Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 79)

Себастіана за столом, а згодом — «Ґриморикон». Але я дуже мало знала про книгу, та й про життя Себастіана, щоб мати якісь сподівання щодо них. Чого не скажеш про мою родину. Навіть про маму, яка, як я думала, покинула нас. Я сподівалася навіть на неї.

— Покажи мою маму, — шепочу я.

Дзеркало показує мені могилу і труп усередині.

Я відчуваю, як щось крихке розсипається в моїх грудях. Не знаю, що це, але боюся…

Боюся, що це остання дрібка надії, яка ще залишилася в мені.

Я роблю повільний, розмірений вдих і чекаю, поки еліксир подіє, але круговерть моїх плутаних думок не спиняється. Я ношу корону.

Я відриваюся від підлоги й виструнчуюсь. Не потрібно було банші відвідувати мене вчора вночі. Не треба було Ларк з’являтися в моєму сні й попереджати, що поклику смерті мені не уникнути. Я знала, чим усе закінчиться, коли пройшла крізь портал. Глибоко в душі… глибоко в душі я знала, що не повернуся додому.

Дівчина, яка проводжала мене до вбиральні, полегшено зітхає, коли я виходжу в коридор. Мені кортить запитати її, чому вона працює на короля. Чи рахує вона дні, коли стане його наступною офірою? Чи варте це того, за що вона продала себе?

Кумедно, що колись я вірила, ніби проживу достатньо довго, щоб врятувати таких жінок, як вона. Кумедно, бо, коли Ларк сказала, що я стану королевою, я надумала собі, що матиму шанс змінити ситуацію.

Я повертаюся за дівчиною до тронної зали і зненацька вклякаю на місці. І річ не в отруєному вині. Ні. Мабуть, я вчасно прийняла еліксир, бо більше не відчуваю одурманения. Причина мого заціпеніння інша.

Покірність.

Розчарування.

Безнадія.

Король насторожений, його очі пильно стежать, як я наближаюся до трону. Чи виказують мої рухи й обличчя, що я вже не під дією отрути?

Я трохи похитуюся, щоб Мордей не здогадався, що втратив свою перевагу.

— Якщо я зроблю те, що мушу, і виконаю свою частину нашої угоди, чи дотримаєшся ти своєї? — запитую я.

Його очі сяють так яскраво, що їхнє срібло майже побіліло. Це через його жадібність.

— Так.

Мій погляд зупиняється на троні, на який Мордей ніколи не сідає. Трон, який не дозволяє йому заволодіти владою, поки на ньому не буде корони.

— Усе скінчиться до сходу сонця, — обіцяє мені Мордей. — Церемонія проста. Ми обираємо руну, промовляємо кілька слів, і на тебе чекає зілля життя.

Уві сні Ларк просила мене пам’ятати про нашу з ним угоду. Вона сказала, що Мордей дотримає свого слова. Як саме звучала наша угода? Повернути йому реліквії і… ні. Не йому. Я навмисно перекрутила слова початкової угоди, бо передчувала, що його Двір був благороднішим, ніж він.

«Щойно всі три реліквії повернуться до мого Двору, де їм і належить бути, я відправлю твою сестру неушкодженою в будь-яке місце в людському світі, яке ти обереш».

Де їм і належить бути.

Я роблю крок до помосту, потім ще один.

— «Ґриморикон» повернувся на своє законне місце в Немилостивому Дворі, — кажу я.

Пожадливі очі Мордея округлюються від хвилювання.

— Саме так.

Я показую йому Дзеркало.

— А воно? Де його місце?

Мордей клацає пальцями, і Дзеркало вислизає з моєї руки й пливе повітрям до скляної вітрини за троном.

— Тепер єдине, що лишилося повернути до Двору, — це корону Оберона, — кажу я і відчуваю, як моє серце починає пришвидшено битись. — Але я не збираюся помирати сьогодні.

Мордей розкриває долоню і знову простягає мені жменю камінців із рунами.

— З тебе буде прекрасна фейрі, але спершу треба завершити церемонію зв’язування. Інакше зілля не подіє.

Я припіднімаю шати й сходжу трьома сходинками помосту.

Мордей сяє від задоволення.

— Хороша дівчинка.

Я видихаю й молюся богам неба і землі, щоб мій здогад виявився правильним. А тоді роблю чверть оберту від фальшивого короля й сідаю на трон Тіней.

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ТРЕТІЙ

Сила трону, корони та Двору пронизує мене.

Корона повернулася на належне їй місце у Дворі Місяця.

Мордей витріщається на мене. Він задкує сходинками з помосту і спотикається.

— Що ти накоїла?

— Твоя черга, — кажу я зухвало. Я досі не впевнена, що моя витівка подіє. — Поверни мою сестру неушкодженою у світ людей. Відішли її до чарівника Тріфена, він подбає про неї.

Мордея перекошує від люті, він гнівно дивиться на мене і клацає пальцями:

— Готово. — Король насувається на мене, але я досі надто розгублена, щоб опиратися цьому. — Думаєш, ти така розумна, — реве він. — Але ж ми не домовлялися, що я маю повернути тебе до світу смертних, і тепер ти підписала собі смертний вирок. Краще бачити на цьому троні мого любого безмозкого племінничка, ніж дозволити людській жінці правити Двором.

— Я тебе не боюся.

Мордей випрямляється й розкриває велику долоню. Раптом між нами опиняється служниця зі шрамом, яка проводжала мене до вбиральні. Фальшивий король притискає лезо до її горла.

— Ти ні. Але є ще вона, — шипить Мордей. — Чув, що ти, як і мій племінничок, любиш захищати слабших.

Там, де лезо врізається в шкіру дівчини, з’являється тоненька цівка крові. Тихе скигління бранки жалісливіше, ніж найгучніший крик про допомогу.

Мордей підходить ближче.

— Думаєш, що можеш обдурити мене, але твоя невміла магія не зрівняється з моєю силою. Твоя смертність і співчутливість роблять тебе слабкою. Погодишся укласти зі мною зв’язок, і я помилую її. Відмовишся — і побачиш, як багато інших, таких, як ця дівка, втратять своє життя через тебе.

По лезу тече ще більше крові.

— Відпусти її, — кажу надламаним голосом. Я починаю панікувати. У тронній залі повно вартових Мордея, готових розірвати мене за першим наказом. Навіть якщо все спрацювало і Джас зараз у безпеці, я можу стати причиною смерті цієї невинної дівчини. — Благаю.

— Ти погоджуєшся укласти зв’язок?

Я не можу померти, не переконавшись, що з Джас все гаразд. Але не можу погодитися на зв’язок і дати жорстокому королю контроль над такою могутньою силою. Я не можу скривдити невинних фейрі Немилостивого Двору, які вже достатньо настраждалися від його правління.

— Пов’яжись зі мною, — гарчить він, — і все закінчиться.

— Ні, — мій голос тричі ледь не уривається на одному складі, але я гордо здіймаю підборіддя.

Мордей проводить лезом по горлу дівчини. Кров з її рота та шиї бризкає довкола, заливає руку короля. Тіло дівчини важко падає на підлогу.

Мордей знову змахує рукою, його магія спалахує, і на місці першої дівчини з’являється друга. Цій, здається, не більше дванадцяти. Юнка борсається в його руках, розпачливо оглядає тронний зал, поки лезо ножа вже впивається їй у шию.

— У мене десятки, сотні людей, усі чесно куплені завдяки жадібності вашого роду, — гарчить він. — Скількома з них ти готова пожертвувати заради власних егоїстичних бажань? Скільки життів вартує твоя вперта гордість?

Сині очі дівчини метушливо оглядають залу, а тоді зупиняються на мені. Я вловлюю мить, коли вона помічає мене. І я бачу, як щось спалахує в її очах — надія.

Надія.

На підлозі перед нею лежить тіло іншої дівчини, гостре лезо впивається їй у горло, а вона досі має надію.

Я концентруюся на цьому почутті й огортаю кімнату темрявою. Так, це стихія Мордея, але ж і я тепер сильніша, ніж раніше.

Невидимі нитки влади прив’язують мене до трону й Двору. Я черпаю з них силу й подумки огортаю тінями кожного вартового Мордея, замикаючи їх у маленьких скриньках темряви, а тоді й сама розчиняюсь у порожнечі. Король відпускає дівчину й кидається вперед, щоб зупинити мене, але я матеріалізуюся позаду нього. В руці стискаю адамантовий кинджал, який дав мені Себастіан. Тієї самої миті, як Мордей розвертається до мене обличчям, я вганяю клинок в його серце.