Ли Бардуго – Біснуватий (страница 24)

— Отже, усе буде так само, як минулого року? — поцікавилася вона. — Ти зникаєш, а потім тебе мало не вбивають?　

Алекс сіла в глибоке крісло.　

— Так, щодо першої частини… Сподіваюся, ні, а щодо другої?　

— Мені подобається, коли ти поруч.　

— Мені подобається бути поруч.　

— То хто це така?　

Алекс повагалася.　

— А ким вона назвалась?　

— Подругою твого кузена.　

Брехня давалася Алекс легко. Так було завжди. Вона брехала, відколи довідалася, що бачить недоступні іншим людям речі, відколи зрозуміла, як просто затаврувати дівчину словами «божевільна» або «нестабільна» так, аби вони приклеїлися навіки. Стерн відчувала всі ті вигадки про друзів, ладні зірватися з її язика, наче шалики дешевого фокусника. Саме цього вимагали Лета й товариства. Таємничості. Відданості. Та ну їх до дупи.　

— Дарлінґтон не мій кузен. І він не в Іспанії. І я мушу поговорити з тобою про те, що сталося минулого року.　

Мерсі покрутила в руках шнур від ноутбука.　

— Коли в тебе на боці був велетенський укус і я мусила зателефонувати твоїй мамі?　

— Ні, — заперечила Алекс. — Я хочу поговорити про те, що сталося з тобою.　

Вона не знала, як Мерсі відреагує на це. Готова була навіть відступитися, якщо доведеться.　

Дівчина відклала ноутбук убік, а тоді сказала:　

— Я голодна.　

Цього Алекс не очікувала.　

— Можу підігріти тобі «Поп-Тартс» або…　

Вона потягнулася до своєї торби й дістала звідти спечені Доус млинці із шоколадною крихтою.　

— Ти ось так розгулюєш зі сніданком у сумці?　

— Чесно? Завжди.　

Мерсі з’їла майже цілий млинець, а Стерн налила їм обом кави й аж тоді заговорила. Про товариства, Дарлінґтона, безлад, що зчинився на першому курсі. Брови Мерсі повільно повзли вгору, доки вона слухала історію подруги. Час від часу дівчина кивала, та Алекс не знала, підбадьорює вона її на продовження чи просто всотує почуте.　

Кінець-кінцем Алекс не зупинилася, а видихалася, наче для всіх таємниць, які вона зберігала, не існувало достатньої кількості слів. Усе навколо них здавалося занадто буденним для такої історії. Десь на лунких сходах відчинялися й зачинялися двері, на подвір’ї хтось кричав, уздовж Иорк-стріт мчали машини. Алекс знала, що ризикує запізнитися на зустріч із Доус, але не хотіла дивитися на телефон.　

— Отже, — повільно озвалася Мерсі, — саме звідти в тебе взялися татухи?　

Алекс мало не розреготалася. Ніхто нічого не сказав про рукави з півоній, змій та зірок, які несподівано з’явилися наприкінці навчального року. Здавалося, наче люди просто не здатні були осягнути саму можливість такої штуки, тож їхні мізки самотужки вносили потрібні правки.　

— Узялися вони не звідти, але Дарлінґтон довгенько допомагав мені приховати їх.　

— За допомогою магії? — запитала Мерсі.　

— Ага.　

— Справжньої.　

— Ага.　

— І суперсмертельної.　

— Так і є, — погодилась Алекс.　

— І трохи грубої.　

— Дуже грубої.　

— Цього літа я часто молилася.　

Алекс намагалася не видати свого подиву.　

— Допомогло?　

— Трохи. А ще я ходила на терапію. Використовувала цей застосунок і трохи розповідала про те, що сталося. Це допомогло мені відігнати набридливі думки. Я намагалася поговорити також із нашим пастором. Але мені досі не прикро, що Блейк помер.　

— А мало б бути?　

Мерсі засміялась.　

— Алекс! Так. Прощення має зцілювати.　

Але Блейк не просив милосердя. Він нічого не просив. Він просто сунув навпростець світом, беручи все, що заманеться, аж доки йому дещо не завадило.　

— Я не вмію прощати, — зізналась Алекс. — І не думаю, що хочу навчитись.　

Мерсі потерла між пальцями пруг свого светра, вивчаючи плетиво, наче це був текст для перекладу.　

— Розкажи мені, як він помер.　

Алекс розповіла. Вона нічого не сказала про ритуал під місяцем-молодиком чи про Дарлінґтона. Розпочала з того, як Блейк увірвався до «Іль-Бастоне», описала бійку, те, як він контролював її, змушував заклякнути, а сам бив, розповіла про мить, коли Доус розколола його череп мармуровим погруддям Гайрама Бінґема III. Описала, як Блейк схлипнув і як вона побачила монетку примусу, котру він стискав у руці. Намагаючись убити її, він був під контролем декана Сендоу.　

Мерсі прикипіла поглядом до того шматочка вовни гарбузового кольору, пальці ворушилися туди-сюди, туди-сюди.　

— Річ не лише в тім, що мені не прикро… — визнала вона нарешті. Голос у неї був тихий і тремтів, мало не зриваючись на бурчання. — Я рада, що він помер. Я рада, що він відчув, як воно — втратити контроль, перелякатися. Я… рада, що він помер у страху.　

Дівчина звела повні сліз очі.　

— Чому я така? Чому я досі така зла?　

— Не знаю, — сказала Алекс. — Але я така сама.　

— Я безліч разів прокрутила в голові кожну мить, що привела до тієї вечірки. Що я носила, що казала. Чому тієї ночі він обрав мене? Що він побачив?　

Алекс і гадки не мала, як відповісти на ці запитання. «Пробач собі те, що пішла на вечірку. Пробач собі те, що не вважала світ повним тварюк на кожному порозі». Але вона знала, що так просто не буває ніколи.　

— Він узагалі тебе не бачив, — промовила вона. — Такі люди… вони не бачать нас. Вони бачать лише можливості. Щось, на що можна накласти лапу.　

Принаймні щодо цього Мішель мала рацію.　

Мерсі витерла сльози.　

— Ти так кажеш, наче вони крадуть щось у супермаркеті.　

— Трохи на те й скидається.　

— Ніколи більше не бреши мені, гаразд?　

— Спробую.　

Це було найбільше, що Алекс могла запропонувати, не збрехавши знову.

12

Майже годину Мерсі засипала Алекс запитаннями, що стосувалися винятково магії й Лети. Скидалося на усний іспит, утім Стерн помітила, що подруга почувається боржницею, і щосили намагалася пояснити все. їй довелося змиритися з неприємною правдою, що Мерсі була кращою кандидаткою на вступ до Лети. Вона мала геніальний розум, вільно розмовляла французькою, та й латину непогано знала. Але вона не вбивала людей, тож Алекс припустила, що обійшла її на повороті в цьому пункті.　

— Щасти, — побажала Мерсі, коли Стерн пішла на зустріч із Доус. — Спробуй не померти й усіляке таке.