Ли Бардуго – Біснуватий (страница 37)
Алекс обміркувала свої варіанти.
— Абсолютно погоджуюсь.
Велш-Вітлі кліпнув.
— Перепрошую?
— Ми спостерігаємо за смертю західного канону, — пояснила дівчина, додавши голосу відповідної частки страждання. — Кітс, Троллоп, Шекспір, Єйтс. Вам відомо, що є предмет, на якому вивчають тексти популярних пісень?
Вона полюбила Шекспіра і Єйтса. Кітс здавався нудним. Троллоп був приємний. Виявилося, він винайшов поштову скриньку. Утім Алекс сумнівалася, що професора Велша-Вітлі хоч трохи цікавила насолода, і насправді їй неабияк сподобався семестр, коли вони вивчали «Велвет андерґраунд» і Тупака.
Чоловік уважно подивився на Стерн.
— Елліот Сендоу був одним із таких белькотунів. Огидне поєднання самовдоволеності та безхребетності.
Важко було не зациклитися на тому, що дорослий чоловік цілковито серйозно вживає термін «фіґлі-міґлі», та Алекс просто сказала:
— Так, сер.
— Ви занадто багато часу змарнували без Вергілія чи будь- якого справжнього наставника. На знаю, які звички ви виплекали за цей час, але під моїм наглядом місця для них не буде.
Він нахилився ближче.
— Справді? Під час безславного перебування декана Сендоу на посаді зник і, найімовірніше, загинув студент. Товариствам дозволяли опускатися до злиденних міазмів і злочинної поведінки.
Стерн склала руки на колінах, намагаючись здаватися маленькою і вразливою.
— Єдине, що я можу сказати: я радію, що ми матимемо таку… ем… міцну руку на кермі. — Хай би що це в біса означало. — Втрата Вергілія налякала мене. Дестабілізувала.
Велш-Вітлі коротко фиркнув.
— Нескладно уявити, що жінка з вашим минулим може почуватися тут не на своєму місці.
— Так, — погодилась Алекс. — Це стало викликом. Але хіба ж Дізраелі не казав: «Немає вчителя кращого за халепу»?
Слава богу, на чайних пакетиках у їдальні писали всілякі мудрі штуки.
— Він так казав? — перепитав професор, і Алекс замислилася, чи не передала куті меду. — Я не дурень, міс Стерн, і не піддамся красномовним балачкам. У Леті немає місця чинушам і шарлатанам. Я чекатиму старанних звітів про ритуали, за якими ви наглядатимете. А ще я дам додаткову літературу… — Переляк, мабуть, відбився в Стерн на обличчі, адже чоловік підійняв угору руку. — А ще я не люблю, коли мене перебивають. Ви завжди поводитиметесь як представниця Лети. Щойно я зауважу бодай найменшу розбіжність у поглядах, негайно рекомендуватиму ваше відрахування з Лети і Єлю. Те, що Майкл Ансельм і члени правління дозволили вам залишитися після вашого ганебного виступу в «Сувої та ключі», я не в змозі осягнути. І чітко повідомив про це містера Ансельма.
— І? — перепитала Алекс, піддаючись власній злості.
Претор аж слиною бризнув.
— Що «і», міс Стерн?!
— Що відповів Майкл Ансельм?
— Мені… не вдалося з ним зв’язатися. Ми обидва занадто зайняті.
Алекс довелося стримати усмішку. Ансельм не відповідав на його дзвінки. А Лета уникала його залучення на посаду, аж доки в них більше нікого не залишилося. Ніхто не хотів слухати старого доброго професора Велша-Вітлі. Проте, можливо, це відкривало їй деякі перспективи.
Дівчина почекала, щоб переконатися, що професор закінчив свою думку, і зважила можливі стратегії. Вона знала, що напевно немає сенсу намагатися укласти союз із Велшем-Вітлі, утім невже він не хотів, щоб Деніел Арлінґтон — представник Лети з усіма відповідними повноваженнями — повернувся назад?
— Мій Вергілій…
— Непоправна втрата.
Тими самими словами він описав убивство декана Бікмена. Вони нічого не означали. Просто відмахнувся.
Алекс спробувала ще раз:
— Але якби існував якийсь спосіб знайти його, повернути…
Преторові брови недовірливо поповзли вгору, і Стерн приготувалася до нової тиради, але його голос був люб’язний.
— Любе дитя, кінець — це кінець.
«Але він не помер. Він сидить у бальній залі “Чорного В’яза”». Принаймні якась його частина.
Алекс знову замислилася, скільки професорові відомо.
— У «Сувої та ключі»… — наважилася вона.
— Не шукайте мого розуміння, — суворо наказав професор. — Я очікую, що ви знатимете межі. Будь-яку інспекцію або проведення ритуалу повинен спершу перевірити я. Я не дозволю далі паскудити ім’я Лети лише тому, що члени правління вважають за потрібне пом’якшити стандарти, які з певних причин існували.
Інспекція. Це було прикриття Алекс у «Сувої та ключі», і Ансельм підтримав цю версію перед випускниками. Вона припускала, що чоловік поділився з Летою підозрами. Утім, можливо, члени правління не повідомили про це Претора. Зрештою, навіщо дражнити брехливого пса? І якщо Претор не знає, що вони з Доус намагалися нелегально потрапити до пекла, то в них залишається на один клопіт менше.
— Розумію, — запевнила Алекс, намагаючись не виказувати свого полегшення.
Професор похитав головою. Погляд у нього був жалісливий.
— Ви не винні, що опинилися на цій позиції. У вас просто немає навичок і знань, аби впоратися з тим, що кинули на ваші плечі. Ви не Деніел Арлінґтон. Ви погано годилися на роль Дайте, годі вже й казати про Вергілія. Але моє керівництво й трохи покірності з вашого боку допоможуть нам подолати цей шлях разом.
Алекс міркувала, чи не встромити в нього ручку.
— Дякую вам, сер.
Велш-Вітлі зняв окуляри, витягнув із шухляди стола ганчірочку й повільно відполірував скельця. Його погляд майнув ліворуч, і Алекс відстежила рух до пожовклої фотографії двох юнаків, що сиділи на вітрильному човні.
Чоловік відкашлявся.
— Це правда, що ви можете бачити мертвих?
Алекс кивнула.
— Без жодного еліксиру чи зілля?
— Без.
Стерн зчитала інформацію про приміщення, щойно увійшла до нього. Шматочок дерева на полиці поруч зі світлиною, мушлі та відполіровані морем скельця, прес-пап’є із цитатою «Зберігай таємниці і тріумфуй, адже це найскладніше». Утім прочитати Велша-Вітлі їй не вдавалося… принаймні не вдавалося успішно. Алекс занадто нервувала, аби помітити розпач, що визирав з-поза всіх цих гучних просторікувань.
— Тут зараз є Сірий, — збрехала дівчина.
Кабінет був благословенно вільний від привидів напевно тому, що Претор і сам скидався на мертвяка.
Чоловік озвався, намагаючись не втрачати самовладання:
— Справді?
— Так, чоловік… — Тепер довелося ризикнути. — Літній чоловік. — Професорове чоло насупилось. — Ні… складно роздивитись. Юний. І дуже вродливий.
— Він…
Велш-Вітлі роззирнувся.
— Ліворуч від вашого стільця, — підказала Алекс.
Професор витягнув руку, наче міг дотягнутися за Серпанок. Цей жест був таким сповненим надії, таким вразливим, що Стерн гостро відчула провину. Але їй потрібно було перетягнути чолов’ягу на свій бік.
— Він щось сказав? — поцікавився Претор.
Жага в його голосі була різкою, загострилася за роки самотності. Він кохав цього чоловіка. І втратив його. Алекс подолала бажання ще раз подивитися на світлину на камінній полиці, але була певна, що одне з тих усміхнених облич, юних і засмаглих, переконаних, що життя триватиме довго, належало професорові.
— Я можу бачити Сірих, але не чути, — знову збрехала дівчина. А тоді манірно додала: — Я не дошка віджа.
— Авжеж, ні, — озвався Велш-Вітлі, — я не мав цього на увазі.