Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 73)

Я заходжу в кімнату й озираюся навколо, не зосереджуючись на помості, що в центрі бібліотеки. Не хочу виявляти надмірної зацікавленості, але Себастіан все-таки відчуває мій інтерес.

— Це — «Ґриморикон», — каже він. Себастіан бере мене за руку і веде до центру кімнати — до книги. Я стою так близько, що можу простягнути руку й торкнутися її.

— Що таке «Ґриморикон»? — вдаю, що не знаю.

— Це велика книга нашого народу. Колись Двір Місяця проголосив, що «Ґриморикон» належить їм, але страшно навіть уявити, який хаос приніс би в наш світ Мордей, якби заволодів ним.

Моє серце завмирає.

Нехай я не розумію багатьох речей у світі фейрі, але натура Мордея мені очевидна. Він злий, жорстокий і лицемірний. Якщо такий негідник, як він, здобуде ще більше сили, не бачити Фейрії процвітання.

Моя мета — за будь-яку ціну врятувати Джас, і водночас я розумію, що в обмін на життя сестри маю поставити під загрозу долю цілого королівства. Та хіба в мене є вибір? Це немислимо.

Я опановую себе і зосереджуюся на книзі.

— Про що в ній написано?

— Тут зібрані заклинання Прадавніх і вказівки, як користуватися їхніми силами. Коли я зійду на трон, ця книга допоможе мені справедливо правити своїм королівством. Мої бабуся й дідусь доклали чимало зусиль, щоб повернути її, і втратили через неї багатьох добрих фейрі. А зараз ця книга, можливо, єдине, що підтримує життя в моїй мамі.

Я з нерозумінням дивлюся на Себастіана.

— Тобто?

— Магія — це життя. А книга — частина нашої наймо-гутнішої магії. Моя мати вже багато років на порозі смерті. Імовірно, вона досі жива лише тому, що її життя пов’язане магією із цією книгою.

Я повільно простягаю руку, але Себастіан зупиняє мене, перш ніж я встигаю торкнутися книги.

— Не чіпай, — він дуже схвильований, вена на шиї пришвидшено пульсує.

— Це небезпечно?

— Не знаю, що з тобою станеться, якщо твоя смертна шкіра торкнеться такої великої магії. До того ж якщо книгу потривожити… — він затинається. — Я боюсь, якщо книгу потривожити, з моєю матір’ю щось станеться.

Це тому Мордей хоче, щоб я її викрала? Не лише через могутню магію, а й тому, що йому відомо — ця книга пов’язана з життям королеви?

Тому і Фінн хоче, щоб я її вкрала.

Я ковтаю важкий клубок у горлі.

— Ти дуже любиш свою маму, правда ж?

Себастіан кліпає, на його обличчі вираз болю. Запеклих внутрішніх суперечок.

— Я не закриваю очі на її недоліки, але ж вона моя мати. Вона багато чим пожертвувала заради нашого Двору… і, можливо, ще більшу жертву принесла заради мене.

Якщо я віддам книгу Мордею, Арія помре, прокляття спаде і Джас буде в безпеці. Але Себастіан ніколи мені не пробачить. А якщо Мордей використає книгу, щоб згубити невинних фейрі, я собі ніколи цього не пробачу.

* * *

Слуги подають нам вечерю, а я усе ще в думках про Фінна, трон Тіней та про слова Себастіана, що Фінн зберігає у своїх катакомбах дещо, що викаже його справжню природу.

— Брі!

Я підводжу голову, почувши своє ім'я, і бачу, як Себастіан дивиться на мене через стіл. Як довго він чекав на мою відповідь? Судячи з його напівпорожньої тарілки, я вже певний час сиджу, занурившись у себе.

— Про що ти думаєш?

Я видихаю.

— Вибач, Себастіане. Сьогодні я занурена у свої думки.

Я роззираюся їдальнею і розумію, що навіть не зауважила деталі романтичної вечері, яку, мабуть, приготували, щоб вразити мене.

На столі стоять свічки, а в кожному кутку кімнати вази, повні пишних лілій. Я більше длубаюсь у тарілці, ніж їм, і відчуваю до себе огиду. Колишній мені теж було би бридко від себе. Я смакую апетитні страви, доки діти в людському світі перебиваються без них, і сиджу в товаристві Себастіана. Скільки разів, перш ніж зайти в портал до Фейрії, я мріяла, щоб ми могли більше часу проводити разом? Тоді здавалося, що ми ніколи не бували наодинці. Якщо з нами не було Джас, десь поруч вешталися мої кузини, готові донести тітці все, що почують чи побачать.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про те, як швидко я звикла до цієї розкоші, — вказую я рукою на тарілку. — Знаю, що не варто нехтувати можливістю добряче попоїсти. Проте минуло всього кілька тижнів, і от я тут, вечеряю чудовими стравами, уже й байдужа до розмаїття смаків. А тим часом моя сестра… — останні слова застрягають у моєму горлі.

Себастіан тягнеться через стіл і бере мене за руку.

— Хоч як король Мордей намагається зберегти свою владу, зараз він слабший, ніж будь-коли. Питання часу, коли ми підберемося до нього достатньо близько, щоб діяти. Я не здамся.

Але що буде з нами після того, як Джас буде в безпеці? Я не наважуюся поставити це запитання вголос. Себастіан, без сумніву, теж хоче знати відповідь на нього, але я поки не маю що сказати. Чи хочу я залишитися із Себастіаном? Чи хочу жити в замку з королевою, яка відповідальна за прокляття та жахливе поводження з Немилостивими в таборах? Якщо Себастіан говорить правду і вона помирає, то це може означати, що прокляття скоро буде розірвано. Якщо «Ґриморикон» — єдине, що підтримує її життя…

Щоб покінчити з прокляттям і вижити, ти повинна вбити королеву. Я згадую слова Бейккена, і всередині мене все стискається. Якщо, окрім усього іншого, я ще й уб’ю матір Себастіана, то назавжди втрачу його.

— Я бачу, як ти знову поринаєш у думки, — усміхається Себастіан. Він витирає рот серветкою, потім тягнеться до графина з вином і наповнює наші келихи.

— Випий зі мною і розслабся хоч на годину.

Коли Себастіан піде спати, мені доведеться піти в бібліотеку і вигадати, як вкрасти «Ґриморикон». Спочатку я планувала взяти його негайно ж — ненавиджу чекати, — але Себастіан може запідозрити щось, якщо завтра ми прийдемо до бібліотеки, а книги там не буде. Оскільки в мене немає дублікату цієї реліквії, доведеться почекати.

Я можу подарувати Себастіанові годину. Після всього, що він для мене зробив, усього, що пережив і, ймовірно, ще переживе, він заслужив на це і навіть більше. Можливо, і я заслужила. Лише одна година.

Я підношу келих до губ і п'ю. За кілька хвилин мої турботи зникнуть.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Себастіан розвертає мене й притискає спиною до високих дерев’яних дверей.

— Це твоя кімната, — шепоче він просто мені в губи.

Моя шкіра тепла, щоки почервоніли від вина, а серце по самі вінця повниться від нашої розмови. Одна година перетворилася на дві.

Усе було як у старі добрі часи — ми лише вдвох, розмовляємо і сміємося.

— Зараз я маю побажати тобі доброї ночі.

Його руки повільно ковзають униз моїм тілом, кінчики пальців залишають за собою палкий слід. Коли він досягає моїх стегон, то ніжно стискає їх.

Я закидаю руку на його шию і вдивляюся в обличчя. Мені подобаються чіткі лінії його вилиць, пронизлива краса цих очей кольору моря, злегка розкриті пишні губи.

— Уже?

Усміхаючись, він торкається своїми губами моїх. Раз, вдруге. На третій раз його язик облизує мою нижню губу, і я тану.

— Дякую тобі за це. Я знаю, що зараз все трохи складно, але я радий, що ми тут.

Я також. Знаю, що це на мене так подіяло вино, але зараз тішуся всьому: від тепла його тіла до того, що по той бік цих дверей є ліжко.

— Мені треба розповісти тобі секрет, — шепочу я.

Себастіан відступає, дивиться в мої очі, обличчя його стає урочистим.

— Слухаю.

— Я не заслуговую на тебе, — я хотіла сказати це жартома, але на очі навертаються сльози. — І колись ти це зрозумієш.

Ти зрозумієш, що я використала тебе, щоб дати Мордею те, чого він хоче. Зрозумієш, що я ослабила твоє королівство, щоб врятувати свою сестру. І зрозумієш, що хоч як мені неприємно завдавати тобі болю, якщо це необхідно для порятунку Джас, я пішла б на це знову.

— Заспокойся, — Себастіан погладжує великим пальцем мою щоку. — Нічого подібного не трапиться. Ми добре провели час, але твої сльози мене спустошують. Насправді це я не заслужив на тебе, але я надто егоїстичний, щоб відпустити тебе.

Я ховаю обличчя на його грудях і хитаю головою.

— Не відпускай мене. Тримай мене, будь ласка.

Я чую, як він ковтає — це єдиний звук у тихій залі.