Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 81)

— Я знаю. Мордей із самого початку недооцінив тебе. Але твоя мати — ні.

У моїй пам’яті спалахує образ її усмішки.

— Не смій говорити про мою маму.

Мої очі горять. Я не можу про це думати. Останні дев’ять років я гнівалася на неї за те, що вона покинула нас. Мені несила думати про всю ту злість, яку я відчувала і на яку вона не заслуговувала. Про те, чим мама пожертвувала заради мене. Я не можу.

— Я могла би пробачити тобі обман, але це… — змахую рукою в бік трун. — Я все своє життя провела у світі, де вважають, що людей можна купувати та використовувати. Я ніколи не віддам корону тому, хто є частиною цієї проблеми.

Його щелепа смикається, він переводить погляд на мене.

— Тоді краще використай кинджал, який ховаєш у руці, й убий мене. Тому що, допоки я живу, я маю зобов’язання перед своїм народом. Тож скільки я житиму, стільки й боротимуся за корону, яку ти носиш.

Моя рука тремтить, і я міцніше стискаю руків’я кинджала. Його смерть не поверне всіх цих людей, але у світі стане менше на одного фейрі Тіней, який забирає невинні життя.

Я роблю крок уперед, Фінн не рухається.

Він битиметься зі мною чи просто дозволить мені прикінчити його?

Я йому довіряла.

І я зрадила Себастіана. Так, заради порятунку сестри, але й заради Фінна теж. Заради його королівства. Заради його шансу повернути собі престол.

Я намагаюся зручніше вхопити кинджал, щоб правильно вдарити, але не можу. Мої пальці відмовляються стискатися. Я починаю бігти. Я знаходжу сходи й біжу вгору, вгору, вгору. Знаю, що Фінн дивиться мені услід, але не йде за мною. Відчуваю пекучий біль у легенях і ногах, доки піднімаюся. Я продовжую бігти сходами, доки не відчуваю запах свіжого денного повітря і не бачу променів сонця, що пробиваються з-під дверей.

Я виповзаю на сонячне світло й падаю на галявину, всипану хвоєю. Не можу перевести подих. Моє серце шалено калатає, я нарешті відчуваю біль від укусу змії та рани на животі.

Фінн зрадив мене, я зрадила Себастіана. Це так боляче, що я не витримую.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ

— Леді Абріелло, — тихо кличе мене Еммалін. — Вибачте, міледі, але вам треба прокидатися.

Я примушую себе розплющити очі, проте це надто важко. Я перекочуюсь і кладу подушку на голову.

— Ні. Мені треба поспати.

Еммалін пищить, і я невиразно усвідомлюю, що вони з Тесс ведуть тиху розмову. Я знову занурююся в сон.

— Щойно знайшов її.

— Занадто сильна кровотеча.

— Покличте принца.

— Брі? — голос Себастіана. Його шкіра пахне сіллю і морем. Сонячним світлом на зеленій траві. — Брі, прокинься.

Я не хочу розплющувати очі. Я в м'якому ліжку, закутана у ковдри. Я відчуваю навколо себе запах Себастіана. Не пам’ятаю чому, але знаю, що не хочу залишати це безпечне місце.

— Тебе має оглянути цілитель, — тихо говорить Себастіан.

Ці слова повертають моїм думкам ясність, ніби хтось стягує завісу, щоб показати сонячний день. Я не хочу дивитися в очі реальності й усвідомлювати, що наробила. Я не можу змиритися з тим, що Себастіан ненавидить мене.

— Абріелло, розплющ очі.

Чому його голос звучить так ніжно? Він ще не знає? Його рука, тепла й шершава, лежить на моїй щоці. Я втискаюсь у неї, коли він проводить великим пальцем по моєму підборіддю.

— Я страшенно за тебе хвилювався. Ти це знаєш? Благаю, розплющ очі, щоб я знав, що з тобою все гаразд.

Але я не хочу розплющувати очі. Не хочу закінчувати цей сон, у якому він піклується про мене.

Його м’яке дихання тріпоче на моїх губах, а потім його рот торкається мого, ніжно й благально. Моє серце стискається. Себастіан.

— Пробач мені, — шепочу я йому в губи, нарешті розплющуючи очі.

— Пробачити? — Його схвильоване обличчя схиляється наді мною, його очі сканують моє обличчя знову і знову.

— За те, що вкрала книжку. За те, що обдурила тебе. Я не могла розповісти тобі про свою угоду з Мордеєм. Мені треба було врятувати Джас, — я заплющую очі, перш ніж додати: — Пробач, що я довіряла Фіннові. Ти попереджав, що не варто цього робити. Пробач мені. Пробач.

Матрац прогинається — Себастіан сідає на ліжко поруч зі мною. Він притягує мене у свої обійми. Його дотик і тепло приносять таку полегкість, що сльози котяться по моїх щоках.

— Нехай тебе спершу огляне цілитель, а тоді ти все мені розкажеш.

Так і буде.

* * *

Більшу частину ночі ми проводимо за розмовами. Я розповідаю Себастіанові про свою угоду з Мордеєм, про Дзеркало і книгу. Розповідаю про своє навчання з Фінном. І про ту ніч, коли мене накачали наркотиками й Прета забрала мене із замку. Розповідаю про катакомби Фінна і про те, якою дурепою я була, коли думала, ніби принц Тіней хоче мені допомогти.

Себастіан ловить кожне моє слово. Він не гнівається і не засуджує мене, хоч я на це заслужила. Нарешті в мене закінчуються сили. Історія завершена, мені більше нічого додати. Моє тіло відчуває водночас слабкість, полегшення і втому. Себастіан обіймає мене, і я поринаю в сон.

* * *

Я прокидаюся, коли денне світло заливає спальню. Себастіан досі лежить поруч, досі обіймає мене, спостерігає за мною.

— Ти хоч спав? — питаю я.

Він киває.

— Трохи. Як ти почуваєшся?

Я сідаю в ліжку, протираю очі.

— Краще, — нахиливши голову, розглядаю його. — Я досі здивована, що ти терпиш мене.

— Ти була в безвихідній ситуації і зробила те, що мусила, — він гладить мене по щоці тильною стороною долоні. — Моє кохання не таке мінливе, щоб я тікав від найменших негараздів.

Я ближче тулюся до нього.

— Що сталося б із короною, якби я померла, не знаючи, що ношу її? Кому б вона тоді дісталася, якби я не пов’язувалася з фейрі?

— Ніхто не знає, — відповідає Себастіан. — Моє королівство ніколи не стикалося з такою ситуацією, але будь-який Немилостивий, якому би вдалося обманом забрати в тебе корону, зміг би зайняти трон Тіней.

— А якщо я пов’яжуся з фейрі з Двору Сонця і після своєї смерті передам корону йому?

Себастіан різко вдихає, в його очах спалахує надія. Мій Басті чомусь досі хоче бути зі мною, навіть після всього, що я накоїла.

— Тільки той, у кому тече кров Немилостивих, може посісти трон Тіней. Але будь-якому Немилостивому фейрі достатньо отримати корону, і престол стане його. Сподіваюся, тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ти потикалася до Фейрії.

Він мене попереджав.

Себастіан попереджав мене про цей світ, про Фінна, а я не слухала.

— Я стільки років злилась на свою матір, — кажу і знову відчуваю втому, — але тепер розумію, що вона пожертвувала всім заради мене, — навіть після сну в мене болить горло, а голос звучить хрипло. — Це тому вона покинула нас, так? Вона пішла, щоб захистити мене?

Себастіан закладає моє волосся за вухо.

— Після того, як Оберон урятував тебе й передав тобі свою корону, твоя матір зрозуміла, що тебе завжди переслідуватимуть фейрі, які шукатимуть корону та намагатимуться обманом забрати її.

— Я можу якось… позбутися корони? Якщо я не хочу її, чи можна якось…

— Корона прямо пов’язана з твоїм життям і лишатиметься частиною тебе аж до смерті, — я пригадую, що Мордей говорив те саме. Корона дала мені життя, і вона пов’язана зі мною. — Твоя мати зробила єдине, що могла — продала себе, щоб захистити тебе. Ціною власного життя вона змогла заховати тебе на цілих сім років. Ось чому вона залишила тебе з твоїм дядьком Девліном. Вона вірила, що коли мине сім років, ти будеш достатньо розумною, щоб перехитрити будь-кого, хто спробує вкрасти в тебе корону.

— А я злилася цілих дев’ять років.

— Ти не знала. — Себастіан перебирає пальцями моє волосся, розглядаючи нерівно відрубані кінчики. — Не можу повірити, що ти віддала тому гобліну всі свої коси.

Замислена, я проводжу пальцями по своїх коротких диких кучерях. Я ніколи не була марнославною, але завжди вважала своє волосся особливо гарним.