Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 85)
Моїх губ торкається холодний флакон. Якщо я вип’ю, цей біль мене? Якщо не вип'ю, мене чекає смерть?
— Благаю, — голос Себастіана перериває ридання. — Це єдиний спосіб.
Йому боляче, і це гірше, ніж ті страждання, що розривають мене. Я зроблю все, щоб полегшити його біль, тому розкриваю губи і п’ю.
Зілля огортає мій язик шовком, мені здається, ніби я лечу. Кожен ковток полегшує біль у моїх грудях, відриває мене від цих тортур.
— Молодчинка, — шепоче Себастіан. — Треба випити все. Ось так.
З останнім ковтком кігті зникають, і по моїх венах біжить тепло. Воно перетворюється на дар, а потім…
— Себастіане!
Мої вени наповнюються вогнем. Мене судомить у його обіймах. Будь ласка, заради богів, тільки не вогонь.
— Що відбувається? — запитує когось Себастіан.
— Трансформація, — відповідає незнайомий жіночий голос. — Неможливо стати фейрі без болю.
— Виправ це, — гарчить він. — Врятуй її від цієї агонії.
— Магія має ціну, — каже жінка. — І безсмертя теж. їй доведеться потерпіти, інакше зілля не подіє. Вона мусить потерпіти, інакше ти втратиш її назавжди.
— Я тут, — шепоче мені Себастіан. — Я поруч.
Але це не так, він не поруч. Ніщо не може врятувати мене від цього болю. Час то біжить вперед, то зупиняється. За мить перед очима спалахує усе моє дитинство, за пожежею я спостерігаю, ніби в уповільненому темпі. Час дражнить мене, коли секунди то пролітають, то завмирають і тримають мене в полоні.
В очах знову темніє. Я відштовхуюся від свідомості й зустрічаю темряву, кутаючись у неї, ніби в м'яку ковдру.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Зорі ніколи не здавалися такими яскравими, нічне небо ніколи не було таким оксамитово-чорним. Прохолодне нічне повітря обвіває мою шкіру. Ці доторки до моїх вух і щік ніби найлегші найсолодші поцілунки.
Високий широкоплечий темноволосий чоловік стоїть до мене спиною, піднявши обличчя догори, він розглядає зорі, ніби теж намагається знайти в них відповідь.
— Фінне?
Він обертається, і мене вражає його краса. Він одягнений у чорну сорочку, два верхні ґудзики розстібнуті, а м’які шкіряні штани чорні, як ніч навколо нас. Якась далека думка гнітить мене. Я не повинна бути тут із ним, проте я не можу пригадати,
— Як гадаєш… — Я роззираюсь довкола. Пейзажу немає. Лише безкрає нічне небо. — Це все реально?
Підіймаю руку, проводжу пальцями по загострених кінчиках своїх нових ельфійських вушок.
Я щойно згадала.
— Я померла, — шепочу я.
— Померла і народилася заново. Ти зараз спиш. Трансформація… ніколи не буває легкою, але твоя смертна плоть опиралася сильніше, ніж інші.
Я дивлюся на себе. На мені смарагдова сукня, яку створила Джас. Під моїми босими ногами нічого немає — ми ширяємо в повітрі разом із зорями.
— Це сон.
Навіть якби на це не вказувала відсутність ландшафту, я б здогадалася, що це сон, бо я не відчуваю гніву та розчарування, які мала би відчувати до Фінна. Я відчуваю…
Фінн киває, розправляє плечі й знову задивляється в небо.
— Сон. Один із найкращих, що я бачив за останні роки.
— Я не хочу повертатися, — я кусаю нижню губу. — Мені було так боляче.
— Біль мине, коли ти прокинешся. — У його срібних очах стільки суму. — Ти щаслива?
— Не впевнена, що знаю, як це — бути щасливою. Я давно не мала такої розкоші.
— Тепер у тебе є ціле безсмертне життя, щоб зрозуміти це.
Я дивлюся на зоряне нічне небо, яке ніби заколисує нас поза реальністю, поза часом. Навіть мої думки, здається, вгамувалися.
— Що сталося?
— Після того, як ти вибігла з моїх катакомб, я попросив Прету повернути тебе до Золотого палацу. Я знав, ти не підеш із нами, але я не міг залишити тебе стікати кров’ю у землях Диких фейрі.
Фінн. Саме він мене врятував.
Я не здивована.
— Я хотіла б знати, що сталося після цього?
— Скоро ти це дізнаєшся.
— Знову секрети. — Я надто розслаблена, щоб ці слова звучали сердито.
— Пробач. Знаю, що мої вибачення нічого не варті. Я ніколи не думав, що… — він потирає потилицю. — Я намагався знайти спосіб, щоб не залучати тебе. Навіть коли захист твоєї матері вже не діяв і я знав, де тебе знайти, я продовжував шукати інший спосіб. Я бачив тебе в підвалі, бачив, як виснажливо ти працювала, сплачувала борг та опікувалася сестрою. Я все шукав і шукав інший спосіб. Мій батько поставив мене в безвихідне становище, віддавши свою корону смертній дівчині.
Я замислююсь над його словами.
Я ніколи не думала про це з такого погляду.
Фінн мав дбати про ціле королівство… усі ці біженці.
— Ти ненавидиш батька за це?
Фінн ледь помітно всміхається.
— Колись, — наші погляди зустрічаються, — до того, як познайомився з тобою.
Я знову задивляюся на зорі.
— Я думала, у мене більше немає надії, немає у що вірити, але коли я думаю про твій народ, про табори… Я сподіваюсь, що ти зможеш їм допомогти.
Він важко ковтає, заплющує свої гіпнотичні срібні очі й опускає голову.
— Попри все, що я тобі заподіяв? Попри все, що накоїв до зустрічі з тобою?
— Попри все це, — я зітхаю і прислухаюся до співу зір. — Мені тут подобається. Це нагадує мені те місце, про яке розповідала мама, коли брала мене вночі на вулицю.
Я і не згадувала про це досі.
— Що? — питає Фінн. — Що вона говорила?
— Хай якою безнадійною я почувалася, всередині мене завжди є трохи сподівань. Байдуже, наскільки невіруючою я себе вважаю, завжди є у що вірити. — Я повертаю голову, щоб подивитися на Фінна. Він пильно дивиться на мене ніжним і трохи здивованим поглядом. — Можливо, для безсмертної це звучить безглуздо.
— Зовсім ні, Абріелло, — він важко ковтає. — Нехай у тебе завжди буде віра й буде зоря, якій можна загадати бажання.
Він починає розчинятися в темряві.
— Фінне, зачекай. — Він знову матеріалізується переді мною і мовчки чекає. — Чому ти використовуєш свою магію, щоб приходити в мої сни? Яка ціна цього?
— Чим же зайнятися фейрі Тіней, як не насилати дурнуваті сни й огидні кошмари? — Його очі ковзають моїм тілом — від очей до ключиць, униз моїм вбранням і аж до босих ніг. Та потім він підводить погляд і зупиняє його на моєму зап’ясті. Я теж дивлюся туди. Мій шрам зник. Не зачарований, а
— Тоді як?