Ли Бардуго – Біснуватий (страница 35)
Провина. Його тут не мало бути.
Знав, що не може запросити їх усередину, та водночас розумів, що стояти на порозі вони теж не можуть.
— Тобі доведеться піти з нами, — оголосила Алекс, зібравши докупи весь свій авторитет.
Такими голосами розмовляли всі вчителі, директори шкіл і соціальні працівники, яких їй доводилося розчаровувати.
— Лайно, — озвався Тріпп. — От лайно. — Вигляд у хлопця був такий, наче він ось-ось розплачеться. Невже
Алекс зайшла з ним. Вона думала, що Тріппові забракне яєць, щоб спробувати втекти, але не збиралася ризикувати. Гробниця скидалася на склепи решти товариств, була досить звичайною, окрім кімнати в стилі римського храму, де проводили ритуали. Решта приміщень була подібна до найчарівніших місць у Єлі: темне дерево, кілька вигадливих фресок, одна кімнатка, прикрашена червоним оксамитом, чиї найкращі дні залишилися позаду, і ціла купа скелетів — деякі відомі, деякі не настільки. Канопи з важливими печінками, селезінками, серцями й легенями зберігали за стінами храмового приміщення.
У гробниці було темно, світло горіло лише на кухні, де Тріпп перекушував чимось посеред ночі. На столі стояли холодні закуски, хліб і половинка морозива-сендвіча. То було велике, повне протягів приміщення з двома грубками й велетенською холодильною камерою, яке більше згодилося б для підготовки бенкетів, аніж для обслуговування дюжини студентів коледжу. Утім, коли до міста приїжджали випускники, Кістяники мусили влаштовувати розкішне частування.
— Як ви дізналися, що я тут? — запитав Тріпп, поспіхом повертаючи все до холодильника.
— Ворушись.
— Гаразд-гаразд.
Алекс помітила його напхом напханий рюкзак і замислилася, чи не наскладав він ще й туди трохи харчів. Для Тріппа Гельмута настали складні часи.
— Як ти потрапив усередину? — запитала дівчина, коли він замкнув двері й вони рушили до Тернерового «доджа».
— Я не віддав свого ключа.
— І ніхто про це не питав?
— Сказав, що загубив.
І цього вистачило. Тріпп був такий безпомічний, що легко було повірити, наче він загубив ключ і все, що не було причеплене до кишень степлером.
— О господи, — застогнав хлопець, коли Алекс улаштувалася поруч із ним на задньому сидінні «доджа». — Ви коп?
Тернер глипнув на нього в дзеркало й різко відповів:
— Детектив поліції.
— Авжеж, ага, перепрошую. Я…
— Тобі краще помовчати й використати цей час на роздуми.
Тріпп похнюпився.
Алекс зустрілася поглядом із Тернером у дзеркалі, і той ледь помітно здвигнув плечима.
Якщо вони хотіли впіймати Тріппа на цьому, слід було його налякати, а детектив чудово вмів погрожувати.
— Ми куди? — поцікавився Тріпп, коли вони рушили по Чепел- стріт.
— До Дому Лети, — відповіла Алекс.
Більшість членів товариств вважала Лету набридливою потребою, бажанням потішити адміністрацію Єлю й ніколи не завдавала собі клопоту поткнути носа до «Іль-Бастоне».
— Що ти робив у кампусі? — запитала дівчина.
Тріпп повагався, і Тернер гримнув:
— Навіть не думай викручуватись!
Благослови боже Тернера за те, що він їй підігрує.
Тріпп зняв бейсболку й провів рукою по масному волоссю.
— Мені… мені дозволили піти на випускний разом з одногрупниками, але я не закінчив навчання. Мені забракло балів. І мій тато сказав, що не платитиме ще за семестр, тож я просто… Я займаюся маркетингом для тих чуваків із рієлторського бюро Маркгема, знаєте? Власне, я непогано пораюся з фотошопом. І намагався заощадити, аби закінчити навчання, здобути ступінь і всіляке таке.
Це пояснювало наплічник, повний їжі, але Стерн замислилася, чому Тріпп просто не збрехав у резюме, яке міг подати до інвестиційного банку чи торговельної компанії на Мангеттені, на яких хотів працювати. Прізвище Гельмут відчинило б будь-які двері, і ніхто не ставив би запитань, якби спадкоємець у третьому поколінні написав у життєписі, що здобув ступінь бакалавра економіки в Єльському університеті. Утім казати цього вона не збиралась. Тріпп був просто тупуватий і доволі щирий, аби навіть не замислюватися про нахабну брехню. Він був непоганий хлопчина. Алекс підозрювала, що так його й описують ціле життя: непоганий хлопчина. Не занадто розумний, не занадто привабливий, нічого в ньому не було занадто. На канікули він їздив у гарні місця й радо користувався другим шансом. Полюбляв покайфувати й послухати «Ред гот чиллі пепперс», і якщо люди не любили його, то принаймні легко мирилися з його присутністю. Він був живим і здоровим утіленням
безтурботності. Однак, схоже, з Тріппового батька годі було безтурботності.
— Що зі мною буде? — запитав хлопець.
— Ну, — повільно озвалась Алекс, — ми можемо повідомити Кістяників і правління, що ти вдирався на їхню територію.
— І вдавався до крадіжок, — додав Тернер.
— Я нічого не брав!
— Ти заплатив за ту їжу?
— Не… не зовсім.
— Або, — повела далі Алекс, — ми можемо замовчати це, а ти виконаєш для нас роботу.
— Яку роботу?
Ту, що могла закінчитися смертю або розчленуванням.
— Буде нелегко, — попередила Алекс. — Але я знаю, що тобі це до снаги. Можливо, тобі навіть перепаде трохи грошенят.
— Справді? — Тріпп аж на обличчі змінився. Він більше не був недовірливим чи настороженим. Ціле життя можливості падали на нього з неба з такою легкістю, що він не ставив собі жодних запитань. — Боже, Стерн. Я знав, що ти нормальна.
— Ти теж, чуваче.
Алекс протягнула руку, щоб стукнутись кулаками, і Тріпп розплився в усмішці.
18
Наступного дня Алекс відсиділа заняття «Сучасні поети», дозволяючи словам із «Запрошення до міс Маріанни Мур»[39] омивати себе хвилею. «Прошу, прилітай із бозна-скількома янголами, що осідлали чорні широкі криси твого чорного капелюха». Читаючи такі слова, чуючи їх у голові, дівчина відчувала тяжіння чужого життя; вона бачила, як живе ним, так само чітко, як поглинуті спогади Сірих, бачила, як слухає жахливі чарівні рядки «Ягнятка» або відкладає ручку, коли професор історії на занятті на тему пелопонеської війни порівнює Демосфена із Черчиллем. «Переможці вирішували, кого прославляти як оплот боротьби проти тиранів, а з кого глузувати, називаючи противником невідворотних змін». У такі миті вона відчувала щось глибше за просте бажання вижити, якийсь спалах того, як усе могло бути, якби вона вміла просто вчитися й припинила весь час докладати стільки зусиль.
Алекс помітила, що фантазує про життя не лише без страху, але й без амбіцій. Вона б читала, ходила на заняття й жила у квартирі з гарним освітленням. Почувалася б допитливою, а не охопленою панікою, коли люди згадують невідомих їй митців чи авторів, яких вона ніколи не читала. На тумбочці біля ліжка в неї височів би книжковий стос. Вона слухала б «Морнінґ бікомз еклектік»[40]. Розуміла б жарти, розмовляла б іншими мовами; вона навчилася б влаштовувати власне дозвілля.
Проте зберегти цю ілюзію було неможливо, принаймні не на тлі двох мертвих працівників факультету, чиї вбивства могли бути пов’язані з товариствами, і Дарлінґтона, що застрягнув у захисному колі, яке могло відмовити будь-якої миті, а до Гелловіну залишалося менше ніж два тижні. На додачу вони мали влаштувати ритуал, під час якого дівчина могла померти, якщо щось піде не так, або втратити все, якщо справа вдасться. Стерн знову накрило хвилею жаху, того всеохопного відчуття поразки.
Краса поезії та візерунки історії згасали, аж доки залишили по собі похмуре й бентежне сьогодення.
Доус написала їй посеред лекції, і Алекс зателефонувала дорогою на наступне заняття.
— Що не так? — запитала вона, щойно Памела підняла слухавку.
— Нічого. Ну, не нічого, звичайно. Але тебе викликає новий Претор.
— Зараз?
— Ти не можеш далі його ігнорувати. Ансельм не завдав собі клопоту запросити тебе на чай після… того, що сталось у «Сувої та ключі», і Претор починає смикатися. У нього прийомні години від другої до четвертої по обіді.
Майже за стіною її гуртожитку. Ця думка Алекс не заспокоювала.
— Ти розмовляла з ним? — поцікавилася дівчина. — Яким він тобі здався?
— Не знаю. Типовим професором.
— Розлюченим? Щасливим? Допоможи мені розібратися.
— Насправді з розмови важко було щось сказати.
Тон Доус був прохолодний, і Алекс замислилася, що це спричинило.