Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 83)
Джас визирає через моє плече.
— Себастіан, — усміхається вона. — Ти теж допомагав?
— Твоя сестра все зробила сама, — його переповнюють емоції. — Вона зробила б усе, щоб врятувати тебе. Віддала б що завгодно, — у цих словах чутно смуток і трохи розчарування.
Себастіан стоїть поруч зі мною, доки я пояснюю все Джас. Я розповідаю їй, хто він і як я про це дізналася. Розповідаю про свою угоду з Мордеєм і помилкову дружбу з принцом у вигнанні та його ватагою бунтівних фейрі. Я розповідаю їй про нашу матір, і Себастіан міцно стискає мою руку, коли я пояснюю все про прокляття.
Можливо, Джас ще не оговталася від в’язниці Мордея і я вивалюю на неї забагато нової інформації, але сестра цього не виказує. Коли я закінчую розповідь, Себастіан цілує моє чоло і відпускає руку.
— Я залишу вас удвох. Вам є про що поговорити.
Він виходить з кімнати і зачиняє за собою двері. Я притискаю долоню до грудей, дивлячись, як він йде.
— Ти вже сказала йому? — запитує Джас.
Я обертаюсь до сестри.
— Що сказала?
Джас втомлено всміхається. Ця усмішка ніби відлуння моєї молодшої сестрички, сповненої надії.
— Що ти закохана в нього?
Я важко ковтаю.
— Він знає.
Джас схиляє голову набік.
— Тоді чому ти така сумна?
— Брі, — Джас стискає мою руку. — Що тебе тривожить?
— Не думаю, що залишусь в Елорі.
— Що? Чому? Ні, звісно, ми поїдемо з Фейрскейпу, щоб Ґорст не…
— Доки на мені ця корона, я не буду тут у безпеці.
— Ти повертаєшся до Фейрії?
Кілька тижнів тому я з презирством вимовляла назву магічного світу, а Джас мріяла потрапити туди. Тепер ми помінялися ролями.
— Я буду із Себастіаном, — намагаюся переконати її, що йду не для того, аби сховатися. — Я хочу зробити все, що можу, щоб… допомогти там, — я опускаю голову й довго не ризикую поглянути на Джас. — Хочеш піти з нами?
Її очі округлюються. Я так відчуваю її страх, що майже вловлюю його запах. Я не можу винити її. Все, що Джас бачила у Фейрії — це в’язниця Немилостивого Двору.
— Брі…
— Я кажу про Двір Сонця. Там ти будеш у безпеці.
Її руки тремтять дедалі сильніше, тіло починає здригатися від страху.
— Те, що я бачила в підземеллях… жахливі речі, які я чула…
— Не треба, — зупиняю я сестру. Не хочу, щоб через мене вона знову відчула весь той жах. — Я так тебе люблю, — шепочу я. — Якщо я потрібна тобі тут, я залишусь.
— Я теж люблю тебе, — обіймає мене Джас. — Ти заслуговуєш бути щасливою, Брі. Ти так багато і так довго працювала. Ти робила все, щоб захистити мене, та я не хочу, щоб ти знову жертвувала собою заради мене.
— Але я не хочу залишати тебе.
— Просто дай мені трохи часу. Мені потрібно побути тут, оговтатися, а коли мені покращає, я приєднаюся до вас, — Джас намагається всміхнутися. Її губи тремтять, і ми обидві розуміємо, що вона бреше.
— Я буду приходити до тебе так часто, як тільки зможу, — кажу я, але вже знаю, що це буде не так часто, як хотілося б. По щоках течуть гарячі сльози, але я не можу виплакати і дрібки тієї скорботи, що крає серце, коли я прощаюся з Джас.
У двері стукають, і до спальні зазирає Нік.
— Брі, тобі час. Вибач, люба, але не можна ризикувати, щоб Ґорст знайшов тебе тут.
Я киваю, але не відводжу очей від Джас.
— Іди, — говорить вона. — Зі мною все буде добре.
— Я сумуватиму за тобою щодня.
— Приходь до мене уві сні, як у дитинстві.
Вона всміхається й махає рукою на прощання. Себастіан поспішає провести мене до порталу, а я згадую наш із сестрою старий жарт. Після того, як ми переїхали до дядька Девліна, Джас прокидалася вранці й дякувала мені за пригоди, в які я брала її уві сні. Цікаво, це були лише сни чи навіть дитиною у світі людей я могла хоч трохи використовувати свою силу?
РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ШОСТИЙ
Ми повертаємося до Золотого палацу, та подумки я досі у Фейрскейпі разом із Джас.
Себастіан проводжає мене до моєї кімнати. Ми зупиняємося біля дверей, я обертаюсь до нього й бачу, що він уважно дивиться на мене.
— Незабаром я знову відведу тебе до Джас, — каже він.
— Дякую, Себастіане.
— Це дрібниця.
— Ні, дякую за… все. За те, що ти був поруч зі мною посеред цього жахіття, коли будь-хто інший давно відштовхнув би мене, — я заплющую очі. — За те, що пробачив мені крадіжку книги, і за те, що… зрозумів мій вибір.
Я відчуваю, як кінчики його пальців торкаються мого підборіддя, гладять мою щоку, моє волосся. Я розплющую очі й бачу погляд Себастіана, сповнений болю.
— Я кохаю тебе, Абріелло. Для мене важливо лише те, що ти зараз зі мною тут. З рештою ми впораємося. Разом.
Я задивляюсь у його гарні очі, милуюся мужніми, але витонченими рисами його обличчя.
— Я хочу пов'язатися з тобою.
Себастіан важко ковтає, здивовано округлює очі.
— Ти впевнена?
Я киваю. Я не можу перестати думати про банші — про смерть, що сидить у мене на грудях. І про корону на моїй голові. Про фальшивого короля та Немилостивого принца, які намагалися видурити в мене корону. Про принца, який чекав моєї смерті, аби лиш отримати трон.
— В одному Мордей точно мав рацію. Доки ця корона на моїй голові, я не знатиму спокійного життя. Якщо не Фінн полюватиме на неї, то якийсь інший Немилостивий. Поки ми не з’ясуємо, як безпечно позбутися корони, мені потрібен зв’язок, щоб ти міг захистити мене.
— Я думав, ти проти того, щоб люди пов’язувалися з фейрі.
Я беру його руки у свої.
— Я довіряю тобі.
Себастіан підносить мої руки до своїх губ і двічі цілує їх.
— Присягаюсь зробити все можливе, щоб забезпечити тобі хороше життя. Щоб ощасливити й захистити тебе,
* * *
Себастіан вирішив влаштувати церемонію зв’язування на заході сонця, на балконі біля своїх покоїв. Мої служниці, не тямлячись від радості, готують мене до цієї події: намагаються якнайкраще укласти мої короткі кучері, роблять яскравіший макіяж.
Як бачу свою сукню, у мене перехоплює подих.
— Себастіан передав нам муслінову викрійку вашої сестри, і ми зробили все, що могли. Це те, що ви хотіли?