Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 69)

— Я розповів тобі більше, ніж варто було б за твою плату, — він підіймає руку і збирається клацнути пальцями, та я зупиняю його.

— Зажди!

Його рука опускається.

— Так?

— Чи можна зняти прокляття?

Він хитає головою.

— Не випробовуй свою вдачу. Доброї ночі, Вогнянко.

— Стій, — я хапаю ще одне пасмо на потилиці. — Якщо я дам тобі ще волосся, ти скажеш мені, як зняти прокляття?

Бейккен лише простягає руку й повільно розкриває долоню.

Я заплющую очі й відрізаю чергове пасмо. Моїх служниць вхопить напад, коли вони побачать, що я із собою зробила. Але якщо я зможу врятувати Фінна й тих дітей у таборах, якщо зможу врятувати Ларк, щоб Прета не тремтіла від кожної її подряпини…

Я кладу пасмо на його пошерхлу долоню.

— Ти можеш зламати прокляття. Протягом двадцяти років Немилостиві марно намагалися зробити це. Але ти особлива тим, що маєш одразу два способи, щоб покласти край мукам Немилостивих.

Бейккен вже ховає моє волосся, але я встигаю схопити його.

— Як?

Його очі палають гнівом, він висмикує пасмо волосся з моїх рук.

— Прокляття породжене почорнілим згорьованим серцем королеви. Поки вона щороку приносить у жертву когось зі свого Двору, щоб живити прокляття, воно діятиме.

— Приносить у жертву когось зі свого Двору?

— Кожного літнього сонцестояння Золоту фейрі потрібно принести в жертву вогню, щоб живити прокляття.

Усередині все стискається. Сестра Джалека. А кого вона цього року принесла в жертву? Немилостиві біженці не можуть чекати ще один рік, але…

— Якщо запобігти жертвоприношенню, це зламає прокляття?

— Послабить — так, але не зламає.

Я ненавиджу, коли гобліни ходять колами й не говорять нічого конкретного.

— Скажи мені, як зняти прокляття й повернути Немилостивим їхні сили.

— Вогнянко, у тебе два шляхи. Який тобі описати? Той, де ти помираєш, чи той, де живеш?

Холодний піт виступає на моєму чолі, я важко ковтаю.

— Той, де я живу.

— Якщо це те, чого ти хочеш… — Бейккен зловісно посміхається. — Щоб покінчити з прокляттям і вижити, ти повинна вбити королеву.

У двері стукають. Вже минула година?

Я збираюся сказати Бейккену, щоб він пішов, але від нього вже ані сліду.

— Абріелло!

Від голосу Себастіана по той бік дверей мене кидає і в жар і в холод.

Я боялася моменту, коли знову побачу його після вчорашнього вечора. Моє серце досі болить, але Себастіан потрібен мені більше, ніж будь-коли.

Чи знає він про прокляття? Мав би. Здається, всі фейрі знають. Але чи знає він, що прокляття — справа рук його матері? Чи розуміє, як багато фейрі бажають їй смерті, — не лише через ворожнечу між Дворами, а тому, що вона буквально вбиває їх? Не можу уявити, щоб Себастіан дозволив приносити в жертву когось зі своїх підданих, просто щоб зберегти це прокляття. Але я багато чого не знала про нього і, певно, не знаю досі, тож не можу йому довіряти.

Я ховаю Дзеркало Виявлення під спідницю й загортаю його в тінь. Вирівнюю подих, відчиняю двері назустріч глибоким очам й усміхненому обличчю Себастіана. Усі думки про прокляття та жертвоприношення вивітрюються з моєї голови, а на зміну їм приходять образи Себастіана, який пестить ту іншу дівчину.

Тримай себе в руках, Брі. Зосередься.

Я важко ковтаю і жестом запрошую його всередину.

— Привіт, — єдине слово, і таке невпевнене. Не знаю, як вдавати, що вчорашньої ночі не було.

— Нам треба поговорити.

— Добре… — я опускаю погляд. Мені так набридло приховувати від нього таємниці, але коли я дістану «Ґриморикон» із палацу Спокою, я нарешті стану ближчою до кінця цієї брехні та обману. А ще я зможу наблизити порятунокФінна та його підданих — і розумію, що справді хочу їм допомогти.

Мені не треба навіть підводити погляд, щоб побачити, як Себастіан підходить ближче. Я завжди відчуваю, коли він поруч. Він підіймає моє обличчя, щоб наші погляди зустрілися.

— Я чув, що сталося минулої ночі, — каже він.

Я застигаю на місці.

Перед очима миготять образи: холодний душ на моїй гарячій шкірі й міцне, невблаганне притискання Фіннового тіла до мого, його губи на моїй шиї.

Як я благала його…

— Ріаан щойно розповів мені. Він сказав би раніше, але чомусь припустив, що коли ти вчора ввечері пішла з вечірки, то прийшла до моєї кімнати, — Себастіан хитає головою. — Як би я хотів, щоб так і було.

Справді? Он воно що.

Я лише стою і кліпаю. У мозку мішанина питань, образів і виправдань, які краще не озвучувати. Але я гублюся в цих очах кольору моря і відчуваю спокусу просто пробачити йому. Було би значно легше, якби ми могли просто відмотати все до того моменту, коли він учора вийшов із моєї кімнати, й почати наново.

— Пробач за іншу дівчину, — шепоче він. — Я не хотів зробити тобі боляче.

— Басті, але ж за кілька хвилин до того ти був тут і цілував мене, — кажучи це, я почуваюсь цілковитою лицеміркою. Бо через кілька годин після цього я благала Фінна доторкнутися до мене, поцілувати мене. Неважливо, що цього не сталося. Я би зраділа, якби Фінн погодився, а це вже зрада. Звісно, я можу звинуватити в усьому наркотики і своє розбите серце, але…

Очі Себастіана спалахують, він робить крок назад. Так багато емоцій змішалися на цьому прекрасному обличчі — розчарування, злість, можливо, навіть ненависть до себе.

— Я говорив тобі, що повинен обрати собі дружину. Тож принаймні спробуй припустити, що є жінки, які хочуть нею стати.

— Я покликала тебе до свого ліжка, а ти пішов і знайшов її.

Себастіан міцно заплющує очі.

— Знаєш, здається, я намагався переконати себе, що мої почуття до тебе не були чимось особливим. Мені хотілося вірити, що я можу відчути те саме з однією з тих дівчат.

Його слова боляче вдаряють мене.

— І ти?

Його погляд затримується на моїх губах, і він повільно хитає головою.

— Ні. Хоч як я хотів, та більше ніколи не відчував нічого подібного.

Я відвертаюся й підходжу до вікна. Мені боляче, що Себастіан не хоче мати почуття до мене, але я його розумію. Це найгірше: я його розумію. Однак, не розумію, навіщо так поспішати з пошуком дружини? Не розумію світу, де почуття для шлюбу не важливі, а Себастіанові доводиться підбирати собі наречену, доки спливають дні правління його матері на троні. Я співчуваю йому.

— Вигляд у тебе був цілком задоволений, — кажу я.

— Хотів би я, щоб так і було, але ні, — Себастіан важко видихає. — Якби я відчував до неї те, що відчуваю до тебе, то не відправив би її додому.

— Розумію. — Впереміш із болем почуття провини спустошує моє серце. Минулої ночі я благала Фінна. Увесь ранок я милувалася грайливістю в його очах, коли він дражнив мене. Увесь день намагаюся зрозуміти, як його врятувати. І я не знаю, що це означає для нас із Себастіаном.

— Можемо відкласти цю розмову на вечір? — питає Себастіан. Його тепла рука ковзає вниз від моїх плечей, поки пальці не обхоплюють моє зап'ястя. — Наступні два дні я хочу присвятити нам. Не думати про те, що ти тренуєшся з Фінніаном, або про те, що мати тисне на мене з вибором нареченої, або про те, як скоро мені доведеться зайняти престол. Чи зможемо ми забути про все, крім нас?

— Це було би прекрасно.

Брехуха. Себастіан думає, що везе мене до палацу Спокою, щоб ми могли добре провести час разом, а мене цікавить пошук «Ґриморикона» та передача його Мордею.