Ли Бардуго – Біснуватий (страница 32)
— Дівчата, усе нормально? — запитала Алекс, раптом знітившись через свою повну їжі тацю.
Мерсі похитала головою, а Лорін сказала:
— Я як не своя.
— Я теж, — сказала Алекс, адже здавалося, що так має бути.
— Уявити не можу, що зараз переживає його сім’я, — додала Мерсі. — Ти ж знаєш: його дружина теж тут викладає.
— Не знала, — зізналася Стерн. — Що вона викладає?
Мерсі вишмаркалась.
— Французьку літературу. Так я з ними й познайомилась.
Алекс туманно пригадувала, що Мерсі здобула якусь велику премію за есей про Рабле. Проте не знала, що Мерсі особисто була знайома з деканом Бікменом.
— Який він був? — запитала Алекс.
На очі Мерсі знову набігли сльози.
— Просто… по-справжньому добрий. Я боялася вступати кудись так далеко від дому, і він познайомив мене з іншими студентами, котрі теж першими в родині здобували вищу освіту. Він і Мерая — професорка Ле-Клер, його дружина, — просто створювали місце для тебе. Не знаю, як це пояснити. — Вона безпомічно здвигнула плечима. — Він був як Пак і Просперо в одному флаконі. Робив так, що наука здавалася цікавою. Чому комусь закортіло нашкодити йому? І за що? Він не був заможний. Він не міг мати нічого вартого… вартого… — Її голос затремтів і зламався.
Алекс простягнула подрузі серветку.
— Я не була з ним знайома. У нього є діти?
Мерсі кивнула.
— Дві доньки. Одна — віолончелістка. Дуже талановита. Типу, здається, вона отримала місце в… чи то в Бостонській, чи то в Нью-Йоркській філармонії.
— А друга?
Алекс почувалася упирем, та якщо це була нагода дізнатися якусь інформацію про жертву, вона не збиралася її проґавити.
— Здається, лікарка? Психіатр. Не пригадаю, вона займалася наукою чи практикою.
Психіатр. Вона могла бути пов’язаною з Марджорі Стівен, але Тернер легко дізнався б про це.
— Він був такий популярний, — обережно наважилася прокоментувати Стерн. — Не пригадую, щоб колись чула про нього погане слово.
— Чому б хтось мав погано про нього відгукуватись? — перепитала Мерсі.
— Люди заздрісні, — нагадала Лорін, розмащуючи виделкою по тарілці кетчуп. — У мене була лекція перед його заняттям, і студенти завжди приходили заздалегідь. Це бісило мого професора.
— Але ж це робили його студенти, — здивувалась Алекс, — а не він.
Мерсі схрестила руки.
— У сусіда завжди трава зеленіша. Один професор радив мені не обирати його наставником.
— Це хто?
— А хіба це має якесь значення?
Алекс обіцяла намагатися не брехати, але вже й так приховувала правду.
— Просто цікаво. Як я сказала, ніколи слова поганого про нього не чула.
— їх була ціла група. З кафедри англійської. Я прийшла в прийомні години, щоб поговорити про статтю, і троє професорів улаштували на мене засідку, аби наполягти, що мені варто обрати спеціалізацією англійську, адже декан Бікмен буцімто несерйозний науковець. Вони називали його «чинушею». — Мерсі задерла носа й промовила зневажливим тоном: — Багато галасу з нічого.
Лорін недовірливо похитала головою.
— Я ледве склала економіку, а за тебе змагаються всі кафедри факультету.
— Приємно дружити з генієм, — утрутилась Алекс.
Лорін насупилась.
— А мене це пригнічує.
— Та не варто так, адже є ми для рівноваги.
— Розумним можна бути по-різному, — великодушно відповіла Мерсі. — І це однаково не має жодного значення. Я сказала їм, що планую спеціалізуватися на американістиці.
Невже професійна заздрість — привід для вбивства? І як це могло бути пов’язано з Марджорі Стівен?
— Що це за мудаки і як я можу їх уникнути? — запитала Алекс, намагаючись витягнути імена.
— Не пам’ятаю, — кинула Мерсі. — Рут Канехо вела в мене практичні заняття, але двох інших я не знала. Частково через це я так роздратувалася. Нібито я була лише балом, який вони хотіли заробити.
Лорін підвелася, щоб віднести тацю.
— Я з тих розумників, котрі збираються подрімати перед семінарами. Нам потрібно обговорити Гелловін.
— У кампусі вбили людину, — нагадала Мерсі. — Ти не можеш серйозно вважати, буцімто ми влаштуємо вечірку.
— Це пішло б нам на користь. І якщо я не матиму якогось вказівника, то не випливу.
Коли Лорін пішла, Мерсі поцікавилася:
— Чому стільки запитань?
Алекс повільно помішала каву. Вона обіцяла Мерсі не брехати, але тут мусила поводитись обережно.
— Ти знаєш професорку з кафедри психології? Марджорі Стівен?
Мерсі похитала головою.
— А мала б?
— Вона померла в суботу ввечері. У себе в кабінеті. Можливо, її смерть була просто прикрим нещасним випадком. Але також можливо, що її вбили.
— І ти вважаєш ці смерті пов’язаними? — Мерсі різко втягнула повітря. — Думаєш, тут якось задіяна магія?
— Можливо.
— Алекс, якщо товариства… якщо якийсь виродок скоїв це з деканом Бікменом…
— Цього ми достеменно не знаємо. Я просто… досліджую кожну вуличку.
Мерсі схопилася за голову.
— Як вони із цього виплутаються? Хіба Лета не повинна унеможливлювати таке?
— Ага, — підтвердила Алекс.
Подруга відсунулась від стола, гуркнувши тацею і схопивши сумочку, на очах з’явилися нові сльози.
— Тоді ти їх зупиниш, Алекс. Ти змусиш їх за це заплатити.
Пібоді від самого початку стояв на розі вулиць Ельм та Гай, і всередині було напхом напхано цікавих та водночас незрозумілих речей.
Уже розробили плани нової будівлі й викопали підвал, але в розпал війни складно було знайти матеріали. Колекція оригінального музею помандрувала кампусом, опинившись у підвалах і возівнях. На будівництво музею знадобилося так багато часу, а документація була такою уривистою, що експонати колекції знаходили в службових спорудах ще й у 1970-х. Звичайно, у величезних приміщеннях є предмети, які ніколи не були занесені до каталогів, а в деяких випадках навіть краще, що їх походження залишиться невідомим.