Ли Бардуго – Біснуватий (страница 25)
— Принаймні не сьогодні.
— Це через Дарлінґтона ти ні з ким не зустрічаєшся?
Алекс зупинилася, поклавши руку на одвірок.
— А до чого тут він?
— Він друг. Наставник.
— Отже?
— Він… дорогий.
Дарлінґтон був занадто вродливий, занадто начитаний, занадто багато подорожував. Він був не просто шитий іншими нитками, а ще й занадто вишукано скроєний і підігнаний.
Мерсі вишкірилась.
— Мені подобаються дорогі речі.
— Він не кашеміровий шалик, Мерсі. У нього є роги.
— А в мене — родимка у формі Вісконсіну.
— Я йду.
— Не забудь, що маєш прихопити книжку для семінару про бритгум! — гукнула їй назирці Мерсі.
Гумор у сучасному британському романі. Алекс сподівалася на «Монті Пайтон», але їй випали «Везунчик Джим»[29] і «Роман на
жовтому папері»[30]. Непоганий вибір. Дівчина попрощалася з Мерсі, пообіцявши зустрітися з нею й пообідати, радіючи, що вдалося уникнути допиту. Вона була занадто зайнята спробами не врізати дуба, аби замислюватися про зустрічі з кимось чи й просто про перепихон. Дарлінґтон тут ні до чого, і байдуже, як чудово він виглядає без одягу.
Доус чекала біля входу до Бібліотеки Стерлінга, зіщулившись під скульптурою «Жіночий стіл»[31], наче ось-ось ладна закуняти. Алекс відчула небажану хвилю провини. Доус не була створена для такої роботи. Вона мала б сидіти в безпечних стінах «Іль- Бастоне», пестячи дисертацію, наче сад, що повільно росте. Вона була службою підтримки, домашньою кицькою. Ритуал у «Сувої та ключі» вже й так неабияк виходив за межі її зони комфорту, і жодна з них не почувалася після нього задоволеною. А тепер вигляд у Доус був такий, наче її відгамселили. Під очима від браку сну запали темні тіні, волосся непомите, і Алекс не сумнівалася, що одяг на ній учорашній, хоча стверджувати напевно у випадку Доус було складно.
Стерн кортіло наказати їй піти додому й відпочити, запевнити, що вона впорається сама. Але цього вона аж ніяк не могла й не знала, скільки в них залишилося часу до вибуху бомби на ім’я Дарлінґтон.
— Ти хоч трохи поспала? — поцікавилася Алекс.
Доус різко смикнула головою, міцно стиснувши в руках «Єльський вісник» за 1931 рік, з яким Стерн заснула, і чорний молескін.
— Пощастило?
— Кілька знайшла.
— Це добре, еге ж?
Доус була така сполотніла, що здавалося, наче ластовиння плаває в повітрі над шкірою.
— Я знайшла менше ніж п’ять записів, підкріплених бодай якимись доказами, де бодай якось відстежується ритуал.
— І цього достатньо, аби взятися до справи?
Памела роздратовано глипнула на неї.
— Ти не слухаєш. Ті ритуали не записані, вони не обговорюються через те, що не вдалися, позаяк учасники намагалися приховати результати. Люди божеволіли, зникали, помирали жахливою смертю. Можливо, саме Рукавичка винна в падінні Геракліона[32]. Це не те, із чим варто бавитись.
— Мішель теж так сказала.
Доус кліпнула очима із червоними жилками.
— Я… ти розповіла їй про Рукавичку?
— Вона приїхала побачитися зі мною. Намагалася відмовити нас від спроб.
— І не дарма.
— То ти хочеш зупинитися?
— Усе не так просто!
Алекс потягнула Доус до стіни й стишила голос.
— Просто якщо ти не збираєшся спробувати вдертися до «Сувою та ключа» і відкрити черговий тяп-ляп зроблений портал, інших варіантів у нас немає. Ми робимо так або мусимо знищити його. Інших варіантів немає.
— Ритуал розпочинається з того, що нас поховають заживо. — Доус тремтіла.
Алекс незграбно поклала руку їй на плече.
— Подивімося, що ми знайдемо, гаразд? Ми не мусимо йти до кінця. Це лише пошуки інформації.
Здалося, наче вона прошепотіла трансформувальне заклинання.
Доус різко зітхнула й кивнула. Пошуки інформації вона розуміла.
— Розкажи мені про писарів, — попросила Алекс, розпачливо намагаючись змусити Памелу поговорити про щось, окрім смерті й розрухи.
— Є восьмеро писарів, — пояснила Доус, позадкувавши на кілька кроків і тицьнувши пальцем у кам’яну кладку над дверима Бібліотеки Стерлінга. — Усі з різних частин світу. А це їхні письмена. Найсучасніші цивілізації праворуч: мая, китайська, грецька, арабська. Ось сова Афіни. А ліворуч письмена чотирьох давніх писарів: печерні малюнки кроманьйонців, ассирійська табличка з бібліотеки в Ніневії[33], цитата з Псалмів давньоєврейською, і єгипетські… ієрогліфи обрав доктор Ладлоу Сеґен Булл.
«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Вдалий напис для бібліотеки, але, можливо, і дещо більше.
Доус усміхнулася: жага відкриттів проковтнула її страх.
— Доктор Булл був Слюсарем. Членом «Сувою та ключа». Починав вивчати юриспруденцію, але згодом спрямував увагу на єгиптологію.
Нічогенька зміна. Алекс відчула іскорку захвату.
— Це перший крок до Рукавички.
— Можливо. Якщо так, нам доведеться розбудити Рукавичку, благословивши перший перехід кров’ю.
— Чому завжди кров? Чому це не може бути повидло чи синій олівець?
А якщо це був перший крок до Рукавички, що далі?
Алекс роздивлялася писаря, що схилився над своєю роботою: ієрогліфи, весла фінікійського корабля, крила вавилонського бика, середньовічного вченого, що стояв у центрі всього, немов записуючи весь безлад навколо. Невже відповідь крилася десь тут, у цій кам’яній кладці? Занадто багато було варіантів, занадто багато символів для розшифрування.
Дівчата мовчки ввійшли крізь арку. Утім внутрішня оздоба бібліотеки вражала ще більше.
— Наскільки велике це приміщення?
— Майже чотириста квадратних метрів, — відповіла Доус. — І кожен сантиметр укритий кам’яною кладкою і вітражами. Кожна кімната мала власну тему. Навіть їдальня. Над комірчиною вирізьблені відро й швабра. Натхнення для декорацій черпали звідусіль: середньовічні рукописи, Езопові байки,
Доус уклякла посеред широкого проходу, усмішка враз випарувалася.
— Що?
— Пошук інформації, пам’ятаєш? — не здавалася Алекс; її знову огорнуло почуття провини.
Доус справді була нажахана, і дівчина знала: щойно припинить ретельно все обдумувати, вона теж злякається. Алекс витягнула шию, розглядаючи склепінні стелі, повторювані мотиви з квітів і каміння, лампочки в люстрах, що й самі скидалися на троянди.
— Це місце дійсно схоже на церкву.
— Базиліку, — дещо впевненіше погодилася Доус. — Свого часу було чимало суперечок стосовно того, що Єль будує щось у такому театральному стилі. Я витягнула кілька статей. Вони не надто схвальні. Але припускали, що Ґудг’ю — перший архітектор — продовжував готичну традицію, канонічну для решти кампусу.