Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 84)
— Так, — я дивлюсь на тонкий оксамит смарагдового кольору, і мені на очі набігають сльози. Лише Себастіан міг вигадати, щоб у цей особливий вечір я надягнула сукню, яку створила моя сестра. Насправді це не зовсім сукня, це те вбрання, яке Джас вигадала для мене, щоб піти на бал у Фей-рію. Те вбрання, яке вона не змогла закінчити, бо мадам Ві продала її.
— Не плачте, — вмовляє Тесс, витираючи мені очі. — Бо зараз і я почну.
Я надягаю широкі штани й відчуваю, як оксамит торкається моєї шкіри.
Еммалін допомагає мені надягнути обтислий топ із глибоким V-подібним вирізом.
Вона застібає мені на шиї смарагдове намисто, що так пасує до мого вбрання.
— Це також дарунок від принца, — каже вона.
Я заплющую очі. Увесь цей час Себастіан зберігав муслінову викрійку цієї сукні? Невже для цієї нагоди?
— Чому ви така сумна? — запитує Еммалін. — У вас просто приголомшливий вигляд.
— Я не сумна, — уривчасто вдихаю. — Я готова.
* * *
Мені перехоплює подих від заходу сонця, що видніється з балкона Себастіана. Але ця краса — ніщо на тлі чоловіка, який стоїть переді мною.
У білій сорочці та штанях із найтоншого льону Себастіан має неймовірний вигляд. Сьогодні він без зброї, в руці у нього квітка лілії. Його очі наповнюються ніжністю, коли він чіпляє лілію мені за вухо.
— Ти така гарна.
Я схиляю голову. Через раптову сором’язливість дивлюся на Себастіана з-під вій.
— Дякую за сукню. І за намисто.
Себастіан пропонує мені келих вина зі столика, що стоїть поруч. Я радо беру його, вдячна, що маю чим заспокоїти нерви.
— Я наказав слугам притримати пляшку вина сонцестояння. Зазвичай його подають лише на Літі, але воно так сподобалося тобі… — Він піднімає свій келих і цокає ним об мій: — За тебе, Абріелло. Я міг тільки мріяти про зв’язок із такою неймовірною жінкою.
Мені на очі набігають сльози.
— І за тебе, — шепочу я. — За новий початок для нас обох.
Ми осушуємо келихи і ставимо їх на столик. Мої руки досі тремтять.
Себастіан вичакловує на своїй долоні купу рунічних каменів і простягає їх мені.
Я вагаюся, перш ніж потягнутися до одного, надто виразно усвідомлюючи сенс того, що ми збираємося зробити. Я готова бути все життя пов’язаною із Себастіаном, та все ж…
Ні. Більше жодних сумнівів і жодних секретів. Я довіряю Себастіану, і мені треба укласти з ним цей зв’язок, щоб він завжди міг захистити мене.
Доки не передумала, я тягнуся до видовженого алебастрового каменя. Тієї миті, як мої пальці торкаються його, решта камінців зникає. Я перевертаю його, щоб побачити символ. Вздовж каменя тягнеться товста лінія, інша лінія відгалужується від неї праворуч, а середину перетинає завиток.
— Вона прекрасна, — шепочу я, погладжуючи великим пальцем рунічний символ. Я підводжу погляд на Себастіана. Його очі прикуті до каменя, обличчя спохмурніло. — Щось не так?
Він важко ковтає і хитає головою.
— Та ні. Усе гаразд.
— Що означає цей символ?
— Він може означати горе і втрату. — Себастіан накриває мою долоню своєю, міцно затискаючи між нашими руками камінь. — Але це також символ переродження. Нового початку, як ти сказала, — наші руки зчеплені, він схиляє голову й торкається своїми губами моїх. — Ти готова?
Я дивлюсь на його обличчя. Мені подобається, що він не поспішає, що розуміє, як багато це означає для мене.
— Готова.
— Абріелло Кінкейд, я пов’язую своє життя з твоїм. Я буду відчувати твою радість і знатиму твій біль. Близько ми чи далеко, наші серця завжди будуть поряд, пов’язані єдиним духом.
— Принце Ронане Себастіане, — кажу я, повторюючи обітницю, як мене вчили. — Я пов’язую своє життя з твоїм. Я буду відчувати твою радість і знатиму твій біль. Близько ми чи далеко, наші серця завжди будуть поряд, пов’язані єдиним духом.
Себастіан опускає голову, усміхаючись, цілує мене, його рука досі міцно стискає мою, ніби боїться, що я втечу.
— І це все? — Я очікувала, що почуватимусь інакше, але це не так.
— Зажди ще хвилину, — говорить він і покриває мою шию ніжними, тремтливими поцілунками, міцніше пригортає мене до себе. Радісне очікування сповнює мене. Ми цілуємося і цілуємося, доки вечірнє повітря не огортає нас, ніби перев’язує невидимою ниткою.
І зненацька я відчуваю, ось він — зв’язок між нами. Щось ніби перемикається, сила пронизує нас, ніби електричним струмом, і перетікає від мене до нього в безкінечному циклі.
— Себастіане, — шепочу я. Руна між наших долонь зникла. — Куди вона поділась?
Він відсуває вбік зелений оксамит мого декольте й усміхається. На моїй шкірі з'являється чорне татуйовання — це той самий рунічний символ, що тільки-но зник із наших стиснутих долонь.
Це нагадало мені вкриті рунічними татуйованнями груди Фінна. Кожна з них — символ його зв'язку з кимось? Життя, яке він вкрав?
Я намагаюся не думати про це. Сьогоднішній вечір про нас із Себастіаном. Про
— У тебе теж така є?
Себастіан киває і показує мені чорний символ на внутрішній стороні зап’ястка.
— Ми пов’язані.
Перед очима раптом все пливе, мої ноги підкошуються.
— Гадаю, мені треба сісти.
Себастіан блідне, бере мене під руку й веде до стільця у своїй кімнаті.
— Брі, треба, щоб ти випила це, — говорить він, дістаючи флакончик із мішечка, причепленого збоку.
Біль пронизує мої груди, стискає легені.
— Себастіане… — я задихаюсь і притискаю коліна до грудей, коли мене знову пронизує біль. — Здається, хтось отруїв вино.
— Треба, щоб ти це випила, — його рука лежить на моєму плечі. Коли я розплющую очі, його прекрасне обличчя стурбоване. — Я тут, Абріелло. Я поруч.
— Що зі мною відбувається?
— Це реакція на зв'язок.
Біль пронизує мене. Себастіан щось каже, але його слова — мелодія моїх тортур.
Я намагаюся слухати, намагаюся ігнорувати цей нестерпний біль, який розриває мене, але не можу. Я хочу спати, аж доки цей біль мине.
Світ спалахує — яскраві промені призахідного сонця, що ллються з балкона, змінює втішна темрява забуття. Світло, темрява, світло, темрява. Ніби я маю обрати — життя і біль чи полегшення та порожнеча.
— Брі.
Я розплющую очі.
Себастіан притискає флакон до моїх губ.
— Ти помреш, якщо не вип’єш. Це наш єдиний шанс.
— Помру? — я завжди уявляла, що смерть раптово схопить мене й потягне. Ніколи не думала, що вона вчепиться гострими кігтями мені в груди й буде роздирати мене. Ніколи не думала, що матиму шанс дати їй відсіч.
— Будь ласка, випий. Зілля життя — єдиний спосіб урятувати тебе, — я чую, що Себастіан плаче ще до того, як змушую себе розплющити очі й бачу його сльози. — Хоч раз у житті не будь такою впертою.
Кімната обертається. Мої повіки важчають, я не в змозі лишатися тут, і моя свідомість вислизає.