заняттях на повних вітрилах, але все встигала, упевнено тримаючись у течії четвірок і трійок, що лилися водоспадом заробленої складною працею посередності. «Усе це
можна втратити», — нагадувала вона собі, нахиляючись до чергового горнятка чаю, відчуваючи пару на шкірі. Цю легкість, цей спокій. Усе це було дорогоцінним. Усе це було неможливим.
Стерн саме наклеювала іграшкові очі на соняшник, коли дзеленькнув телефон. Алекс майже забула про Ітана, а може, сподівалася, що він забув про неї після того, як Букмекер відкупився, а її новизна в ролі грубої сили зносилася. У повідомленні була адреса, якої дівчина не впізнала, а пошукавши, виявила, що це місце розташоване в Олд-Ґринвічі. І як, чорт забирай, вона мала туди дістатися?
— Хочеш записатися наступного семестру на курс театрального мистецтва? — запитала Мерсі.
— Авжеж.
— Що сталось?
— Просто не все гаразд із мамою.
Почасти це було правдою.
— Моїм батькам це не сподобається, — повела далі дівчина. — Але я можу сказати їм, що це буде корисно для публічних виступів. «Шекспірівські ролі» — єдиний курс, відкритий для тих, хто не спеціалізується на театрі.
— Знову Шекспір? — обурено перепитала Лорін.
Вона спеціалізувалася на економіці й завжди скаржилася на все, де потрібно щось читати.
Мерсі розреготалась.
— Так.
«Мені кортить ударити тебе, але не хочу руки забруднити»[45]. Алекс не пам’ятала, звідки ця цитата, але аж руки свербіли надіслати її Ітанові. Натомість вона написала Доус і запитала, чи стоїть «мерседес» біля «Іль-Бастоне».
«Чому питаєш?» — надійшла відповідь.
Проте Алекс не мала настрою прирікатися з квочкою, яка захищає дорогоцінну машину свого хлопчика. Вона поставила на кін геть усе заради любого Дарлінґтона, і їй потрібен був транспорт. Тож Стерн дочекалася, поки Доус не витримає, і телефон нарешті знову дзенькнув.
«Так. Не залишай порожній бак».
Алекс подобалося кермувати «мерседесом». У ньому вона почувалася іншою — чарівнішою, цікавішою, пані, про яку розмірковували б інші люди, котра носила б охайні жіночні балетки й розмовляла б м’яким голосом, знуджено розтягуючи слова. Звичайно, вона сама купила собі машину. Автівка просто таки погукала її зі свого місця — ця мила старенька штучка. Непрактичне авто, як і вона сама.
Дівчина ввімкнула радіо. На шосе 95 рух був не надто жвавий, і вона поміркувала, чи не об’їхати головні магістралі вздовж узбережжя, а може, зробити петлю, щоб дістатися до вершини на островах Тімбл. Дарлінґтон розповідав їй, що на деяких із них стоять відомі маєтки, а інші занадто малі, аби вмістити щось більше за гамак, і що капітан Кідд буцімто закопав скарби на одному з них. Утім вона не мала часу, щоб утілити дорожні фантазії багатійки. Потрібно було впоратися з Ітановим завданням і повертатися, щоб підготуватися до завтрашнього ритуалу «Рукопису». Алекс хотіла переконати Претора, що вона готова й не потребує додаткового нагляду.
Коли вона дісталася до Олд-Ґринвіча, уже сутеніло, і небо прибрало глибокого, нічим не розбавленого синього відтінку. Більшість містечок не здавалися гарними, щойно з’їдеш із шосе, але це, схоже, не мало неблагополучних районів. Повсюди були самі лише привабливі вітрини крамничок і порослі лозами кам’яні стіни, мереживні силуети дерев розкинули чорне гілля на тлі прийдешньої темряви. Алекс поїхала злегка звивистою дорогою повз розлогі газони й просторі старі будинки. Тепер Ітанові повідомлення наповнилися змістом.
Коли він надіслав їй ім’я та суму, довелося перечитати двічі.
«Лінус Райтер, 50».
«50 штук?» — перепитала Алекс.
Ітан не завдав собі клопоту відповідати.
Судячи з імені, чувак міг бути кимось із технарів, і Стерн знала, що в Ітана є високопоставлена клієнтура в Лос-Анджелесі: жінка, котра нюхала адерол, щоб залишатися худою, телевізійний топменеджер, який полюбляв вечірки з поперсами[46]. Жоден із цих прикладів не пасував до такої місцини — вишуканої, заможної, — та Алекс принаймні зрозуміла, чому Ітан відпустив цього чувака на таку довгу шворку. Мабуть, знав, що дурника можна обманути й він залюбки це проковтне.
Стерн пригальмувала, а потім зупинилася на холостому ходу й просто сиділа, витріщаючись на адресу, вигравіювану на одній із двох високих колон, що були викладені галькою і прикрашені вгорі кам’яними орлами.
— Курва.
Вона дивилася на велетенські ковані металеві ворота у високій стіні, порослій плющем. За ними видно було небагато, крім пагорба, щільно порослого деревами, і гравійної під’їзної доріжки, що зникала у вечірньому мороці.
Алекс пошукала камери на стіні й воротах. Нічого, що кидалось би у вічі, але це нічого не означало. Можливо, люди в Олд- Ґринвічі не вважали, що потребують захисту. А може, просто ставилися до цього поміркованіше. Якщо її впіймають тут, то неодмінно заарештують, а тоді Ансельм і члени правління не завдаватимуть собі клопоту розмовами про другий шанс. Вони просто вижбурнуть її з Лети. Професор Велш-Вітлі напевно влаштує вечірку із цього приводу. Або принаймні проханий обід із вином та сиром. Але який у неї був вибір? Вона не могла просто сказати: «Ой, я подзвонила у двері, але нікого не було вдома».