Ли Бардуго – Біснуватий (страница 31)

— Так?　

— Ви хто? — Жінка (Гарпер, ім’я повернулося разом із роздвоєним зором Алекс, побачене нею самою і старим) була високою, стрункою й убраною в ідеально скроєні вовняні штани, шовкову блузку й перли. Чоловік — презирливий, бездоганний і схвильований — підвівся, коли Стерн на нього подивилася. Він так скидався на Денні, Деніела, Дарлінґтона. «Так скидався на мене». Утім водночас анітрохи не був на них схожий. Алекс у житті зустрічала чимало низькопробних шахраїв, людей, котрі завжди шукали коротких шляхів і простих рішень. Вони були ідеальними дурниками.　

— Александра, — ледачим тоном озвалася дівчина, погладжуючи хутро Космо. — Я доглядаю за Дарлінґтоновим домом, доки він в Іспанії.　

— Ми…　

— Я знаю, хто ви такі. — Вона намагалася наповнити слова однаковими частками зневаги та байдужості. — Ви тут небажані гості.　

Деніел Арлінґтон фиркнув. Очі Гарпер примружились, і жінка вигнула досконалу брову.　

— Александро, не знаю, хто ви така й чому наш син найняв вас сторожовим псом, але я хочу поговорити з ним. Негайно.　

— Знову гроші закінчились?　

— Відійди з дороги, — наказав Деніел.　

Першим імпульсом Алекс було бажання дати йому добрячого копняка й подивитися, як його кістлява дупа приземлиться на гравійну доріжку. Вона бачила цих людей у спогадах старого, у них заледве знаходилося слово для Денні, вони заледве про нього думали. Навіть якщо її власна мати не могла дати собі ради з оплатою рахунків чи створенням хоч чогось схожого на

стабільність, їй принаймні не було байдуже. Утім Алекс мусила залишатися в режимі багатійки.　

— Інакше що? — розреготалася вона. — Це не ваш будинок. Я залюбки зателефоную в поліцію і дозволю їм навести тут лад.　

Дарлінґтонів батько відкашлявся.　

— Я… я думаю, тут сталося якесь непорозуміння. Ми завжди спілкуємося з Денні на свята, і він завжди відповідає на наші дзвінки.　

— Він в Іспанії, — повторила Алекс. — І нині працює зі своїм психотерапевтом. Учиться встановлювати кордони. Вам слід про це подумати.　

— Ходімо, Деніеле, — наказала Гарпер. — Ця мала сучка кайфує від власної влади. Ми повернемося з листом від правника.　

Жінка подалася назад до «рендж-ровера».　

Деніел тицьнув пальцем дівчині в обличчя, намагаючись бодай трохи повернути собі власне.　

— Так і є. Це аж ніяк не твоє діло…　

— Біжи додому, слабачку, — ці слова пролунали глибоким нутряним ревом. Голос не належав Алекс, і вона знала, що Дарлінґтонів батько бачить тепер перед собою не її. — Ти тримав мене в заручниках у власному будинку, ти, лайно шмаркате.　

Деніел Арлінґтон IV задихнувся й позадкував, мало не впавши на коліна.　

Алекс наказала старому відступити, але то було непросто. Вона відчувала його в голові, запеклість його рішучості, дух, що завжди воював сам із собою, зі світом, з усіма й усім довкола.　

— Припини марнувати час, Деніеле! — крикнула з машини Гарпер, заводячи двигун.　

— Я… я… — Рот у нього роззявився, але тепер він знову бачив лише безтурботне обличчя Алекс.　

Старий у неї в голові скидався на погано прив’язаного пса. «Сцикло. Страхопуд. Як я тільки виростив такого сина? У тебе навіть забракло яєць, аби протистояти мені, ти міг лише накачувати мене наркотиками до безтями, але зрештою я тебе зробив, чи не так?»　

Космо засовався в неї на руках. Дівчина звела долоню й помахала.　

— Па-па, — проспівала вона.　

Деніел Арлінґтон дошкандибав до машини, і «рендж-ровер» рушив, розкидавши колесами гальку.　

— Дякую, Космо, — пробурмотіла Алекс, коли кіт зістрибнув у неї з рук і помчав на полювання в глиб будинку. — І вам.　

Вона витиснула старого з власної свідомості, зібравши всю силу волі. Він з’явився перед нею: халат розчахнутий, голе змарніле тіло поросло сивим волоссям.　

— Це була одноразова акція, — попередила дівчина. — Навіть не думайте ще раз застрибнути на цей потяг.　

— Де Денні? — прохрипів старий.　

Алекс проігнорувала його й рушила назад, до Доус і Тернера.　

16

Коли Доус засмучувалася, вона їхала ще повільніше, і Алекс подумала, що на шлях назад у кампус їм знадобиться дві години.　

— Вони залучать юристів, — пожалілася Памела.　

— Не залучать.　

— Вони змусять адміністрацію Єлю втрутитись.　

— Не змусять.　

— Господи, Алекс! — Доус смикнула кермо праворуч, і «мерседес» помчав до узбіччя, мало не застрибнувши на бордюр. — Припини вдавати, наче все буде гаразд.　

— А як іще нам це пережити? — закортіло дізнатися Стерн. — Інших ідей у мене немає. — Вона змусила себе ковтнути повітря. — Дарлінґтонові батьки не повернуться з юристами й не залучатимуть до справи Єль.　

— Чому б їм цього не зробити? У них є гроші й влада.　

Алекс повільно похитала головою. Вона забагато побачила в спогадах старого й усе це відчула. Дещо схоже їй довелося пережити лише одного разу, коли вона впустила Нареченого й пережила миті його вбивства. Вона не просто дізналася, що він кохав Дейзі. Вона теж кохала Дейзі. Але сьогодні всього було більше: ціле життя, сповнене невеличких приємностей і нескінченних розчарувань, кожен день і кожна думка, форми яким надавали «Чорний В’яз», гіркота, жага чогось, що залишилося б після його короткого нікчемного життя.　

— І цього в них теж немає, — зауважила вона. — Принаймні не так, як ти собі це уявляєш. Саме тому вони далі тиснуть на Дарлінґтона, аби він продав «Чорний В’яз».　

Схоже, Доус це обурило.　

— Але він ніколи його не продасть.　

— Я знаю. Та якщо вони дізнаються, що їхній син зник, неодмінно спробують відібрати в нього будинок.　

Вони довго сиділи мовчки, двигун працював ухолосту. За вікном Алекс бачила вузьку смужку парку, листя ще не готове було пожовкнути, але вона подумки повернулася до «Чорного В’яза», відчуваючи його тяжіння, те, як він потребував любові, загубившись серед самотності.　

— Вони не залучатимуть до справи юристів, бо не хочуть, щоб хтось занадто уважно придивлявся до них. Вони… Дарлінґгонів дід практично відкупився від них. Він хотів виховати… — Вона мало не промовила «Денні». — Вони просто залишили сина там, і мені здається, що старого ув’язнили, коли він захворів.　

Доки Денні його не звільнив. Саме тому він вижив у пеклі — не просто тому, що був Дарлінґтоном, ерудованим і зануреним у знання, а тому, що вбив свого діда.　

І байдуже, що дід попросив його це зробити, так само як не мало значення, що Доус розтрощила Блейкові череп, аби зберегти Алекс життя.　

— Але вони повернуться, — не вгавала Памела.　

Із цим Алекс не могла посперечатися. Вона до всирачки налякала Дарлінґтонового батька, але чудовиська не тікають після першого попередження. Гарпер і Деніел Арлінґтони повернуться, щоб усе рознюхати в пошуках власної частки.　

— Тоді ми повернемо Дарлінґтона, і він самотужки вижене їх. — Він був опікуном «Чорного В’яза» й досі залишався єдиним, хто міг його захистити. — Хто допоможе нам знайти ще одного вбивцю? Товариства мені більше нічого не винні.　

— Ніхто, — озвалася Доус, але голос прозвучав дивно. — Нам доведеться спуститися до підвалу Пібоді. Але там зараз реконструкція й повсюди камери.　

— Можемо скористатися бурею, яку ти зварила торік. Тією, яка виводить із ладу всю електроніку. І залучімо до справи Тернера. Якщо нам потрібно пошукати записи про когось, він це влаштує.　

— Не думаю… не думаю, що це слушна ідея.　

— Ми або довіряємо йому, або ні, Доус.　

Дівчина стиснула кермо, а тоді кивнула.　

— Рухаємося далі, — вирішила вона.　

— Рухаємося далі, — повторила Алекс.　

Туди, де дідько «добраніч» каже.　

Алекс зустріла Мерсі та Лорін, коли дівчата підвечіркували в їдальні ДжЕ. Розмови були приглушені, навіть серед Сірих, і приміщення здавалося просторішим та холоднішим, наче коледж убрався в траур, аби оплакати декана Бікмена. Алекс навантажила на свою тацю гору пасти й кілька сендвічів, які збиралася заховати в сумку та з’їсти пізніше. Коли вона наливала в склянку газованки, дзенькнув телефон. На її банківський рахунок поклали шість сотень доларів.　

Отже, Букмекер заплатив. Якщо все зросталося, Ітан кидав їй на рахунок п’ять відсотків за добре виконану роботу. Напевно, Алекс слід було гівняно почуватися через це, але відмова від грошей однаково б нікому не допомогла.　

Сівши, Стерн помітила, що в Мерсі червоні від сліз очі, а Лорін теж мала не набагато кращий вигляд. І обидві ледве копирсалися в тарілках.