Ли Бардуго – Біснуватий (страница 23)
Алекс повагалася. Усе, що вона скаже Мішелі, могло негайно бути переказано Майклові Ансельму. Але Дарлінґтон вважав Мішель однією з найкращих представниць Лети. Вона однаково могла допомогти їм, навіть якщо не хотіла братися за брудну роботу.
— Ми знайшли Рукавичку.
Мішель сіла рівніше.
— Дарлінґтон мав рацію?
Алекс не змогла стримати усмішки.
— Авжеж, мав. Рукавичка справжня й розташована в кампусі. Ми можемо…
Проте Мішель заперечно звела руку.
— Не розповідай мені. Не хочу знати.
— Але…
— Алекс, я потрапила до Єлю на стипендію. Леті це було відомо. Саме це змусило мене звернутися до них. Мені потрібні були їхні гроші, і я радо виконувала прохання. Моїм Вергілієм був Джейсон Берклі Картрайт, і він був ледащем, тому що міг собі це дозволити. А я не могла. І ти теж не можеш. Я хочу, щоб ти подумала про те, якою може виявитися ціна.
Алекс думала. Але це не змінювало ситуації.
— Я його боржниця.
— Ну, що ж, а я — ні.
Ось так просто.
— Я думала, тобі подобався Дарлінґтон.
— Подобався. Він був хорошим хлопчиком. — Мішель була лише на три роки старшою, але саме таким бачила його: хлопчиськом, який бавиться в лицаря. — Він хотів вірити.
— У що?
— У все. Доус розповіла тобі, за що ви збираєтеся взятися? Що може спричинити такий ритуал?
— Вона згадувала, що нам знадобляться четверо вбивць.
Ну, тобто ще
— Це лише початок. Рукавичка — не якийсь чарівний портал. Ти не можеш просто пройти крізь нього. Вам доведеться померти, щоб потрапити в засвіти.
— Я вже помирала раніше, — сказала Алекс. — Я бувала в прикордонні. І звідти повернусь.
Мішель похитала головою.
— Тобі байдуже, чи не так? Ти збираєшся просто пірнути туди стрімголов.
«Я Колесоходка, — хотілося сказати Стерн. — Це мушу бути я». От тільки вона й сама не знала, що це означає. Це були дурнуваті, дитячі слова — «я особлива, на мене чекає завдання», — а от правда була значно ближчою до того, що сказала Мішель. Звичайно, Алекс збиралася пірнути туди стрімголов.
Вона була гарматним ядром. Інших талантів у Стерн не було, та щойно її як слід штовхнути, надати достатнього імпульсу — і вона проб’є діру в чому завгодно.
— Це не так страшно, — сказала Алекс. — Помирати.
— Я знаю.
Мішель повагалася, потім підтягнула вгору рукав, і Стерн уперше побачила її татуювання. Крапка з комою. Вона знала цей символ.
— Ти намагалася вкоротити собі віку.
Мішель кивнула.
— У старшій школі. Лета про це не знає. Інакше вони зі мною не зв’язувались би. Занадто ризиковано. Я побувала з протилежного боку. Не пам’ятаю цього, але знаю, що це не те саме, що заскочити в автобус, і я вже ніколи не буду колишньою. Алекс… я приїхала сюди не для того, щоб підіграти Ансельмові. Я приїхала, щоб застерегти тебе. Хай що там є, з протилежного боку Серпанку, це не лише Сірі.
Алекс пригадала води прикордоння, дивних постатей, яких бачила на протилежному березі, те, як течія збивала її з ніг. Подумала про силу, яка потягнула її назад до «Чорного В’яза», яка хотіла, щоб вона опинилася в тій кімнаті, а може, й усередині того кола.
— Вони намагалися втримати мене там.
Мішель кивнула.
— Тому що вони голодні. Ти колись читала «Кітчерову демонологію»?
Авжеж, не читала.
— Ні, але чула, що від неї складно відірватися.
Мішель завела очі під лоба.
— Що з тобою зробив той Дарлінґтон. У Лети є примірник. Перш ніж утнути щось божевільне, прочитай її. Смерть — це не просто місцина, куди можна навідатись. Якось раз я вже видряпалася звідти. І не хочу ризикувати знову.
Посперечатися із цим Алекс не могла. Навіть Доус мала сумніви стосовно того, що вони збиралися спробувати, а Мішель мала право жити й покінчити з Летою. Та це однаково розізлило Стерн, це була злість маленької дитини, не-залишайте-мене-тут- злість. їх із Доус було недостатньо, аби взятися за це.
— Розумію, — відповіла вона, засоромившись того, як похмуро це прозвучало.
— Сподіваюся. — Мішель глибоко зітхнула, радо позбувшись того тягаря, що тиснув на неї. Заплющила очі й вдихнула повітря, помітивши перші осінні нотки. — Це було одне з улюблених Дарлінґтонових місць.
— Є, — виправила її Алекс.
Усмішка Мішелі була лагідною і сумною. Вона нажахала Алекс. «Вона думає, що ми облажаємося. Вона це знає».
— Ти бачила табличку? — поцікавилась Аламеддін.
Алекс похитала головою.
Мішель підвела її до стулки одного з вікон.
— Джордж Дуґлас Міллер був Кістяником. Він мав цілий план щодо розширення гробниці «Черепа і кісток» та будівництва гуртожитків.
Вона показала на вежі, що височіли над сходами до садка зі скульптурами.
«З амбразурами, — почула Алекс Дарлінґтонів голос, — липове середньовіччя».
Раніше вона ніколи їх не помічала.
— Ці вежі залишилися від старої зали випускників. Міллер перевіз їх сюди, коли Єль зніс ту залу 1911-го, і то був перший етап його грандіозного плану. Але в нього закінчилися гроші. А може, зникло бажання.
Дівчина поплескала по табличці в основі стулки. На ній було написано: «Оригінальна деталь Зали Вейра, придбана Єлем 1917 року, будівництво розпочато 1911 року Джорджем Дуґласом Міллером, бакалавром (1870), як частина плану “звести в серці Нью-Гейвена копію Оксфордського чотирикутника[28]”». Але здивувало Алекс друге речення. «Згідно з його волею, цю табличку було встановлено, щоб ушанувати пам’ять його єдиного сина Семюеля Міллера (1881–1883), який народився й помер у цих приміщеннях».
— Я ніколи раніше її не помічала, — повела далі Мішель. — Не знала нічого із цього до знайомства з Дарлінґтоном. Сподіваюся, ти повернеш його, Алекс. Утім пам’ятай: люди на кшталт нас із тобою не цікавлять Лету. Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас.
Алекс провела пальцями по літерах.
— Дарлінґтон піклувався. Він вирушив би простісінько до пекла заради мене, заради тебе, заради кожного, кого потрібно врятувати.
— Алекс, — промовила Мішель, обтріпуючи від порошинок спідницю, — він вирушив би простісінько до пекла, просто щоб довідатись, який там клімат.
Стерн ненавиділа зверхність у її голосі, та дівчина не помилялася. Дарлінґтон хотів знати все, байдуже, якою ціною. Вона замислилася, чи почувалася так само істота, на яку він перетворився.
— Ти приїхала потягом? — поцікавилася Стерн.
— Так, і мушу повернутися до вечері з батьками мого хлопця.
Як розсудливо. Та Алекс здалося, що Мішель щось приховує. Вона помахала, коли дівчина спустилася сходами під аркою, звідки мала потрапити на Гай-стріт і зловити там таксі до вокзалу.
— Це я, — сказав голос поруч з Алекс, і їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб не відреагувати. Маленький Сірий із тугими кучерями влаштувався на вікні біля таблички. — Я радий, що на ній написали моє ім’я.
Алекс проігнорувала його. Не хотіла, щоб Сірі довідалися, що вона може чути їхні історії та скарги. Доволі кепсько було вже те, що доводилося слухати живих.
Мерсі чекала у вітальні. Убралася вона у светр гарбузового кольору й вельветову спідницю, наче найменший натяк на осінь у повітрі нагадував, що час змінювати костюм. Перед нею стояв відкритий ноутбук, але дівчина закрила його, коли увійшла Алекс.