Ли Бардуго – Біснуватий (страница 27)

— У записах про Рукавичку, які мені вдалося знайти, чотири прочанина заходять одночасно — солдат, учений, священник і принц. Вони виписують коло, кожен знаходить двері й займає свій пост. Солдат останній і саме він — чи вона — замикає коло.　

— Окей, — озвалася Алекс, хоча нітрохи не розуміла, як це з усім пов’язано.　

— Спершу я подумала… ну, тут четверо дверей, які ведуть до Двору Селіна. Одні на кожному році. Спершу я подумала, що, можливо, підказки водили нас навколо Двору. Але…　

— Але замкнути коло неможливо.　

— Якщо не вийти з будівлі, — додала Доус. Вона зітхнула. — Не знаю. Я не знаю, що далі. Дарлінґтон знав би. Але навіть якщо ми здогадаємось… Четверо вбивць, четверо прочан. Час на їхні пошуки спливає.　

— Ти вважаєш, що захисне коло не витримає?　

— Я не впевнена, але… думаю, найкращі шанси на проведення ритуалу в нас будуть на Гелловін.　

Алекс потерла очі.　

— То ми порушуємо всі правила одночасно?　

Ритуали на Гелловін заборонені, а надто ті, що хоч якось були пов’язані з кревною магією. Збудження цієї ночі приваблювало забагато Сірих. Це просто було занадто ризиковано. Уже не кажучи про те, що до Гелловіну залишалося всього два тижні.　

— Гадаю, ми мусимо це зробити, — відповіла Доус. — У часи знамень ритуали спрацьовують краще, а на Савань[35] начебто відчиняються двері до потойбіччя. Деякі теорії стверджують, що Рукавичку звели в Круахані[36], у Котячій печері. Саме звідти бере свій початок Савань.　

Усе це анітрохи не подобалось Алекс. Вона знала, на що спроможні Сірі, приваблені кров’ю чи потужними емоціями.　

— Це ледве дає нам час на пошук ще двох убивць, Доус. А новий Претор уже буде офіційно призначений на посаду.　

— Я не вбивця.　

— Гаразд, іще двох неохочих, але ефективних борців із проблемами.　

Доус стиснула губи, проте повела далі:　

— Нам потрібен хтось, хто й за нами приглянув би, аби наші тіла були в безпеці, коли щось піде не так.　

Алекс знову здалося, що все це їм не під силу. Вони потребували більше людей, більше компетентності, більше часу.　

— Сумніваюся, що Мішель стане добровольцем.　

Задзвонив телефон, і дівчина вилаялася, побачивши ім’я. Знову облажалась.　

— Перепрошую, — сказала вона, доки Тернер не встиг на неї накинутись. — Я збиралася зайнятися цитатою з Біблії, але…　

— У нас іще одне тіло.　

Алекс мало не запитала, чи не жартує він, але Тернер ніколи не жартував.　

— Хто? — запитала натомість вона. — Де?　

— Зустрінемося біля Коледжу Морзе.　

— Просто Морзе, Тернере. Ніхто не каже «Коледж Морзе».　

— Тягни свою дупу сюди, Стерн.　

— Тернер гадає, що сталося вбивство, — повідомила Алекс, поклавши слухавку.　

— Ще одне?　

Ніхто не підтвердив, що Марджорі Стівен убили, тож Стерн не хотілося доходити поспішних висновків. А навіть якщо сталося два вбивства, це ще не означало, що вони пов’язані. От тільки Тернер не телефонував би їй, якби не вважав їх пов’язаними й не думав, що тут якось замішані товариства.　

— Іди, — дозволила Доус. — Я ще тут пороззираюсь.　

Проте Алекс дещо не давало спокою.　

— Не доганяю, — промовила вона, повільно виписуючи коло й розглядаючи просторе приміщення. Вони з Мерсі зазвичай вчилися в котрійсь із читальних зал. До фондів вона ніколи не піднімалася. Та й масштаби такої великої будівлі заважали осягнути все. — «Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку». Так сказав наш друг Горбань. І ти справді хочеш, аби я повірила, що це вдавалося так довго зберігати в таємниці?　

— Я теж про це думала, — зізналася Доус. — Та що, як… а що, як Горбань неправильно все зрозумів. Що, як Лета вбудувала Рукавичку в Бібліотеку Стерлінга?　

— Що?　

— Подумай ось про що. Люди з «Кісток» і «Ключів» працюють разом? Товариства не діляться секретами. Вони накопичують власну могутність. Вони співпрацювали одного-єдиного разу, щоб сформувати Лету, та й то лише щоб…　

— Урятувати власні дупи.　

Доус насупилась.　

— Ну, так. Щоб створити товариство, яке керуватиме справами й контролюватиме решту товариств. Наглядовий орган.　

— Ти кажеш «наглядовий орган», утім гарною ідеєю було б заховати таємні двері до пекла простісінько в усіх під носом?　

Тепер Доус розрум’янилась. Очі в неї палали.　

— Батьками-основоположниками Лети вважають Гаркнесса, Вітні та Бінґема. Гаркнесс належав до «Вовчої голови», і саме він залучив Джеймса Ґембла Роджерса до будівництва половини кампусу, включно із цією бібліотекою.　

— Але навіщо Леті створювати її, якщо вони не збиралися нею користуватися?　

Усе це не мало сенсу.　

— А ми впевнені, що не збиралися? — перепитала Доус. — Можливо, вони знали, що граються з потенційними катастрофами, і не хотіли, щоб іще хтось про це довідався.　

Можливо. Та все це не дуже трималося купи.　

— Хіба вся суть не в тім, аби побачити потойбіччя? — запитала Алекс. — Відкрити таємниці, сховані за Серпанком? Саме тому мене залучили до роботи в Леті. Якби вони навідалися до потойбіччя, то залишили б записи. Вони говорили б про це, обговорювали, вивчали до найменших деталей.　

Вигляд у Доус був схвильований, і це змушувало Алекс нервувати ще дужче.　

Щось тут здавалося неправильним. Навіщо створювати Рукавичку, якою не збираєшся користуватися? Навіщо стирати всі записи про це? Вони не бачили цілої картини, і дівчина не могла позбутися думки, що комусь цього дуже не хотілося.　

Одна річ — кидатися стрімголов у темряву. Але геть інша — почуватися так, наче хтось навмисно вимкнув світло.　

Алекс відчула те саме, що й того вечора, коли увійшла до Ітанових дверей, коли її хитрощами змусили виявити свою силу. Вони йшли простісінько до пастки.　

13

Побачивши тіло Марджорі Стівен, Алекс замислилася, чи не перекручує Тернер, чи не бачить усюди вбивства, бо вбивства — його робота. Професорка мала майже вмиротворений вигляд, її незворотна смерть була лише тріщинкою. Будівля й світ навколо залишилися незворушними.　

Але цього не скажеш про декана Бікмена. Перехрестя навпроти Морзе — те саме місце, де торік знайшли тіло Тари Гатчинc, — було заставлене поліційними автівками, їхні вогні змигували ледачими колами. Навколо звели загорожі, а копи, вбрані у форми, перевіряли студентські, перш ніж пустити когось на подвір’я. Тернер уже чекав на неї, коли Алекс прибула на місце, і без жодного слова повів усередину.　

— Як ви збираєтеся пояснити, що я тут роблю? — поцікавилася дівчина, натягаючи на черевики сині бахіли.　

— Скажу всім, що ти моя інформаторка.　

— Чудово, тепер я донощиця.　

— Тобі доводилося й дещо гірше робити. Іди всередину.　

Двері до кабінету декана Бікмена висіли косо, а біля входу натоптали багнюкою. Важкий стіл перекинули набік, усю підлогу вкривали розкидані книжки, поряд лежала розлита пляшка вина. Професор розтягнувся горілиць, наче сидів у кріслі та просто беркицьнувся на спину. Ноги досі звисали із сидіння. Один із черевиків злетів із ноги, а лампа, що стояла неподалік, перевернулася.　

Невже декан задрімав, читаючи біля каміну, і нападник заскочив його зненацька? А може, він відбивався, але його штовхнули на крісло? З отак задертими вгору ногами вигляд у нього був дурнуватий, майже як із мультика, і Алекс пошкодувала, що навколо стільки людей, які це побачать. Дурня якась. Декана Бікмена це більше не займало. Він ніколи нічого в неї не вів, вона навіть не певна була, що саме він викладав, проте чоловік був одним із тих професорів, яких знають усі. Він носив твідову панаму й фірмовий шарф Морзе, їздив студмістечком на велосипеді, радісно дзеленькав і махав студентам. Позаочі його називали Бікі, на його лекціях завжди було повно народу, а семінари стали просто легендарними. Здавалося, наче професор знайомий з усіма цікавими людьми, котрі навчалися в Єлі, і він запрошував на чаювання в Морзе чимало відомих акторок та акторів.　

Відколи Марджорі Стівен знайшли мертвою, ніхто про неї і словом не прохопився. Алекс сумнівалася, чи комусь, окрім її студентів і колег із кафедри психології, відомо, що жінки не стало. Але тут усе мало бути геть інакше.　

Дивитися на тіло занадто уважно Алекс не хотілося, однак вона змусила себе глипнути на деканове обличчя. Очі широко розплющені, але тієї молочної плівки, яку вона пам’ятала з першого місця злочину, не було. Складно було сказати, чи здавався декан старшим, ніж був насправді. Рот у нього був розтулений, вираз обличчя — наляканий, утім привітний, наче він вітав друга, котрий несподівано з’явився в нього на порозі.　

— Шия зламана, — повідомив Тернер. — Патологоанатом скаже, це сталося, коли крісло впало чи ще до того.　

— Отже, не отрута, — підсумувала дівчина. — Але ви вважаєте це пов’язаним зі смертю Марджорі Стівен?　

— Це було на його столі. — Тернер жестом указав на місце, де на промокальному папері лежала друкована записка: «Біженця не видавай».