Ли Бардуго – Біснуватий (страница 26)
«Ґудг’ю». Алекс пригадала його біографію, з корінцем на спіралі, що була в книжковому стосі в спальні Дарлінґтона. Невже він навмисно відправив її туди?
— Але Ґудг’ю помер, — озвалася вона. — Несподівано.
— Він був дуже молодий.
— І не мав зв’язків із товариствами.
— Принаймні нам про це невідомо. До справи взявся Джеймс Ґембл Роджерс, а заплатили за все Стерлінговими грошима. Біля входу є його пам’ятна табличка. Тоді це був найщедріший з усіх подарунків університету. На ці гроші звели Стерлінгову медичну залу, Юридичну будівлю Стерлінга й теологічний факультет. — Доус повагалася. — На внутрішньому подвір’ї є лабіринт. Він мав би заохочувати до медитації, але…
— Але, можливо, насправді він мав би заплутувати?
Загадка, що стане пасткою для будь-якого надміру цікавого демона.
Доус кивнула.
— Дітей у Стерлінга не було. Він ніколи не одружувався. Сорок років прожив із другом. Джеймсом Блоссом. Вони жили в одній кімнаті й разом подорожували. Біограф називає його Стерлінговим найкращим другом, але вони, найімовірніше, були закохані, партнери на все життя. Стерлінгів заповіт вимагав спалити після смерті всі його документи й кореспонденцію. Подейкували, що так він захищав себе й Блосса, та, можливо, хотів приховати дещо інше.
Як-от план збудувати портал до підземного світу.
Алекс озирнулася на вхідні двері.
— Якщо писар — це початок, який наступний крок?
— Дарлінгтон не згадав просто якогось писаря, щоб привести нас до Стерлінга, — мовила Доус, розмахуючи «Вісником». — Він процитував єгипетську фразу. Тут є два приміщення з вітражами, що пов’язані з єгипетською «Книгою мертвих». Тематично…
Та Алекс уже не чула її. Вона дивилася на довгий неф, що вів до бібліотечної стійки, і настінний розпис над ним; кольори були таки чисті та яскраві, що аж ніяк не пасували до мороку будівлі.
— Доус, — урвала вона Памелу збуджено, але водночас налякано через можливість пошитися в дурні. — А що, як наступний крок простісінько перед нами? Це Марія, еге ж? Матір Божа Марія?
«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою».
Доус кліпнула, витріщившись на настінний розпис і золотокосу жінку в білому вбранні в його центрі.
— Це не Марія.
— Ох. — Алекс намагалася приховати, що засмутилася.
— Це Альма-матер, — пояснила дівчина, її слова аж вібрували від захвату. — Мати-годувальниця.
Вони хутенько рушили вперед. Складно було не зірватися на біг.
Велетенський розпис хизувався під готичною аркою. На ньому граційна жінка в одній руці тримала розгорнуту книгу, а в другій — кулю. Її постать обрамляло золоте вікно, а над нею височіли вежі якогось міста. Утім, можливо, то було не вікно. Можливо, то був портал.
— Вона точно скидається на Марію, — зауважила Алекс. — Он навіть чернець із нею поруч.
Навколо жінки зібралося вісім людей. Вісім людей — вісім Домів Серпанку? Скидалося на правду.
— Дві жінки ліворуч — Світло й Істина, — повідомила Доус. — А решта постатей уособлюють мистецтво, релігію, літературу й так далі.
— Але жодна з них не підіймає вгору вказівник, куди далі. Припускаю, ми підемо ліворуч або праворуч.
— Або вгору, — додала Памела. — Ліфти ведуть до фондів і кабінетів.
— Література вказує ліворуч.
Доус кивнула.
— Але Світло й Істина дивляться праворуч, на… дерево. — Вона схопила Алекс за руку. — Таке саме, як на стіні. Дерево Знань.
Над головою Альма-матер серед арок будівлі, що неабияк скидалася на бібліотеку, виднілося гілля, ідеально перегукуючись із кам’яним деревом над аркою праворуч. Черговий вхід. А може, черговий крок до Рукавички.
— Я знаю цю цитату, — сказала Стерн, коли вони наблизилися до проходу під аркою. — «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».
— Томсон? — перепитала Доус. — Я про нього небагато знаю. Він був шотландцем, але тепер його мало читають.
— Проте «Книга та змія» користуються цими словами на початку своїх ритуалів. — Під аркою влаштовано кам’яний пісочний годинник — чергове нагадування про плинність. Це міг бути вказівник. А може, і ні. От тільки… — Доус, дивись.
Арка під Деревом Знань вела до коридору. Ліворуч стояли скляні вітрини, а праворуч простягнулося кілька вікон із синьо- жовтими вітражами. Колони між ними були прикрашені гротескними кам’яними фігурами: студенти, згорблені над книжками. Більшість були грайливими — один хлопчисько перехиляв глечик із пивом і витріщався на картинки, а не на свою роботу, інший слухав музику, ще один спав. На одній із розгорнутих книжок було написано: «Т. И. ЖАРТ».
Алекс ходила повз них і нічого не помічала, зосередившись на рефератах, які мала написати, на ще не прочитаних творах. Аж доки Дарлінґтон не показав їй.
— Мені здається, наче він тут, з нами, — зізналася вона.
Проте вони дивилися простісінько на Смерть: з мантії визирав череп, а на кам’яному студентському плечі лежала кістяна рука. «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».
— Гадаю, нас спрямовують далі коридором, — озвалась Алекс. — Куди він веде?
Доус насупилась.
— Та нікуди. Він закінчується у відділі рукописів та архівів. Там є вихід із будівлі.
Дівчата дійшли до кінця коридору. Там був розташований дивний вестибюль із високою стелею. Залізні тритони з роздвоєними хвостами витріщалися на них із вікон. Невже вони полюють на примар? Якщо демони полюбляють ігри, то, можливо, Дарлінґтон дав їм удосталь підказок, щоб вони застрягли в Бібліотеці Стерлінга, шукаючи в камені таємні повідомлення.
Попереду була ще одна арка, навдивовижу позбавлена прикрас. Праворуч виднілися двоє дверей і панель із маленькими
квадратними віконцями, які більше пасували б у пабі. Деякі з них були прикрашені картинками на шибках: Бондар, Пекар, Органіст.
— Хто це? — поцікавилася Стерн.
Доус погортала вісник.
— Той, хто це писав, зробив так, аби нічого неможливо було знайти. Якщо він ненавмисно, то це просто злочин.
Вона здула із чола неслухняне пасмо вогняного волосся.
— Гаразд, це гравюри когось на ім’я Тіль Килюдина.
Щойно ці слова злетіли з її вуст, обидві дівчини вклякли.
— Дай-но подивитись.
Доус простягнула вісник. Вона прочитала «Тіль» як «Тілль», але написане на сторінці не залишало сумнівів. Алекс пригадала, як благала Дарлінґтона сказати, чи відомо йому, де шукати Рукавичку, і дивний розпач у його голосі, коли він відповів: «Якби ж вони були. Але я — тільки людина без жодного спадку». Він би й хотів сказати їй, але не міг. Мусив грати у свої демонічні ігри й сподіватися, що вони розгадають його головоломку.
Тільки людина. Тіль Килюдина. Вони в правильному місці.
«То покажи мені наступний крок, Дарлінґтоне». Ліворуч від них маленька кам’яна мишка гризла стіну. Праворуч — крихітний кам’яний павук. Невже це алюзія на пекельного Джонатана Едвардса? Алекс знала його повчання лише тому, що в її коледжі був поширений такий жарт. «Господь тримає тебе над пекельною прірвою, наче павука чи якусь потворну комаху над вогнем, він гидує тобою, і щойно його спровокувати — наслідки будуть жахливими». Саме тому їхні домашні команди називалися «Павуки ДжЕ».
«Це зійде за недільну школу, Тернере?»
— Куди ведуть ці двері? — запитала Алекс.
Двійко дверей незграбно притулилися в кутку.
— Одні — на внутрішнє подвір’я, — відповіла Доус, указуючи на двері, над якими на камені було вирізьблено: Lux et Veritas. «Світло й Істина» — єльський девіз і фігури на настінному розписі, що привели їх сюди. — А ці — до кількох кабінетів.
— Що ми проґавили?
Памела не відповіла, завзято жуючи губу.
— Доус?
— Я… ну, це лише теорія.
— Ми не можемо роками карбувати її, як твою дисертацію. Дай мені хоч щось.
Дівчина посмикала пасмо волосся, і Алекс зрозуміла, що вона всередині бореться із собою, адже завжди шукає досконалості.