Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 72)

— Як же їм не ненавидіти королеву? — питаю я, намагаючись говорити якомога м’якше.

— Зрештою, вона поклала край війні та врятувала цим тисячі життів, — не погоджується Себастіан. — Оберон більше дбав про себе, ніж про свій народ. Він міг закінчити війну, одружившись із моєю матір’ю. Така незначна жертва, але він відмовився. У той час жертва моєї матері була величезною і врятувала тисячі фейрі. Але тепер вона розплачується за це і помирає…

Себастіан здригається і судомно ковтає.

За те, що прокляла Немилостивих і зробила власний народ безсилими проти них, подумки додаю я, але мовчу. Королева — мати Себастіана, і вона вмирає. Я не можу звинувачувати його в тому, що він закриває очі на її помилки. Він відчуває, що втрачає її, і не в змозі відвернути цього.

— Чому вона тоді не зніме прокляття?

Він дивиться на мене й нічого не відповідає. Я згадую, що він не може так прямо говорити про прокляття. Страждання в його очах пригнічує мене, і я обіймаю його за талію.

Руки Себастіана гладять моє волосся, та щойно його пальці намацують коротші пасма, які я ховаю під своїми густими кучерями, він відсторонюється від мене.

— Що трапилося з твоїм волоссям? — я опускаю погляд, але він підіймає моє підборіддя, щоб я дивилася на нього. — Ти не повинна нічого від мене приховувати.

Я вже розповіла йому, що знаю про прокляття, то чому б не пояснити, звідки я про все це довідалась?

— Я віддала пасмо Бейккену, щоб він розповів мені про прокляття.

Він знову здригається, почувши слово «прокляття», ніби воно для нього — ніж у спину.

Себастіан ковзає рукою по моєму обличчю і бавиться з пасмами коротшого волосся.

— А це?

— То ще в Елорі. Тоді Бейккен розповів мені, що це Мордей купив Джас.

Себастіан насуплено дивиться на мене, але я лише знизую плечима.

— Є речі, про які ти не можеш мені розповісти, а є речі, які я хотіла б тримати від тебе в таємниці, — і їх ой як багато. — До того ж я довіряю Бейккену.

— Секрети гоблінів зазвичай не так легко купити. Він повинен… повинен вірити, що може отримати якийсь зиск, лишаючись на твоєму боці. Але будь обережна, не надто покладайся на йому подібних. Якщо гоблін виявить твої слабкості, то буде брати і брати, доки ти не віддаси йому все.

Я грайливо щипаю його за бік.

— Не хвилюйся, Себастіане. Поглянь, скільки в мене ще волосся.

— Не всі секрети можна купити за пасмо волосся, Брі.

Наші пальці переплітаються, я смикаю пасмо і сумно всміхаюся:

— А як би це було добре.

Себастіан вдивляється в горизонт. Над водою низько тягнуться золоті й червоні мазки сутінків.

— Нам треба йти до замку, — квапить він.

— Чому?

Він киває на пляж, і я помічаю зграю ворон, що кружляє в небі.

— Тлум? — запитую я.

— Так. Вони бродять вночі пляжем. Це одна з причин, чому мама так рідко приїжджає сюди.

— Звідки тут тлум? Хто помер на пляжі?

Щось промайнуло в його очах. Але Себастіан не відповідає.

Я розумію: це не тому, що він не знає, а тому, що не може або не хоче мені сказати. Між нами досі багато секретів, але принаймні тепер зрозуміло, що деякі він зберігає не за власним бажанням.

— Ходімо. — Себастіан тягне мене до палацу, і я поспішаю за ним. Я знаю, що краще не зустрічатися з тлумом.

* * *

Себастіан повідомляє слугам, що покаже мені замок, доки вони готуватимуть вечерю.

— Королю Мордею не місце на троні Тіней, — каже Себастіан, коли ми залишаємося самі, ніби продовжує розмову з того ж місця, де ми зупинилися. — І вся Фейрія страждає через це. Але він ладен піти на все, щоб надіти корону, щоб трон прийняв його.

Себастіан бере мене за руку і веде вниз яскраво освітленими сходами. Він штовхає важкі двері, й ми опиняємось у зброярні. Коли я розглядаю зібрану тут зброю, у мене аж очі розбігаються: розмаїття ножів і мечів, ряди обладунків, стійки дерев’яних луків.

Себастіан прямує до дальньої стіни, бере блискучий чорний кинджал і показує мені.

— Його зроблено з адаманту й заліза, — каже він, простягаючи мені зброю. — Його заточив алмазними лезами особистий коваль королеви. Його магія лишить свої залізні сліди на кожному, проти кого його буде використано.

Я беру його до рук. Він важкий, але зручний. Я обхоплюю пальцями руків’я кинджала, і мене пронизує дивне відчуття сили. Таке враження, ніби він створений спеціально для моєї долоні.

— Тільки ним можна вбити короля Мордея, — каже Себастіан. — Завжди тримай його при собі.

Я здивовано дивлюсь на нього. Якщо він не знає, що я працюю на короля, чому думає, що мені потрібен кинджал, щоб убити його?

— Ріаан розповів мені, про що ви говорили минулої ночі, — тихо каже він. — Сказав, ти зізналася, що маєш секрет. Секрет, який змушена зберігати, інакше ризикуєш втратити сестру. — Себастіан дістає із шухляди піхви для кинджала й розстібає припасований до них маленький ремінь. — Можливо, саме вони змусили тебе підсунути мені підробку й залишити Дзеркало Виявлення собі.

Я хапаю ротом повітря.

— Ти знав?

— Так. І чекав, що ти довіришся мені й усе поясниш, але тепер розумію, що ти просто не можеш.

— Я… — (То він знав.) — Не можу повірити, що ти нічого не сказав.

— Я вірю тобі, Брі. Незалежно від того, чи довіряєш ти мені.

З важким серцем я дивлюся, як Себастіан опускається переді мною на коліна й підіймає поділ моєї спідниці. Його пальці торкаються моєї шкіри, коли він обмотує ремінець піхов навколо моєї литки й міцно застібає його. Він простягає долоню за кинджалом, я обережно віддаю його руків’ям уперед.

— Завжди тримай це при собі для захисту. Якщо можеш, використай свою магію, щоб заховати його.

— Я… — (Що відомо Себастіану про мою магію? Про мої секрети?) — Я можу. Трохи навчилася.

Себастіан вкладає кинджал у піхви. Є щось заспокійливе в міцному обхваті ременя, у вазі леза на моїй литці. Себастіан підводиться і з урочистим виразом обличчя каже:

— Цей кинджал діє і проти Фінна.

Я важко ковтаю. Можливо, саме тому він дав мені його. Себастіан не думає, що зброя знадобиться мені для захисту від Мордея, але сподівається, що я використаю її проти Фінна.

— Ти сказав, що не хочеш бачити Мордея на троні Тіней, але хто, як не Фінн, міг би зайняти його місце?

Себастіан хитає головою.

— Фейрія занадто довго була розділена, тож настав час ворожим Дворам об’єднатися під одним правителем.

Я покусую нижню губу. Не хочу сперечатися щодо Фінна або щодо того, хто повинен бути на троні Тіней. Мій єдиний клопіт — урятувати сестру.

Тільки тепер це вже не повна правда. Можливо, це вже давно стало неправдою.

Мені не байдужий світ, який я колись зневажала, й істоти, котрі тут живуть, а тепер я розриваюся між ворожими королівствами, хоча ніколи не прагнула бути вірною жодному з них.

— Хочеш, я покажу тобі решту палацу? — запитує Себастіан.

Я киваю, та впродовж усієї прогулянки думаю про холодне лезо, прив’язане до моєї ноги, і тихі слова Себастіана: «Цей кинджал діє і проти Фінна».

Я досі розгублена й геть не очікую опинитися перед дверима бібліотеки.

— Це — перлина палацу Спокою, — каже Себастіан перед дверима бібліотеки. — Особливо гарно тут, коли сонце світить крізь мансардні вікна, тож ми повернемося сюди завтра.

Мене захоплює, як сріблясте сяйво місяця нерівними смугами пробивається крізь шибки й ледве освітлює центр кімнати. Я воліла б досліджувати стоси книг у темряві.

Здається, це було схоже до відчуття безпеки та нескінченних можливостей, яке сповнювало мене в дитинстві, коли я приходила з мамою до бібліотеки.