Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 70)

Себастіан усміхається.

— Ти добре почуваєшся?

Я примружую очі. Він знає, що хтось мене вчора отруїв? Чи причетний до цього Ріаан?

— Так, а що?

— Я приходив до твоєї кімнати після сніданку, але служниці сказали, що ти ще спиш. Це на тебе не схоже.

Прета, напевно, зачаклувала мою кімнату, щоб служниці думали, ніби я тут і сплю… або перетворила когось на мене.

— Учора ввечері я випила кілька келихів вина на вечірці, — кажу я.

— Я радий, що ти пішла туди, — його погляд пом’якшується. — Мені подобається, коли ти береш участь у житті палацу.

Можливо, краще додати трохи чесності.

— Басті, я думаю, що вчора була під дією наркотиків.

Його обличчя блідне, а прекрасні очі стають такими лютими, як розбурхане море.

— Що?

— Я почувалася недобре. У мене був жар, і я не могла контролювати себе, — мої щоки палають від збентеження. Слава богам, що тільки Фінн став свідком найгіршого. — Коли моя служниця знайшла мене на вечірці, я намагалася роздягнутись.

Себастіан міцно стискає зуби, його очі палають гнівом.

— Я дещо в тебе запитаю, але потрібно, щоб ти була зі мною чесною.

Які в нас шанси на спільне майбутнє, якщо я ніколи не буду з ним чесною?

Себастіан бере мене за плечі й серйозно запитує:

— Ти бачила минулої ночі Фінна чи когось із його посіпак?

— Думаєш, це вони підсипали мені наркотики?

— Думаю, Фінн понад усе хотів би завоювати твою довіру, а потім послабити твій самоконтроль, щоб змусити тебе зробити щось необачне… наприклад, укласти з ним зв’язок.

— Я ні з ким не укладала зв’язок.

— Знаю, — Себастіан ніжно обіймає мої плечі. — Просто хочу знати, чи вони намагалися вмовити тебе.

Єдиний, із ким я хотіла укласти зв’язок минулої ночі, був Себастіан, але моя угода з королем не дозволила мені потурати цьому бажанню.

— Але… чому? Чому вас усіх так хвилює цей зв’язок? Ви поводитесь так, ніби він важливіший, ніж… — Важливіший, ніж я. Через це я вчора так благала Фінна в душі? Мені здавалося, Себастіан не хоче мене без обіцянки пов’язати з ним своє життя. А я так хотіла відчувати, що можу бути бажаною сама по собі. В цьому наркотики не звинуватиш.

— Тому що це важливо, — Себастіан уважно вивчає моє обличчя. Можливо, він намагається щось мені сказати. Просто не може. Що як це пов’язано з прокляттям? — Від Фінна та його братії всього можна очікувати. Проста церемонія зв’язування, і він забрав би тебе в мене назавжди.

Хіба Фінн не попереджав мене не укладати зв’язок із Мордеєм? Чому вони обидва застерігають мене не пов’язуватися ні з ким? Фінн так розсердився сьогодні вранці, коли я визнала, що угода з Мордеєм — єдине, що утримує мене від укладання зв’язку із Себастіаном. Що б він іще сказав, якби не прийшли Прета з Ларк?

Зараз не час сперечатися із Себастіаном, а якщо я почну захищати Фінна та його друзів, суперечка продовжиться. Тому я стримую бажання поговорити про це й хитаю головою:

— Я не знаю, хто мене одурманив.

Себастіан міцно стискає мою долоню.

— Якби ми були поєднані зв’язком, я б знав, коли ти в біді. Я знайшов би тебе вчора ввечері й переконався б, що ніхто не скористається твоїм станом. Мені боляче знати, наскільки ти беззахисна.

— Я не беззахисна — не така, як раніше. Я вже краще вмію використовувати свої сили.

Схоже, Себастіана це не заспокоює.

— Іноді саме твоя сила робить тебе беззахисною.

— Чому ти так кажеш?

— Це неважливо. — Себастіан пригортає мене до себе, і я чую, як б'ється його серце. — Важливо лише те, що ти в безпеці.

— Невже люди так рідко володіють магією?

З вуст Себастіана зривається сміх.

— О так, — він притуляється своїм чолом до мого. — Ти дуже особлива, і Фінн це знає. Навіть якщо не він підсипав тобі вчора ввечері наркотики, він спробує переконати тебе укласти з ним зв’язок. Та хай би що він говорив, не погоджуйся. Ніхто не може примусити тебе до зв’язку. Це має бути добровільне бажання з обох сторін.

— Навіщо це Фіннові потрібно? Який йому із цього зиск?

Себастіан хитає головою, його руки ковзають вниз моєю спиною до талії, а потім іще нижче, притягують мої стегна до своїх.

— Тоді він отримав би… доступ до твоїх сил.

Оскільки Фінн не може використовувати свою магію, не вкоротивши собі життя або не ставши серійним убивцею, йому потрібна моя сила.

Невже тому він загравав до мене сьогодні вранці, а вчора був таким добрим? То це справжня причина, чому він мене навчає? Це лише довга гра, щоб завоювати мою довіру і зробити своєю маріонеткою?

Я не можу в це повірити. Фінн якось сказав мені, що все, що він робить, він робить для захисту своїх підданих. Немає причин вважати, що в його ставленні до мене прихована якась інша мета.

— Я не укладатиму зв’язок із Фінном, — кажу я радше до себе.

Себастіан невпевнено всміхається мені.

— Коли будеш готова, я матиму за честь укласти з тобою союз. Я б використав наш зв’язок, щоб захистити тебе. Я б не дозволив, щоб із тобою щось трапилося. — Себастіан нахиляється й ніжно цілує мене. — Ти готова?

Я напружено ковтаю.

— Басті… я не можу. Мені потрібно більше часу, якщо…

— Я про подорож до літньої резиденції, — сміється Себастіан, погладжуючи моє підборіддя. — Зв'язок почекає. А зараз… — він визирає у коридор і тихенько свистить.

У кімнату, шкутильгаючи, заходить гоблін. Він різко повертає голову вбік. Його ніздрі роздуваються, коли він втягує носом повітря. Гоблін дивиться на мене зі звинуваченням в очах. Він відчуває запах Бейккена? Чи знає він, що тут був його родич?

— Відведи нас до літньої резиденції, — наказує Себастіан.

— Так, Ваша високосте, — каже гоблін. Беручи мене за руку, він усміхається мені — небезпечна істота, яка зберігає мою таємницю. Себастіан бере кістляву руку гобліна і я роблю те саме.

Я навіть не встигаю перевести подих і підготуватися до вільного падіння під час гоблінського переміщення, як чую звуки хвиль, що розбиваються об берег, світло місяця, що мерехтить у воді, й відчуваю пісок під ногами.

Солоне повітря лоскоче мій ніс, шурхіт хвиль захоплює мої почуття, і саме тоді я бачу літню резиденцію. Маленькою її точно не назвеш. Численні шпилі палацу нависають над морем, просто переді мною світяться величезні вікна, і я знаю, що вони ведуть до бібліотеки. До «Ґриморикона».

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ

— Дякую, — каже Себастіан і відпускає руку гобліна.

— Я тут, щоб служити Вашій високості, — гоблін стискає губи, дарує мені останню багатозначну посмішку і зникає.

В Елорі є пляжі, але я бачила море лише раз. Це було в дитинстві. Я майже не пам’ятаю тієї подорожі. Ми з мамою їхали верхи на одному коні, й тато був поруч із нами. Пам’ятаю свої перші невпевнені кроки у воді та як я сміялася, коли мене збивали хвилі.

Біле волосся Себастіана розвівається за вітром. Він дивиться на горизонт, де сонце опускається за море.

— Прогуляємося? — питає він.

Я відриваю погляд від палацу й дивлюся на хвилі.

— Залюбки.

Ми йдемо пляжем. Себастіан притискає мою руку до себе, наче боїться, що я зникну.

— Це моє улюблене місце, — каже він, неспішно ступаючи. — Шурхіт хвиль завжди заспокоював мене. У Золотому палаці постійно повно слуг і челяді. Ще з дитинства я більше полюбляв бути тут. Але, на жаль, не міг приїжджати сюди так часто, як хотів.