Ли Бардуго – Біснуватий (страница 39)
— Тому що його з’їли, — відповіла Доус, наче це було очевидно. — Це єдина причина, чому йому вдалося стати… ну, тим, чим він зараз є.
— Отже, ніхто з нас не збирається перетворюватися на демонів.
Доус міцніше перехопила навушники.
— Я так не думаю.
— Трясця твоїй матері, Доус.
— Достеменно не знаю, — грубо кинула Памела, наче думка про можливість утратити людську подобу була не такою бентежною, як перспектива втратити роботу в Леті. — Немає достатньої кількості добре задокументованих спроб, які повідомили б нас, що саме станеться. Але якщо ми відправимо лише наші душі, це буде таким собі захистом. Тіла мінливі, змінні. Саме тому нам потрібен хтось, хто за нами спостерігатиме, хто слугуватиме зв’язком зі світом живих. Я лише хотіла б, аби ми не робили цього на Гелловін. Ми притягнемо чимало Сірих.
Алекс відчула, як насувається головний біль. У них залишилося трохи більше тижня, аби скласти все докупи, і в неї знову виникло те саме відчуття, що й тоді, коли вони стрімголов взялися за ритуал у «Сувої та ключі». Вони не готові. Вони не мають потрібного устаткування. А ще з їхньої команди для цього завдання ні Богу свічка, ні чортові кочерга. Як там сказав Велш- Вітлі? «Я очікую, що ви знатимете межі». Це нагадало їй про Лена. Попри всю жадібність і недолугі амбіції він міг похизуватися дивною обачністю. Був достатньо дурнуватим, аби вважати, що зможе заслужити Ітанову довіру й просунутися вгору, але ніколи не намагався пограбувати когось, якщо в них не було грошей, адже знав, що їх упіймають. Він не був злодієм. І точно не був планувальником. Саме тому полюбляв використовувати Алекс для торгівлі в кампусі, доки вона ще скидалася на дитину, доки розпач і розчарування не залишили всередині пустку. Невисокий ризик, висока винагорода. Принаймні для Лена.
Тепер Доус говорила про те, що доведеться довіритися комусь, хто відіб’є їх у ватаги Сірих, доки вони безпомічно лежатимуть на землі. Алекс уперше почувалася непевно.
— Мені це не подобається, — зізналася вона. — Я не хочу втягувати до цієї справи нікого чужого. І ти збираєшся сказати цій людині, що доведеться випити еліксир Гайрама, щоб бачити Сірих? Це може закінчитися фатально.
— Мішель…
— Мішель Аламеддін не збирається нам допомагати.
— Але вона була його Вергілієм.
Алекс витріщилася на Доус. Памелу Доус, яка неодноразово рятувала їй життя й була готова пліч-о-пліч із нею увійти простісінько до воріт пекла. Памелу Доус, яка походила з гарної родини з гарним будиночком у Вестпорті, яка мала добру сестру, що приїздила, аби забрати її з лікарні, і платила, коли та сиділа з дітьми. Памелу Доус, яка й гадки не мала, що життя може зробити так боляче, що одного ранку ти прокинешся з мрією померти. І Алекс раділа цьому. Люди не мусять мандрувати життям, постійно торуючи собі шлях. Утім вона в жодному разі не збиралася тиснути на Мішель Аламеддін, щоб та погодилася на таку роботу, а надто після того, як побачила тату в неї на зап’ясті.
— Ми знайдемо когось іншого, — пообіцяла Алекс.
Але вона не знала кого. Вони не могли просто схопити першого-ліпшого на вулиці, запропонувавши платню, і не могли звернутися до когось із товариств, не ризикуючи, що ця людина піде простісінько до членів правління Лети.
— Можемо скористатися магією, — обережно припустила Доус. Вона повільно вимальовувала ручкою спіралі на берегах своїх нотаток. — Залучити когось, а потім накласти чари, аби він нічого не запам’ятав…
— Не робіть цього.
Алекс із Доус мало не підскочили на своїх стільцях. На канапі просто позаду їхнього стола влаштувалася Мерсі.
— Як давно ти тут? — закортіло дізнатися Стерн.
— Я йшла за вами ще з подвір’я. Якщо вам потрібна чиясь допомога, я можу це зробити, але ви не втручатиметеся до моєї свідомості.
— Ти в жодному разі не пхатимешся в це, — заперечила Алекс. — Ніколи.
Доус мала нажаханий вигляд.
— Зажди, хто… що їй відомо?
— Більша частина.
— Ти
— Так, — відрубала Алекс. — І не збираюся перепрошувати. Це вона витягнула мене з жалюгідного стану минулого року. Це вона зателефонувала мамі й переконалася, що зі мною все гаразд, коли ти відсиджувалася вдома в сестри, дивлячись старі ситкоми й ховаючись під ковдрами.
Доус сховала підборіддя у світшот, і Алекс негайно жахливо пошкодувала про сказане.
— Я можу допомогти, — повторила Мерсі, порушуючи тишу. — Ви казали, що потрібен хтось, хто пригляне за вами. Я можу це зробити.
— Ні. — Алекс змахнула рукою в повітрі, наче розрізала цю думку навпіл. — Ти й гадки не маєш, на що підписуєшся. Ні.
Мерсі схрестила руки. Сьогодні вона була вбрана в яскраво- синій бабусин светр із в’язаними трояндами навколо шиї. І так скидалася на розратовану виховательку з дитсадка.
— Ти не можеш просто сказати «ні», Алекс.
— Тебе можуть убити.
Мерсі насупилась.
— Ти справді гадаєш, що це станеться?
— Ніхто не знає, що станеться!
— Ви можете дати мені зброю?
Стерн ущипнула себе за перенісся. Принаймні Мерсі ставила слушні запитання.
— Ви, типу, не готові казати «ні», еге ж? — повела далі дівчина. — Нікого іншого ви не знайдете. І ви завинили мені за всі ті магічні штуки.
— Я не хочу, щоб ти постраждала.
— Тому що почуватимешся винною.
— Тому що ти мені подобаєшся! — крикнула Алекс. Змусила себе стишити голос: — І так, я почуватимуся винною. Я врятувала тебе, ти врятувала мене. Так ти сказала, пам’ятаєш?
— Тож якщо щось піде не так, саме це ти й зробиш.
Доус відкашлялась.
— Нам справді хтось потрібен.
Мерсі витягнула руку.
— Мерсі Чжао, сусідка й тілоохоронниця.
Доус потиснула її.
— Я… Памела Доус. Аспірантка і…
Алекс зітхнула.
— Та кажи вже.
— Окупує.
— Чудове кодове ім’я, — похвалила Мерсі.
— Це моя посада, — зібравши докупи всю гідність, повідомила Доус. — Ми не якісь там шпигуни.
— Ні, — додала Алекс. — Шпигунство було б занадто простим рішенням для Лети.
— Власне, — відповіла Мерсі, — подейкують, буцімто оперативників ЦРУ називають невидимками через те, що серед них чимало випускників «Черепа і кісток».
Алекс опустила голову на стіл.
— Ти чудово впишешся в команду.
— Просто скажіть мені, з чого починати.
— Не надто збуджуйся, — попередила її Стерн. — Ми ще навіть не дізналися, як працює Рукавичка й чи не зрозуміли ми, бува, усе хибно.
Доус показала на план Стерлінга.
— Тут мало б бути коло, яке ми замкнемо, але…
Мерсі подивилася на план.
— Схоже, ви обходитимете внутрішній двір.
— Правильно, — погодилася Памела. — Але замкнути коло неможливо. Доріжка закінчується глухим кутом у відділі рукописів та архівів.
— Ні, не закінчується, — заперечила Мерсі. — Просто підіть через кабінет університетських бібліотекарів.