Ли Бардуго – Біснуватий (страница 36)

— Коли ти хочеш це зробити?　

— Він хоче зустрітися з тобою, а не зі мною.　

У чім була річ? Претор не хотів залучати до справи Доус?　

— Зачекай, то він професор? Як давно він тут працює?　

— Він викладає в Єлі вже двадцять років.　

Алекс не змогла стримати сміху.　

— Якщо він так давно тут, а ми вперше про нього почули, мабуть, він був останнім кандидатом Лети.　

— Не обов’язково…　

— Гадаєш, люди в черзі стояли на цю посаду? Останній чувак, який її обіймав, помер.　

— Від серцевого нападу.　

— За таємничих обставин. Ніхто не хотів на цю каторгу. Тож довелося підключити цього типа.　

— Професора Реймонда Велша-Вітлі.　

— Якби я знала тебе гірше, то вирішила б, що ти жартуєш.　

— Він такий собі вундеркінд. Закінчив Єль у шістнадцять, учився в аспірантурі в Оксфорді. Він штатний професор англійської і, зважаючи на думки, які він видає в «Зе федераліст», дуже старомодний.　

Алекс подумувала вигадати якусь відмовку, аби ще трохи відкласти зустріч. Але чим це могло допомогти? І краще зустрітися з Претором зараз сам на сам, ніж чекати, доки Ансельм візьметься організовувати вечерю, на якій доведеться непокоїтися, що її детально розглядатимуть ще й члени правління Лети.　

— Гаразд, — відповіла вона. — Можу зайти після лекції.　

— Зустрінемося в ДжЕ, коли закінчиш. Можемо спробувати розкусити решту Рукавички.　

— Гаразд.　

— Будь ввічливою, — наполегливо порадила Доус. — І гарно вдягнися.　

Це справді пролунало з вуст Памели, та Алекс знала, що мусить грати свою роль.　

На занятті з електроніки вона намагалася залишатися зосередженою, але це давалося їй непросто навіть у кращі дні. Лекція відбувалась у схожій на печеру аудиторії і була, напевно, найдемократичнішим курсом у Єлі, адже всі (включно з Алекс, Мерсі та Лорін) опинилися на ній лише для того, щоб виконати навчальні вимоги. Майже все заняття вони стишено обговорювали, які напої подаватимуть на «Чарках або смерті», і врешті зупинилися на шотах текіли з гумовими хробачками.　

Алекс не надто здивувало, що вечірки, заняття й домашні завдання тривали навіть після убивств. Просто зараз у кампусі всі вважали, що один чоловік помер жахливою смертю. Ніхто не знав, що Марджорі Стівен теж, можливо, убили. На її честь не влаштовували зібрань чи меморіалів. Смерть Бікмена шокувала, була похмурою подією, яку обговорювали за вечерею і через яку переймалися, повертаючись самотою додому в темряві. Та жоден зі студентів, котрі куняли навколо Алекс, не бував на місці злочину й не бачив того старого наляканого обличчя. Вони не відчували того несподіваного розриву, що наставав після смерті, тож просто жили далі. А що ще їм було робити? Вдягатися примарами, привидами й покійними знаменитостями, топити страх перед власною смертністю в міцному алкоголі й гавайському пунші?　

«Чарки або смерть» були таким собі розігрівом перед справжніми вечірками, тож Алекс могла вислизнути звідти раніше, щоб приготуватися до ритуалу в Стерлінгу. Цього року на гелловінській вечірці в «Рукописі» не буде жодних неприродних заходів, через які слід хвилюватися. Товариство оштрафували за наркотики, лік яким вони примудрилися втратити минулого семестру і які використали для насильства над Мерсі й іншими дівчатами, котрих доля покарала знайомством із Блейком Кілі. Утім Стерн однаково доведеться наглядати за якимось їхнім ритуалом співочої пташки наступного четверга.　

Алекс повернулася до ДжЕ разом із Мерсі та Лорін. Якщо вона збиралася потрапити на прийом до нового Претора, доведеться пропустити обід. Дівчина помчала до своєї кімнати, щоб перевдягнутися в найпристойніший костюм — чорні джинси, чорний светр і білу сорочку з комірцем, яку позичила в Лорін.　

— Ти скидаєшася на квакера, — незадоволено зауважила Мерсі.　

— У мене відповідальний вигляд.　

— Знаєш, що їй потрібно? — запитала Лорін.　

Вона кинулася до своєї кімнати й повернулась із бордовим оксамитовим обручем для волосся.　

— Уже краще, — погодилася Мерсі.　

Алекс вивчила своє офіційне, позбавлене гумору обличчя в дзеркалі.　

— Ідеально.　

Кабінет професора Реймонда Велша-Вітлі був розташований на третьому поверсі Лінслі-Читтенден-голлу, аркуш із його прийомними годинами був приклеєний до важких дерев’яних дверей. Дівчина завагалася. Для чого вона тут? Послухати лекцію? Попередження? А може, їй улаштують допит щодо ритуалу в «Сувої та ключі»?　

Вона легенько постукала й почула байдуже:　

— Заходьте.　

Кімната була невеликою, стіни від підлоги до стелі підпирали заставлені книжками полиці. Велш-Вітлі сидів навпроти стіни з вітражними вікнами. Шибки були товсті й розмиті, наче їх зробили з карамелі, і сіре жовтневе світло лилося всередину з неабиякими перешкодами. На захаращеному столі вигинала шию латунна лампа із зеленим абажуром.　

Професор підвів погляд від ноутбука й глипнув на дівчину над скельцями окулярів. У нього було видовжене меланхолійне обличчя й густе сиве волосся, зачесане назад із чола просто тобі в якийсь помпадур.　

— Сідай.　

Він махнув у бік самотнього стільця навпроти себе.　

Дивно було знати, що колишній представник Лети прожив у кампусі весь минулий рік, затишно влаштувавшись у своєму барлозі. Чому ніхто про нього не згадував? А може, були й інші такі, як він?　

— Ґелексі Стерн, — озвався чоловік, відкидаючись на стільці.　

— Я більше полюбляю, коли мене називають Алекс, сер.　

— Невеличкі люб’язності. Я почувався б ідіотом, називаючи когось Ґелексі. Досить ексцентричне ім’я. — Він промовив слово «ексцентричне» з тією огидою, яку інші люди приберігали для «фашиста». — Ваша мати схильна до таких польотів фантазії?　

Трохи правди нікому не нашкодить.　

— Так, — відповіла Алекс. — Каліфорнія.　

Вона здвигнула плечима.　

— М-м-м, — озвався професор, кивнувши, і дівчина подумала, що він уже давно скинув із рахунку цілий штат, а може, навіть усе Західне узбережжя.　

— Ви мисткиня?　

— Художниця.　

Утім із минулого семестру вона майже не торкалася пензля чи бодай вуглини.　

— І як вам початок навчального року?　

Виснажливий? Жаский? Занадто перевантажений небіжчиками? Утім насправді в кампусі говорили лише про одне.　

— Ця історія з деканом Бікменом просто жахлива, — відповіла Стерн.　

— Непоправна втрата.　

— Ви були з ним знайомі?　

— Він був не з тих, хто може залишатися невідомим. Але я щиро, глибоко співчуваю його родині. — Професор склав пальці дашком. — Буду відвертий, міс Стерн. Я з тих людей, кого ніжно називають динозаврами, а менш ніжно — реакціонерами. Колись Єль був святилищем інтелекту, і хай тут траплялися розваги й сум’яття, нічого не може розважати й викликати сум’яття більше за присутність слабкої статі.　

Алекс не одразу зрозуміла, до чого хилить Велш-Вітлі.　

— Ви вважаєте, що жінок не слід приймати до Єлю?　

— Так, вважаю. Бог із ним, нехай жінки теж матимуть право на вищу освіту, але змішувати статі — погана ідея. Так само й Лета не місце для жінок, принаймні не в ролі Вергілія чи Дайте.　

— А як щодо Окулуса?　

— Повторюю: краще не створювати спокусливу атмосферу, проте, позаяк ця посада відповідальна лише за дослідження й піклування, я ладен зробити виняток.　

— Така собі шляхетна нянька.　

— Точно.　

Тепер Алекс знала, чому голос Доус звучав так похмуро.　

Велш-Вітлі зняв із рукава порошинку.　

— Я достатньо довго прожив, щоб побачити буцімто невинне мекання контркультури, яка стала культурою, і щоб побачити, як поважні кафедри очолюють дурноверхі белькотуни, котрі викорінюють сотні років величної літератури й мистецтва на втіху недалеким бовдурам.