Ли Бардуго – Біснуватий (страница 38)
«І де тепер твоя самовдоволена усмішка?» Але Стерн знала, що рухатися слід обачно.
Її бабця читала долю на кавовій гущі; кава була гіркою, темною і такою густою, що здавалося, наче вона нікуди не поспішає, стікаючи твоїм стравоходом.
«Ти продаєш людям брехню», — жалілася мати Алекс. Яка іронія почути це від Міри, котра жила надією, знайденою в кристалах, енергетичних ваннах і в’язках шавлії, які обіцяли чистоту, заможність та відновлення.
«Нічого я їм не продаю», — відповідала донці Естреа.
Це була правда. Естреа Стерн ніколи не брала гроші, розповідаючи комусь його долю. Але люди приносили паляниці, попкорн «Джиффі Поп» на тарілочках із фольги, бабку, жувальні полуничні цукерки. А йшли від неї зі сльозами на очах і цілували їй руки.
— Вони тебе люблять, — сказала тоді Алекс зачудовано, широко розплющивши очі й сидячи за кухонним столом.
Алекс не розуміла цих слів, допоки не побачила, як ті самі люди відвертаються від бабусі на вулиці, поводяться з нею, як із незнайомкою, у черзі в крамниці, а касирка відводить погляд, витягнувши рота в байдужій посмішці.
— Я бачила їх у найгіршому світлі, — пояснила Естреа. — Коли хтось відкриває тобі найпотаємніші бажання, він не хоче, щоб ти бачила, як він купує помідори чері. Але не розповідай про це мамі.
Алекс ніколи й словом не прохопилася про людей, котрі приходили і йшли з бабусиної квартири, адже щойно мама дізналася б, що Естреа передбачала майбутнє, цілу дорогу додому в неї рот не стулявся б.
— Вона з мене кепкує через те, що я заплатила за ворожіння на картах таро, а потім отаке робить. — Міра лютилася й гупала долонею по керму. — Лицемірство.
Проте дівчинка знала, чому Естреа сміється із шахрайств, у які без кінця вплутувалася її мати, коли проживала цикл від надії до втрати ілюзій. Адже люди були брехунами, а от бабуся казала тільки правду. Вона бачила теперішнє. Вона бачила майбутнє. А якщо в горнятку нічого не було видно, вона так і казала відвідувачам.
— Поворожи мені, — благала Алекс.
— Мені не потрібне горнятко з кавою, щоб побачити твоє майбутнє,
Алекс не була певна, чи все точно там було з арифметикою, проте Естреа Стерн ще ніколи не помилялась.
Тепер дівчина розглядала Претора. Він мав той самий сповнений надії вигляд, який їй доводилося бачити за бабциним кухонним столом, його біль сяяв, мов аура. Естреа казала, що ніколи не змогла б зазирнути до серця й збрехати. Алекс, схоже, не успадкувала цю її рису. Уперше за довгий час вона подумала про батька, про його таємницю — він був для неї лише вродливим обличчям й усмішкою. Вона була схожою на нього, принаймні так казала мати. Може, і він був брехуном.
— Сірий здається задоволеним, — повідомила вона. — Йому подобається бути тут і спостерігати за вашою роботою.
— Це добре, — хрипко озвався Велш-Вітлі. — Це… це добре.
— Іноді їм потрібен час, щоб поділитися тим, чим вони мусять поділитися.
— Авжеж. Так. — Чоловік знову натягнув окуляри й відкашлявся. — Я дам Окулусу завдання підготувати розклад ритуалів, на схвалення яких чекають товариства. Ми переглянемо його завтра ввечері.
То був дозвіл іти.
Алекс дивилася на літнього чоловіка перед собою. Коли вона піде, він плакатиме, вона це знала. Він ще розпитуватиме її про того юнака, це вона теж знала. На якийсь час він може стати добрішим або просто частіше буватиме на її боці. Це була її мета — здобути його прихильність. Та тільки-но професор засумнівається в ній, він одразу її звинуватить. Гаразд. їй лише потрібна його прихильність, доки Дарлінґтон насправді повернеться додому. А тоді золотий хлопчик Лети зможе все виправити.
Алекс уже була на півдорозі до гуртожитків, коли в пам’яті спливли Преторові слова: «У Леті немає місця чинушам і шарлатанам». Три професори накинулися на Мерсі, намагаючись переконати її залишитися на кафедрі англійської мови, і один із них назвав обожнюваного декана Бікмена чинушею. Незвичний термін. «Він був не з тих, хто може залишатися невідомим».
Посада Претора означала необмежений доступ до архівів і ресурсів Лети, включно з арсеналом, наповненим зіллями та отрутами. Професор обійняв посаду лише минулого тижня, простісінько перед тим, як розпочалися вбивства, і він достеменно не був прихильником декана Бікмена.
«Мотив і засоби», — подумала Алекс, відмикаючи ворота до ДжЕ. А от щодо можливостей вона знала краще за інших: ти мусиш зробити це для себе самого.
19
Алекс знайшла Доус у читальній залі ДжЕ, де та згорблено сиділа над планом Стерлінга і «Кітчеровою демонологією».
— Мішель радила мені прочитати цю книжку, — сказала Алекс, беручи її і гортаючи. — Тут ідеться про Рукавичку?
— Ні, це збірка дебатів про природу пекла.
— А, то це радше путівник.
Доус завела очі під лоба, а тоді схопила руками навушники, немов чіплялася за рятівний буйок.
— Невже ти справді не налякана?
Алекс хотілося б відповісти «нітрохи».
— Мішель сказала, що нам доведеться померти, аби завершити ритуал. Я нажахана. І, щиро кажучи, не хочу цього робити.
— І я теж, — зізналася Доус. — Мені б хотілося навчитися бути хороброю. Як ти.
— Я безрозсудна. Це геть інше.
Кутики Памелиного рота скривилися в чомусь схожому на усмішку.
— Можливо. Розкажи мені про Претора.
Алекс сіла.
— Він справжнє сонечко.
— Серйозно?
— Доус.
Памела зашарілась.
— Я трохи покопирсалася в інформації про нього, і він ніколи не був популярним серед членів Лети. Його Вергілій ненавидів його й виступав проти його обрання, однак неможливо заперечити, що в академічній галузі він суперзірка.
— Погана новина в тім, що з віком він не зробився добродушнішим. Гарна новина в тім, що Ансельм і члени правління, схоже, нічого не повідомили йому про те, що насправді сталось у «Сувої та ключі».
— Чому вони так учинили?
— Тому що цей тип аж пашить праведним гнівом.
— Отже, тепер він перетворився на нашу проблему.
— Щось на кшталт. Думаю, найкращий вихід для нас — просто дозволити йому вірити, що ми недалекі й некомпетентні.
Доус схрестила руки на грудях.
— Ти знаєш, як мені довелося гарувати, аби до мене ставилися серйозно? Аби до моєї дисертації ставилися серйозно? Роль дурепи нашкодить не лише нам, а й усім жінкам, з якими він спілкується. Це…
— Доус, я знаю. Але водночас це справді гарне прикриття. Тож просто потанцюймо для нього, доки не дамо цьому раду, а тоді я залюбки постою поряд, доки ти чавитимеш його его своїм блискучим інтелектом, окей?
Памела поміркувала.
— Окей.
— Не хочу скидатись на Тернера, та чи є в нас план?
— Такий-сякий. — Доус розклала кілька охайно надрукованих сторінок, на яких зробила позначки різнокольоровими маркерами. — Якщо зможемо здогадатись, як саме закінчити Рукавичку, у дорогу вирушимо опівночі. Коли знайдемо четверо дверей, кожен поріг потрібно буде позначити кров’ю.
— На Гелловін.
— Я знаю, — відповіла Доус. — Але вибору в нас немає. Якщо ми все правильно розуміємо… дещо станеться. Точно не знаю, що саме. Але двері до пекла відчиняться, і з’являться чотири могили. Нагадую, формулювання не досить чіткі.
— Чотири могили для чотирьох убивць.
— Це якщо припустити, що ми маємо чотирьох убивць.
— Матимемо, — запевнила Алекс, попри те що Тернерової згоди в них досі не було. Якщо доведеться повертатися до тієї відразливої мапи, вони повернуться. Але слід поквапитися. Проте знайти когось, хто погодиться бути похованим заживо задля порятунку незнайомця, буде непростим завданням. — А нам потрібно… не знаю, прихопити зброю чи щось таке?
— Можемо спробувати, утім я не знаю, із чим саме доведеться боротися. І гадки не маю, що може чекати на протилежному боці. Єдине, що можу тобі сказати, — туди спускатимуться наші душі, а не наші тіла.
Однак Алекс пригадала те, свідком чого стала в підвалі Розенфельд-голлу.
— Коли Дарлінґтон
Щойно він був там, із нею, з його вуст зірвався крик, а вже наступної миті хлопець зник разом зі своїм репетом. Не залишилося ні відлуння, ні згасання звуку, просто раптово запала тиша.