Ли Бардуго – Біснуватий (страница 34)

— Хочеш сказати, що ти знайшла магічну мапу, яка робить точнісінько те, що нам потрібно?　

— Ну, ні, заклинання підлаштовано під наші потреби.　

— Отже, я міг би пошукати морозиво з гарячою помадкою? Жінок, котрі полюбляють крафтові броварні й футбольну команду «Петріотс»?　

Памела нервово розреготалася.　

— Ні, це повинен бути конкретний злочин. Ми звертаємося до мапи не для того, щоб побачити всіх злочинців, а лише тих, хто порушив якийсь певний закон.　

— Отакої, — оцінила Алекс, — якби лише поліція Нью-Гейвена про це знала. Ой, заждіть-но.　

— І я можу таким чином знайти підозрюваного в убивстві? — перепитав детектив.　

— Можливо, — припустила Доус. — Тут показано місця, а не імена.　

— Місця, — повторив Тернер, набурмосившись. — Не імена. Коли це створили?　

— Точної дати немає…　

— Приблизно? — Голос у нього захрип.　

Доус запхала підборіддя у світшот.　

— Тисяча вісімсот п’ятдесяті.　

— Я знаю, що це таке, — кинув Тернер. — Що це насправді за хрінь.　

Доус скривилась, і тепер Алекс збагнула, чому подруга переймалася присутністю Тернера.　

— Цю штуку створили не для пошуку злочинців, — оголосив детектив. — Її вигадали для пошуку рабів-утікачів.　

— Нам потрібен був спосіб знайти убивць, — пояснила дівчина. — Я не знала, що ще…　

— Розумієте, наскільки це хріново? — Тернер тицьнув пальцем у величну будівлю на території парку Нью-Гейвен-Ґрін. — Тут стояв Троубрідж-гаус. Це була зупинка Підпільної залізниці[38]. Люди вважали, що будуть тут у безпеці. Вони й мали бути тут у безпеці, але якийсь мудак із товариств скористався магією… — Детектив затну вся на цьому слові. — Саме для цього й служить ваша магія, чи не так? Ось що вона робить. Звеличує можновладців і дає тим, у кого все є, ще трохи?　

Алекс і Доус мовчки вклякли посеред підвальної тиші. Не було чого сказати. Стерн доводилося дивитися в очі тому, на що здатна магія. Вона бачила це в Блейкові Кілі, у декані Сендоу, у Маргеріт Белбалм. Магія нічим не відрізнялася від іншої сили, навіть якщо досі хвилювала прихованими секретами. Дівчина пригадала, як стояла на кухні «Іль-Бастоне» й верещала на Дарлінґтона. «Де ви були?! — кортіло дізнатися їй. — Де ви були?!» Де була Лета з усіма своїми таємницями, коли вона була дитиною, котра розпачливо потребувала порятунку. Дарлінґтон вислухав її тієї ночі. Не сперечався. Він знав, що їй потрібно щось розтрощити, і дозволив це.　

— Ми можемо піти, — озвалася вона. — Можемо розчавити цю штуку вщент.　

То було все, що вона могла запропонувати.　

— Скільки разів користувалися цією нечистю? — наполегливо поцікавився Тернер.　

— Точно не знаю, — відповіла Доус. — Я знаю, що за її допомогою звично шукали бутлегерів та підпільні генделики під час «сухого закону» і що ФБР могло скористатися нею під час процесу над «Чорними пантерами».　

Тернер похитав головою.　

— Закругляймося, — буркнув він. — Не хочу залишатися в цій кімнаті ані на хвилину довше, ніж треба.　

Вони непевно схилили голови й знову скерували світло ліхтариків на блідо-фіолетову поверхню плану міста.　

В одному кутку Пібоді з’явилося кілька червоних плям, розквітлі маки, буйні від крові. Алекс, Тернер, Доус. Цілий букет насилля.　

Кілька плямок було в районі Гілл, і дві точки в гуртожитках — принаймні Алекс вважала, що тепер там розташовані гуртожитки. Вона не дуже могла зорієнтуватися. Скоже, мапу ніхто не оновлював ще від 1800 року, тож більшість знайомих їй споруд ще навіть не збудували.　

Але назва Гай-стріт не змінилась, і там було місце, яке Алекс ідентифікувала без жодних проблем. Точка, куди втекла юна дівчина на ім’я Ґледіс, де в неї відібрали життя, а душу поглинула Дейзі Вітлок. Цей вчинок створив нексус сили, а коли спливло багато років, над ним збудували першу гробницю першого таємного товариства.　

— Хтось у «Черепі і кістках», — зауважила вона.　

Будинок на мапі був маленький — перша версія гробниці ще до розширення.　

Вони стояли поряд і дивилися на червону пляму.　

— Сьогодні понеділок, — нагадала Доус. — Ніяких ритуалів.　

Це було добре. Якщо вони потраплять туди вчасно, то не муситимуть відсіювати численних підозрюваних, зустрінуть лише кількох людей, котрі там вчаться або зависають.　

— Ходімо, — кинув Тернер, голос у нього залишався в’їдливим.　

— Невже ми все просто так залишимо? — поцікавилась Алекс, коли вони потягнулися назад таємним проходом, а позаду стояв той закривавлений стіл.　

— Не турбуйся, — відповів детектив, — я повернуся з кувалдою.　

Дівчина почула, як Доус зі свистом втягнула повітря, збентежена думкою про знищення артефакта, байдуже, яким огидним той був. Утім вона не прохопилася жодним словом.　

Вони знову прослизнули до кімнати зі слоїками й вийшли через бічні двері, намагаючись рухатись якомога тихіше. Щойно Тернер натиснув на ручку, щоб вийти на вулицю, як завила сирена.　

— От лайно, — буркнув він, опускаючи голову, а Стерн тим часом натягнула каптур.　

Вони вирвалися з дверей і помчали до його машини. Буря слабшала, відколи чай охолов, і залишалося сподіватися, що музейним камерам спостереження не вдалося зберегти чітких зображень їхніх облич.　

Вони заскочили в салон, Тернер запустив двигун, і машина з вереском вилетіла на порожню вулицю.　

— Швидше, — вимагала Алекс, доки він вів «додж» до Гай- стріт.　

їм треба було потрапити до «Черепа і кісток», доки вбивця ще там, інакше доведеться починати все від самого початку.

— Я не хочу привертати увагу, — буркнув чоловік. — А ти хоч подумала, як дізнаєшся, хто саме там убивця, і як запропонуєш йому приєднатися до вашої маленької пекельної команди?　

Не подумала. Гарматне ядро вже рухалося за інерцією.　

Тернер смикнув «додж» до бордюру простісінько перед червонуватою кам’яною гробницею.　

Алекс цей склеп ніколи не подобався. Решта гробниць здавалася такими собі дурнуватими, діснейлендівськими версіями якогось конкретного стилю — грецького, мавританського, Тюдорів, середньовіччя. Але ця здавалася занадто справжньою, храмом чогось темного й неправильного, який збудували просто в усіх під носом, наче люди, котрі зводили стіни із цього червоного каменю, знали, що ніхто не зможе до нього торкнутися. Те, що вона бачила, як Кістяники розтинають людей і копирсаються в них усередині, шукаючи підказок про майбутнє, теж відігравало свою роль.　

— Гаразд, — сказав Тернер, коли вони вийшли з автівки. — У тебе є план, Стерн?　

— Нам не слід пхатися навпростець, — повідомила Доус, наздоганяючи їх і досі стискаючи свій записник. — «Череп і кістки» дуже могутні, і якщо чутки дійдуть до…　

Алекс узялася гупати у важкі чорні двері. Про гробницю вона знала небагато, крім того, що про архітектора оригінальної споруди точилися суперечки й подейкували, буцімто її збудували за гроші, зароблені на опіумі.　

Ніхто не відчинив. Тернер позадкував, схрестивши руки на грудях.　

— Ми їх проґавили? — запитала Доус, і в її голосі майже лунала надія.　

Алекс знову загупала кулаком у двері й закричала:　

— Я знаю, що ви там! Годі випендрюватись!　

— Алекс! — зойкнула Доус.　

— Якщо їх немає вдома, кого це обурить?　

— А якщо є?　

Стерн достеменно не знала. Вона звела руку, щоб іще постукати, але двері розчахнулись.　

— Алекс? — Голос був тихий і знервований.　

Вони зазирнула в морок.　

— Тріпп? Ісусе, це що, морозиво?　

Тріпп Гельмут, спадкоємець у третьому поколінні й син однієї з найзаможніших родин у Новій Англії, витер рукою рота з дурнуватим виглядом. Він був убраний у довгі спортивні штани на кнопках і брудну футболку; біляве волосся ховалося під бейсболкою з логотипом Єлю, натягнутою задом наперед. Тріпп був членом «Кісток»… принаймні раніше був. Торік він випустився.　

— Ти сам? — запитала Алекс.　

Він кивнув, і дівчина негайно впізнала вираз його обличчя.