Ли Бардуго – Біснуватий (страница 42)

— Я б залюбки, проте… — Алекс здвигнула плечима.　

Чоловік енергійно замугикав щось.　

— Тепер усе стає цікавішим. А що ви маєте робити, якщо я не простягну вам гроші?　

— Він наказав мені завдати вам болю.　

— О, чудово, — озвався щиро задоволений Райтер. Він відкинувся, схрестив ноги й розкинув руки, наче вітав невидимий натовп, пропонуючи насолодитися власною щедрістю. — Запрошую вас спробувати.　

Алекс іще ніколи не почувалась утомленішою. Вона не збиралася бити чоловіка, котрого не цікавив самозахист. Може, він напувався енергією із цього лайна або розпачливо мріяв про хоч якусь розвагу. А може, просто не мав причин боятися когось на кшталт неї, а його фантазія не була готова до такого завдання. Утім дівчина бачила, що він любить свій елегантний будинок, свою чарівну обстановку. І це могло стати потрібним їй важелем.　

— Часу обмаль, на мене чекає гаряче побачення із Чосером.　

Вона скинула з камінної полиці вазу.　

Але та не розбилася.　

Райтер стояв перед нею, тримаючи вазу в довгих блідих пальцях. Він рухався швидко. Занадто швидко.　

— Ну-ну. — Чоловік поцокав язиком. — Я власноруч привіз її з Китаю.　

— От воно що, — відповіла Алекс, задкуючи.　

— У 1936 році.　

Вона не вагалася. Стиснула кастет у руці й замахнулася.

21

Занадто повільно. Не зачепила нічого, крім повітря. Райтер уже стояв позаду неї, однією рукою обхопивши дівчину за тулуб, а пальці другої впивалися їй у голову.　

— Немає ніякого боргу, нерозумне дитя, — промуркотів він. — Я змагання. Харель і його маленькі огидні товариші мріють про мою територію. Але чому той пацюк прислав сюди тебе, я не знаю. Подарунок? Принада? Важливе запитання: чи зможу я висмоктати тебе до останньої краплі, не зіпсувавши свій костюм. Це невеличкий виклик, який я залюбки сам собі кину.　

Його зуби — його ікла — увіп’ялися дівчині в шию. Алекс закричала. Біль був гострий, наче укол голкою, а страждання після нього — несподіваним. Тепер вона знала, чому в маєтку не було привидів. Це було місце, де жила смерть.　

Алекс гукнула Сіру, яка неохоче тинялася за ворітьми.　

Шкільна вчителька прожогом майнула в неї — затхлий запах роздягальні, повної паперових мішечків з обідами, порохнявиста хмарка крейди й незламна воля.　

«Руки вгору, роти позатуляли».　

Вампір засичав і розтиснув свої лещата, спльовуючи кров. Алекс побачила, як бризки полетіли на канапу й килим.　

— Попрощайтеся зі своїм костюмом.　

Тепер його очі блищали, мов яскраві монетки на занадто блідому обличчі, а мокрі від її крові ікла видовжились.　

— У тебе могильний присмак.　

— Прекрасно.　

Алекс кинулася на нього, наповнившись силою Сірої і не забувши про кастет. Завдала двох ударів і почула, як тріснула щелепа, а живіт під кулаком зім’явся. А тоді здалося, наче Лінус оговтався від шоку й знову повернув собі свою швидкість. Він прожогом кинувся геть, збільшуючи відстань між ними, і злетів, завис у повітрі й полетів перед нею, позбавлений ваги у своїх забризканих кров’ю білих шатах.　

Свідомість Алекс кричала, що в ньому щось не так. Як вона могла переплутати цю істоту з людиною?　

— Справжня загадка, — озвався вампір. Два удари кастетом убили б звичайну людину, але він здавався безтурботним. — Тепер я розумію, чому Ітан Харель відправив до мене худорляве дитя. Але що ти насправді таке, солоденька булочко?　

«До всирачки перелякана булочка». Алекс мала лише силу привида й убогу магію, позичену (поцуплену) в Леті. А цього, вочевидь, було замало.　

Невже Ітан послав її сюди на смерть? Цим можна було поперейматися пізніше. Якщо вона виживе. «Думай». Що бентежить конкретно це чудовисько? Вона помітила його стурбованість лише тоді, коли погрожувала його чарівним речам, його розкішному краму.　

«Гаразд, мудаче зубатий. Побавимось».　

Алекс схопила порцелянову статуетку з невисокого столика, жбурнула у французькі двері, а сама кинулася до бару. Вона не вичекала, щоб подивитися, чи заковтне Лінус наживку, просто налетіла на пляшки, розтрощивши все, що змогла, а тоді збила в алкогольну калюжу ще й свічки. Побачивши, як одна згасла, Алекс безпомічно схлипнула. Але раптом вогонь зайнявся й розквітнув граційним полум’ям, схожим на розлогу лозу. Він набирався сили, облизуючи алкоголь і ковзаючи вздовж барної стійки.　

Вампір залементував. Дівчина кинулася за язики полум’я, скориставшись ними як прикриттям, відчула жар і спробувала затулити рота від диму, що вже поплив угору. Стягнула із себе гуді, скрутила в саморобний смолоскип, занурила в алкоголь — вогонь охопив річ, що скидался на кульку цукрової вати. Алекс помчала до французьких дверей, а смолоскип кинула за спину й почула свист, коли зайнялися портьєри.　

Вона стрибнула у вікно, з гуркотом розбивши його, і відчула, як протинають шкіру скляні шипи. А тоді кинулася навтьоки.　

Усередині буяла сила Сірої, Алекс мчала, ледве торкаючись ногами землі й не зважаючи на гілки, що шмагали по обличчю; шия в тому місці, де Райтер укусив, пульсувала. Дівчина не завдала собі клопоту вилазити на стіну. Просто витягнула перед собою руки й протаранила ворота. Вони, жалібно дзенькнувши, здалися, і Алекс помчала вулицею, намацуючи ключ від «мерседеса». Але в кишенях було порожньо. Ключ лежав у гуді. Доус її вб’є.　

Алекс бігла, кеди ляпали асфальтом порожніх вулиць. Побачила світло в будинках. Може, їй закласти віраж, попросити про допомогу, спробувати знайти прихисток? Стерн пошукала силу привида, відчула, як та стрімкою течією полилася всередину, доки ноги молотили асфальт. Здавалося, наче вона майже не торкалася землі. Летіла в темряві, крізь латки світла, до міста, де рух пожвавішав, повз залізничну станцію, аж доки не вибігла на другорядну дорогу, що тягнулася паралельно до шосе. Алекс ухилилася від автівки, почула, як заверещав гудок, і раптом понеслася над водою. Річка? Море? Вона бачила запалені ліхтарі на мосту, великі будинки з власними причалами відбивалися на поверхні води. Алекс бігла повз сітчасті паркани. Пси позаду неї скавчали й брехали. Вона боялася зупинитися.　

Чи може він відстежити її? Внюхати кров? Її смак йому не сподобався, це було зрозуміло принаймні після того, як вона гукнула Сіру. Алекс уже й сама не знала, де опинилася. Навіть непевна була, біжить до Нью-Гейвена чи від нього. Вона не почувалася людиною. Перетворилася на койота, лисицю, якусь дику тварину, що ночами скрадається на подвір’я. Вона й сама стала привидом, оманою, що промайнула за вікнами.　

Але підступала втома. Алекс відчувала, що Сіра благає зупинитись.　

Попереду дівчина побачила з’їзд із шосе й заправку посеред острівця світла. Вона пригальмувала, але не зупинилася, доки не увійшла під яскравий купол флуоресцентного сяйва. Біля колонок були запарковані автівки, на великому паркувальному майданчику зупинилося кілька вантажівок, подорожні купували щось у мінімаркеті. Алекс зупинилася перед розсувними скляними дверима й зігнулася навпіл, упершись руками в коліна й віддихуючись. Боялася, що виблює, щойно впаде рівень адреналіну в тілі. Хвилини спливали, а Стерн дивилася на дорогу й на небо. Невже Райтер справді може літати? Перетворюватися на кажана? Чи були в нього друзяки-вампіри, яких можна відправити навздогін? Чи вдалося йому загасити вогонь у розкішному маєтку? Алекс сподівалася, що не вдалося. Сподівалася, що вогонь зжере все, що він любив.　

Кінець-кінцем вона відпустила вчительку, відчуваючи, як витікають останні краплі її сили. Алекс нудило, і вона почувалася втомленою. Сіла на бордюр, поклала голову на коліна й розплакалася гарячими наляканими слізьми.　

— Усе гаразд.　

Дівчина підстрибнула, почувши скрадливий голос, уже готова побачити поруч із собою Лінуса Райтера.　

Але то була вчителька. Усмішка в неї була люб’язна. Жінці було за шістдесят, коли вона померла, і навколо очей у неї залягли глибокі зморшки. Вона була вбрана в слакси й светр, мала значок у вигляді усміхненої веселки, на якому було написано: «Дуже добре! Мну Ьіеп!». Волосся в неї було коротке.　

Алекс не бачила жодних ран і замислилась, як померла ця жінка. Вона знала, що мала б відвернутися, удати, що не чує її; будь-який зв’язок із Сірим був небезпечним. Але дівчина не могла змусити себе так вчинити.　

— Дякую, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоками покотилися нові сльози.　

— Ми не ходимо до того будинку, — повідомила вчителька. — Він ховає їх у садку.　

— Кого? — перепитала Алекс, відчуваючи, що починає тремтіти. — Скількох?　

— Сотні. Може, більше. Він там уже дуже давно.　

Алекс притиснула долоні до очей.　

— Мені потрібно щось випити.　

— Твоя шия, — пробурмотіла вчителька, наче натякала, що в дівчини на обличчі залишилися крихти їжі.　

Стерн поклала руку на шию. Важко було сказати, наскільки глибока рана. Вона розпустила хвостик, сподіваючись, що волосся прикриє найстрашніше.　

— Можна піти з тобою? — запитала вчителька, коли Алекс звелася на хисткі ноги.　

Вона кивнула. Знала, як Нареченому кортіло пригадати, на що це схоже — мати власне тіло. Хай навіть кожна мить із цією Сірою була ризикованою, залишатися самій не хотілося.　

Цього разу вона дозволила вчительці запливти всередину у власному темпі. Алекс побачила повний клас знуджених облич, кілька підійнятих рук, сонячне помешкання й жінку з довгим посивілим волоссям, котра танцювала, накриваючи на стіл. Її затопила любов.