Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 80)

Мордей реве від болю, і все ніби сповільнюється: його гарчання, коли він хапає мене за волосся, його гаряча, липка кров, що ллється з грудей на мої пальці, пронизливий крик дівчини, яка падає на коліна позаду нього.

Мордей замахується своїм закривавленим лезом, цілячись мені в живіт, і проколює мою плоть, але падає на землю, перш ніж встигає витягнути з мене ніж.

Тремтливими закривавленими руками я допомагаю дівчині підвестися.

— Ти знаєш безпечне місце, де можна заховатися, поки я не повернуся по тебе?

«У мене десятки, сотні людей», — казав Мордей. Усі вони просто чекали свого часу, щоб підсилити владу короля та продовжити його прокляте життя.

Дівчина киває. З її очей котяться сльози.

— Моя сестра, — белькоче вона, і я розумію, що юнка дивиться на тіло дівчини на підлозі. Тоді мені не вистачило кмітливості, щоб урятувати її.

— Мені так шкода, — шепочу їй. Я багато чим пожертвувала, щоб врятувати свою сестру, але я дозволила загинути сестрі цієї дівчини. — Дуже шкода.

Вона опускається на підлогу й прибирає волосся з обличчя мертвої сестри. Це видовище виводить мене із заціпеніння. Не можу дозволити, щоб чужі біль і жах заволоділи мною. Я мушу йти.

Я розриваю нитку на гоблінському браслеті.

Бейккен вирячує очі, оглядаючи картину перед собою. Його погляд затримується на фальшивому королі, який лежить мертвий на підлозі в калюжі власної крові.

— Перенеси мене до катакомб Фінна, — я витираю об поділ руки. Мене нудить від запаху крові, від того, як вона набилася мені під нігті, як промочила мою шовкову піжаму, що тепер прилипає до шкіри.

Бейккен відступає назад і хитає головою.

— Ти занадто багато просиш.

— Але я завжди плачу, — ціджу крізь зуби. Я так міцно стискаю кинджал, що візерунок руків’я в’їдається мені в долоню. — Перенеси мене до катакомб принца Тіней.

— їхнє місцезнаходження — таємниця, що суворо охороняється. Це тобі не звичайна інформація.

Не роздумуючи, я хапаю все своє волосся в кулак і скривавленим кинджалом відрізаю його й простягаю цей жмут гоблінові.

— Ось.

Його очі округлюються, а з кутика рота капає слина. Бейккен бере у мене волосся і белькоче:

— Слухаюсь, Вогнянко.

Я заплющую очі, готова відчути нудоту, яка виникає, коли переміщаєшся з гобліном, але це не допомагає. Нарешті світ перестає розгойдуватися під моїми ногами, і я розтуляю повіки. Мене оточує темрява, така глибока, що я не можу роздивитися, де ми.

— Я покидаю тебе, Вогнянко.

Я не бачу, але відчуваю, як зникає Бейккен, і не намагаюся його зупинити. Повітря холодне, довкола пахне сирим ґрунтом. Певно, ми десь глибоко під землею.

Мордей думав, що накачає і переконає мене пов’язатися з ним. Потім думав, що може шантажувати мене невинними людьми.

Тож Мордей виявився таким самим ненадійним, як усі говорили, і таким самим хитрим, як я боялась. Але я була готова до його підступності.

А от від Фінна я такого не очікувала.

Отже, увесь цей час він допомагав мені, бо сподівався, що я закохаюся в нього і врешті-решт довірюсь йому настільки, щоб укласти з ним зв’язок. Він планував забрати мою життєву силу, а разом з нею і чарівну корону, про існування якої я не підозрювала.

Я вірила, що в мене є друзі у цьому світі. Я навіть почувалася менш самотньою, ніж у Фейрскейпі. Але Себастіан — єдиний мій справжній друг, а я стільки разів обманювала його довіру, що й не злічити.

Поволі мої очі звикають до темряви, і я ледве стримую розпачливий крик. Не знаю, що очікувала побачити. Це ж його катакомби. Звичайно, тут захоронено померлих. Але побачене однаково шокує мене.

У катакомбах рядами тягнуться скляні труни. Я кидаюся вперед. У першій труні лежить молода жінка, десь мого віку. Довге світле волосся перекинуте на одне плече, очі заплющені. Руки складені на грудях.

Вона одягнена в м’яку білу мереживну сукню і схожа на наречену, яка готується до весілля. Я кладу руки на скло, хочу відсунути його, розбудити цю жінку, щоб… урятувати її? Та скло не піддається.

Я притискаю руку до скла.

— Ні.

Переходжу до наступної труни і бачу в ній молодого чоловіка. У нього запалі щоки та жовта шкіра. Напевно, він помирав від голоду, коли віддав себе Фіннові. Можливо, він був схожий на мене і мав молодшу сестру, яка залежала від нього. Можливо, він віддав своє життя, щоб хтось, кого він любив, міг жити.

Труна за труною, людина за людиною. Ці катакомби розповідають історію чудовиська, яке готове позбавляти життя чоловіків і жінок, щоб зберегти власне. Коли я натрапляю на труну зі знайомим обличчям усередині, спираюся на неї і намагаюся не розридатися.

Кайла. Я бачила, як вона запропонувала йому себе. Пожертвувала собою, тому що її життя було гіршим за цю долю — вічність у скляній труні.

Я хотіла вірити, що Фінн хороший. Коли Бейккен розповів мені про прокляття, я хотіла вірити, що Фінн ніколи не позбавить невинну людину життя, що він відмовиться від своєї магії, пожертвує власним безсмертям, але не стане бранцем жахливого вибору, на який його штовхає прокляття. У глибині душі я знала — давно знала, — що означає бути офірою.

Я хотіла вірити, що ми друзі, що зв’язок, який я відчувала, коли ми торкалися, щось означає. Але причиною цього зв’язку була корона, якої я ніколи не прагнула. Корона, яка так потрібна Фіннові. Корона, заради якої він збирався вбити мене.

— Я тримаю їх тут, щоб вшанувати пам’ять про них.

Я обертаюсь у темряві. Позаду мене стоїть Фінн, куля світла висить у повітрі біля нього, освітлюючи його злочинно красиве обличчя. Його брехливий рот. Його облудні срібні очі.

— Тепер ти нарешті попросиш мене пов’язатися з тобою? Чи ти надто боїшся, щоб забрати корону, яку ви з друзями вмовляли мене віддати?

Він спирається одним плечем на кам’яну стіну і заплющує очі, ніби дуже-дуже втомився.

— То ти все знаєш?

— Я знаю, що ти планував убити мене з першого нашого танцю, — я не можу приховати біль у своєму голосі. — Усе, що ти робив, щоб завоювати мою прихильність, ти робив заради корони, заради того, щоб змусити мене укласти з тобою зв’язок і ти міг бути впевненим, що корона стане твоєю.

Фінн виструнчується і роздратовано куйовдить волосся.

— Я не можу розв’язати проблеми свого Двору, перебуваючи у вигнанні.

У мене тремтять руки, але я не боюся. Мені… боляче. Я окидаю поглядом ряди, і кімната починає плисти перед очима. Я притискаю руку до живота, відчуваю липке тепло крові Мордея, що змішується з моєю, яка сочиться від неглибокого удару кинджала.

— Тож поки ти відпрацьовував на мені свої маніпуляції, ти вбивав усіх цих невинних людей, тому що вірив, що твоє життя важливіше за їхнє.

Я озираюсь на Фінна, він не заперечує цього. На його обличчі маска покори, а в срібних очах блищить печаль. Ні, ніяка це не печаль. Він просто не хотів, щоб я побачила це місце. Та я не дозволю маніпулювати собою. Більше ніколи.

Я важко ковтаю, але це не допомагає стишити біль у моїх грудях.

— Ти вбив їх усіх?

— Ні, але чимало, — він підходить до першої труни й обережно притискає кінчики пальців до скла, розглядаючи жінку всередині. — Забагато.

— Ти хоч знаєш їхні імена?

— Кожне.

Я киваю на труну з нареченою, на якій лежать його руки.

— Хто це?

— Її звали Ізабель, — його голос ламається, він підводить голову, і наші погляди зустрічаються.

Пам'ятаю, я запитувала його про Ізабель — хто вона, що з нею сталося. І пам’ятаю вираз страждання в його очах, коли він відповів: «Вона була смертною».

— Ти вбив її, — шепочу я. — Ти вбив власну наречену.

— Так.

Важко ненавидіти його, коли він видається таким розбитим, але факти збіса полегшують завдання. Фінн не той чоловік, якому я довіряла.

— Король помер, — кажу я. Хочу, щоб він знав, на що я здатна, — що мене не так легко обманути чи перемогти. Я хочу, щоб я це знала.

— Я знаю.

Дістаю кинджал із піхов на литці, але тримаю його в тіні на долоні.

— Я вбила його.