Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 77)

— Та годі тобі. Знаєш, я не скажу тобі про наступну реліквію, доки ти не вип’єш зі мною. Це наша традиція.

Я не бажаю грати в його гру, тож одним махом випиваю половину келиха.

— Назви мені третій предмет, який тобі потрібен. Я маю повернутися до Себастіана.

Повернутися — і що далі? Вартові палацу Спокою бачили мене з книгою. Навіть якщо на пляжі Себастіана не було, вартові вже доповіли йому. Я опускаю голову, згадуючи, як він дивився на мене минулої ночі, коли ми кохалися. Смуток на його обличчі, коли він почув, як банші співає моє ім’я. Щирість у його очах, коли він говорив про свою матір.

Вона багато чим пожертвувала заради нашого Двору… і, можливо, ще більшим заради мене.

Моє плече боляче пульсує. Розбите серце змушує мене відчувати, що всьому кінець. Я допиваю вино, але воно не тамує мого болю.

— Ти так близько до завершення своїх завдань, — говорить король. — Чому ж у тебе такий вигляд, ніби тобі розбили серце?

Гордовито задираю підборіддя. Я вже дозволила Мордеєві побачити забагато.

— Принц, напевно, не дозволить мені повернутися до замку. Я зроблю все можливе, щоб дістати третю реліквію, проте…

Мордей розпливається в посмішці, його очі сяють.

— Немає потреби повертатися до замку, моя дівчинко. Третя реліквія, яка мені потрібна, — це корона короля Оберона. Без неї я ніколи не виправлю шкоди, яку королева Арія завдала моєму Двору.

Я мало не сміюся. Це ж те, чого всі хочуть, — те, чого всі так відчайдушно потребують. І як я маю дістати йому корону, якщо навіть Фінн — Немилостивий принц і законний король — не може її знайти?

Я вже стільки втратила, що, здається, починаю божеволіти.

— Гаразд. То скажи мені, де корона, і я мигцем її принесу.

Просто покінчи із цим. Просто віддай мені сестру і відправ нас додому.

— Корона Оберона — певно, єдина річ, яку тобі не доведеться красти. Вона вже у тебе. Бо, як гадаєш, звідки взялася твоя сила?

Тепер я сміюся. То корона в мене?. Як кумедно. З мене ллється сміх. Я регочу й регочу, аж доки згинаюся навпіл від сміху, уявляючи, що і Мордей, і Фінн увесь цей час були на відстані витягнутої руки від корони.

— Якби тільки Фінн знав, — кажу я крізь сміх.

— О, він знає. Як і принц Ронан. Як гадаєш, чому вони обидва так піклуються про тебе? А чому обидва аж зі шкіри пнуться, щоб завоювати твоє серце?

Я піднімаю руки.

— Ну і нехай. То де ж вона?

Я так втомилася.

Моє серце розривається, коли уявляю, як Себастіан повертається в Золотий палац до своєї матері, котра помирає.

А можливо, вона вже мертва.

Як швидко крадіжка цієї книги могла би вбити королеву? Я ніколи нікого не вбивала. Але тепер мене можна вважати вбивцею?

Я більше не хочу ні про що думати. Я просто хочу, щоб усе закінчилося.

Очі короля палахкотять.

— Де ж іще бути короні, як не на голові?

Я вже не стримуюся і регочу гучніше.

— У такому разі, — я театрально знімаю з голови уявну корону й простягаю Мордею, — ось, тримай.

— Якби це було так просто, — він клацає пальцями, і мій сміх застряє в горлі, коли тронна зала потопає у темряві. — Подивися на себе в Дзеркало Виявлення.

— У темряві?

Мордей не відповідає, тож я корюся і дістаю Дзеркало, очікуючи побачити темну кімнату. Але коли я дивлюся на своє тьмяне відображення, мої руки холонуть від побаченого. У моє волосся вплелася стрічка зоряного світла й утворює сяйливу… сяйливу корону.

РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ДРУГИЙ

Корона на моїй голові виблискує усіма відтінками фіолетового та синього.

Тремтливою рукою я тягнуся до голови, щоб торкнутися корони, яку бачу в Дзеркалі, але мені це не вдається. Я дивлюся на своє відображення, намагаючись зрушити корону, але вона залишається на тому самому місці.

— Це чарівна корона, — каже Мордей. — Доки її носить людина, наше королівство помирає. Лише той, хто має Немилостиву кров, може правити ним.

— Я… — я досі приголомшена побаченим у Дзеркалі. Корона не просто красива. Вона незрівнянна. — Як?

— Мій брат, Оберон, любив твою матір.

Я ледь не впускаю Дзеркало.

— Що?

Довкола так темно, що мені важко розібрати вираз обличчя Мордея, але це, мабуть, якийсь жарт. Усе це.

Мордей клацає пальцями, і свічки в канделябрах оживають, заповнюючи кімнату довгими тінями. Моє відображення змінюється. Я більше не бачу корони.

— Колись мій брат застряг у світі смертних і закохався у твою матір, — розповідає Мордей. — Коли ж він нарешті зміг повернутися до Фейрії, людська жінка відмовилася йти з ним. Поки він бився зі мною за свій трон, вона залишилася в царстві смертних, зустріла твого батька й закохалася. Доки Оберон зміцнив портали і зміг безпечно повернутися до неї, твоя матір уже була заміжня й мала двох маленьких дочок — тебе й твою сестру.

«Одного разу король фейрі Тіней застряг у світі смертних, і людська жінка щиро закохалася в нього…»

Мама не просто розповідала нам казки перед сном. Вона розказувала свою історію.

— Оберон лишив їй дзвіночки, — продовжує Мордей. — І сказав, що якщо він колись їй знадобиться, достатньо повісити дзвоники на опівнічному вітрі, й музика покличе його. Смертна ніколи не забувала Оберона, але була задоволена своїм життям у світі смертних, зі своїм чоловіком і доньками. Якось уночі, коли всі спали, у вашому будинку зайнялася жахлива пожежа.

Я заплющую очі й пригадую. Спека. Тріщать від полум’я дерев’яні балки. Мої легені горять, коли я намагаюся набрати в груди повітря. Джасалін лежить на моїх руках. У тій пожежі загинув мій батько, і ледь не загинули ми.

— Ви, дівчата, сильно обгоріли у вогні, але ти постраждала найбільше, бо закрила собою сестру. Ти була на волосину від смерті. Твоя мати повісила дзвоники і благала колишнього коханого допомогти. Це Оберон зцілив твою сестру і лишив її без жодного шраму. Але твої рани виявилися такими глибокими, що навіть для наймогутнішого заклинання було запізно. Мого брата засліпило кохання до твоєї матері, — голос Мордея сповнений огиди.

Я дивлюся на зап’ястя, де заклинання Себастіана досі приховує мій шрам. Це був єдиний слід від пожежі, яка, я завжди знала, мала би мене вбити.

— Як він це зробив? — запитую я.

— У мить твоєї смерті він віддав своє життя, щоб урятувати тебе.

Я пам’ятаю, як моя мати плаче і молить когось: «Благаю, врятуй її».

Вона була у відчаї, її серце розбилося від горя, коли вона зрозуміла ціну нашого порятунку. «Я роблю це для вас».

Усі ці роки я ненавиділа фейрі й навіть не підозрювала, що вижила лише завдяки їхній магії.

— Але до чого тут його корона?

— Коли король фейрі помирає, він обирає, хто з його нащадків посяде трон. Коли він робить вибір, його влада переходить до спадкоємця. Лише із цією владою Двір визнає нового короля чи королеву. Але Оберон не передав свою владу синові чи доньці. Він дарував її тобі — це був єдиний спосіб врятувати тебе, зцілити і захистити смертне серце твоєї матері.

Я проводжу кінчиками пальців по голові, й цього разу відчуваю корону — не фізичну форму, а гул і вібрацію сили. Це надто складно зрозуміти. Я не можу осягнути цю реальність і той факт, що фейрі, якого я вважала егоїстичним та жорстоким, так любив мою матір, що віддав власне життя, щоб врятувати мене.

Але разом із глибоким трепетом перед правдою приходить біль від усвідомлення того, що Мордей замовчує.

Він говорить, що йому потрібна корона. Просить мене віддати її. Отже, весь цей час Фінн лиш удавав, що допомагає мені, прикидався моїм другом, щоб наблизитися до своєї корони.

— Якщо всі так сильно хочуть цю корону, чому ніхто досі не забрав її? — Я не раз залишалася у Фінна — була поранена і непритомна, навіть під дією наркотиків. У нього було багато можливостей. — Чому просто не вб’єте мене за цю корону?

— Прадавні королі, які викували корону Зоряного Сяйва, закляли її, щоб їхні нащадки не могли отримати силу, скоївши вбивство. Корону можна лише віддати, як зробив це мій брат, а не взяти силою. Я не можу вбити тебе, інакше корона не підкориться мені. Але ти можеш віддати її мені — свою корону, свою силу. Повір, тобі ніколи не знати спокою, доки на тобі ця корона. Але якщо ти віддаси її мені через церемонію зв’язування, корона перейде до мене, а ти, поміж іншим, врятуєш свою сестру.

— Просто… поєднатися з тобою зв’язком — і все закінчиться?

Пов’язати себе на все життя з найтемнішою, найпотворнішою душею, яку я коли-небудь зустрічала. Ніколи.

— Так, дорогенька.