Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 76)
— Не обов’язково. Магія вимагає фізичного втілення емоційного зв’язку. Деякі пари під час церемонії просто тримаються за руки, але коли зв’язок романтичний, більшість робить цю мить інтимнішою. Така магія… сильна. Потужна.
— Сподіваюся, колись я відчую це, — я сама дивуюсь тому, як сильно змінилося моє ставлення до укладання зв’язку, але я говорю цілком серйозно. Я просто хочу бути з ним і забути про все інше. Можливо, цього ніколи не трапиться. Коли я сказала, що погоджуюсь, якщо сьогоднішня ніч — все, що в нас буде, я говорила це щиро.
— Це моє найбільше бажання, — Себастіан цілує мене в маківку. — А доти… Залишайся поруч. Я захищатиму тебе.
Він обіймає мене міцніше. Я розумію: він думає, ніби я боюся, що смерть стане між нами. Та невдовзі він зрозуміє, що мої таємниці розлучать нас швидше, ніж спів банші.
* * *
Я більше не заплющую очей.
Переконавшись, що Себастіан міцно спить, вислизаю з його обіймів і встаю з ліжка.
Одягаю шовкові піжамні штани та відповідний топ. Інші наряди, які спакували служниці, мають спідниці, а мені потрібно рухатися якомога вільніше.
Щоразу, як я заплющую очі, бачу цю примарну жінку в пошарпаній білій сукні, її волосся, що обрамляє обличчя. Навіть із розплющеними очима я чую її голос.
Звук мого імені — моторошна пісня, що застрягла в моїй голові.
Себастіан заснув, тримаючи мене в обіймах. Він хоче захистити мене, але я не можу підпустити його достатньо близько.
У моїй голові цокає годинник під ритм пісні банші.
Я знаю, що треба зробити, але мені ще ніколи не було так страшно.
Зараз, як ніколи, виникає спокуса довірити порятунок Джас Себастіанові. Якби він міг найняти когось для вбивства Мордея, його люди змогли б повернути Джас. Я хочу вірити, що він зможе це зробити, хоча тепер знаю, що Милостивий фейрі не може зашкодити Немилостивому. Мені пора діяти, і без того минуло занадто багато часу.
Мені прикро, що через мої дії Себастіан може втратити матір, але я не відчуваю докорів сумління через те, що королева постраждає. Лише, що це стане горем для її сина. Вона поневолює і катує цілий народ фейрі.
її прокляття — основна причина продажу та вбивства багатьох людей. І все це через те, що один чоловік розбив їй серце. Себастіан горюватиме, і мені дуже шкода, але я розумію, що повинна зробити.
Дістаю з тіньового сховку Дзеркало, повертаю йому тверду форму й підіймаю його.
— Покажи мені Джасалін.
Я маю побачити її. Мені потрібне нагадування, чому я зраджую Себастіана. Чому неухильно йду назустріч власній смерті.
Я бачу сестру. Вона лежить на кам’яній підлозі, її голова схилилася набік уві сні, губи потріскані. Я міцніше стискаю Дзеркало, і зображенням, ніби гладенькою поверхнею ставка, розходяться брижі. Коли зображення вирівнюється, я бачу Джас у великому ліжку. Вона спить на боці, закутавшись у пухнасті ковдри, одну подушку обіймає руками, доки її голова лежить на іншій.
Яке зображення справжнє? Якому можна вірити?
Хай що там було, мені потрібна книга. Я відкладаю Дзеркало й ховаюся в тіні, щоб пробратися до бібліотеки. Якщо мені пощастить, я повернуся до того, як Себастіан прокинеться, і зможу вдати, що ніяк не пов’язана зі зникненням книги. Якщо мені не пощастить, я незабаром зрозумію, що пророчив мені спів банші.
Я виходжу зі своєї кімнати й прокрадаюся повз вартових, які охороняють кінець коридору.
Знову і знову прокручую у голові свій план.
Двері до бібліотеки замкнені й, без сумніву, охороняються, але я тінню прослизаю крізь них і потрапляю всередину. Чи знає Себастіан, що я на таке здатна? Чи зрозуміє він, що до зникнення книги за зачиненими дверима причетна я?
Холодне місячне сяйво освітлює прекрасну кімнату. Я не чую тут співу піксі, але знаю: якщо заплющити очі, пригадаю ту, що лунала в бібліотеці Золотого палацу. Пригадаю, як ми із Себастіаном обіймались і погойдувались під цю ангельську мелодію.
Я не заплющую очі.
Не дозволяю собі згадувати.
Одразу прямую до книги.
Перш ніж я встигаю засумніватися, простягаю руку й кладу долоні на розгорнуті сторінки книги. Я пригадую попередження Себастіана, але нічого не відчуваю. Ніякого магічного імпульсу в моїй крові, жодної небезпеки. Я обережно згортаю книгу з
Але тієї миті, коли я забираю книгу з підставки, вона починає ворушитися — звивається і вигинається. Інстинктивно я ледь не жбурляю її подалі від себе.
Книга в моїх руках перетворюється на величезну змію і сичить. Вона така велика, що ледь вміщається в моїх долонях. Я відчайдушно хочу втекти геть від цих ікол і цього меткого язика, але думаю про Джас і тільки міцніше стискаю руки. Я знала, що книга може змінити форму. Слід було продумати, якої подоби вона може набути, якщо спробувати викрасти її.
Змія кидається мені в обличчя, але я не послаблю хватку.
І тієї ж миті це стається. Ікла змії впиваються в моє плече, й оглушливий біль пронизує моє тіло. Отрута потрапляє в кров, і кожна вена на моїй руці палає.
Двері до бібліотеки відчиняються, приміщення заливає світлом, і до мене кидається з пів дюжини вартових. Мабуть, я активувала безшумну сигналізацію.
— Кинь книгу! — кричить один із вартових, виймаючи меч.
Змія випускає моє плече зі своєї масивної щелепи. Не знаю, чи можливо це, але укус починає боліти ще сильніше. Ігноруючи біль, я обертаю істоту навколо своєї шиї і кидаюсь до тіні, щоб зникнути. Та навіть у темних рядах між стелажами книг магія підводить мене.
Я обертаюсь назад, готова втікати, і ледь не напорююся на кінчик меча.
— Негайно киньте книгу, міледі.
Я помічаю розгубленість на обличчі вартового. Очевидно, принц наказав йому захищати мене, а королева наказала захищати книгу.
— Я не можу, — намагаюсь пригадати те відчуття, яке викликав у мене Фінн, коли я занурила кімнату в темряву. Ігнорую сліпучий біль у плечі й зосереджуюсь на темряві. На прохолоді заспокійливої непроглядної ночі.
У кімнаті темнішає, а вартові розгублено кричать. Навіть місячне світло з мансардних вікон не пробивається крізь мій щит мороку
Я біжу до вікна і зненацька відчуваю, що падаю. Все, що я можу зробити — це міцно тримати руками змію та розслабити коліна. Коли я приземляюся на пісок, мої зуби клацають, а голова смикається назад. Я не зважаю на біль і якнайшвидше тікаю з палацу, залишаючи позаду переполох у замку.
Коли біля моїх ніг починають розбиватися хвилі, змія ворушиться. Я хочу стиснути її міцніше, але вона вже не на моїй шиї.
Маленький хлопчик смикає мене за руку. У нього сріблясті очі й темне волосся — дитина Двору Тіней. Сльози стікають по його щоках. Я ледь стримую бажання впасти перед ним на коліна й обійняти його печаль.
— Відвези мене додому, Вогнянко. Будь ласка, відвези мене додому, — він притискає вільну руку до своїх грудей, я бачу, як між його пальцями сочиться кров. Ти вбиваєш мене.
Легше сказати, ніж зробити. Біль пульсує у моєму плечі й доводить, що все не так просто. Я висмикую нитку зі свого гоблінського браслета. Бейккен не встигає повністю матеріалізуватись, як я кричу йому:
— Відведи мене до Немилостивого Двору.
— Я казав тобі, що не можу врятувати від смертельної небезпеки.
Вартові вже штурмують пляж. Вони йдуть просто на мене, і я бачу серед них Себастіана. Випускаю свою силу із самих глибин, накриваю вартових ковдрою темряви.
Гоблін посміхається.
— Оплата, Вогнянко.
Скривавлений хлопчик щохвилини блідне:
— Вона мене вбиває, — ридає він.
Я не наважуюся відпускати його, але знаю, що Бейккен нічого не зробить без оплати, тому вільною рукою хапаю пасмо волосся.
— Відрізай.
Бейккен радо це робить. Вартові вириваються з моєї темряви саме тієї миті, коли ми зникаємо, — і ось я вже стою перед королем. У руках я стискаю не руку маленького хлопчика, а важку старовинну книгу.
Сріблясті очі короля широко округлюються від здивування і захвату. Я тицяю йому книгу:
— Бери.
Він підіймає книгу за допомогою магії і гладить її обкладинку. Мордей заплющує очі, глибоко вдихає. Його шкіра світиться.
Я відчуваю силу, яку він випромінює. У мене був такий самий вигляд, коли я торкалася книги?
— Нумо вип’ємо, — каже Мордей. Він клацає пальцями, і книга зникає. Вмить у його руці з’являється пляшка вина, а в моїй — келих. Король посміхається мені, наповнюючи наші келихи, і підносить свій у повітря. — За мою прекрасну злодійку.
Мої руки тремтять, плече смикається від болю, я цокаюся з Мордеєм, але не п’ю.
Мій адреналін потроху спадає.