Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 7)

— Якщо наш борг іще збільшиться, ми ніколи не виберемося звідси. Він і зараз уже непідсильний…

Себастіан заплющує очі. Я знаю, він картає себе, що не може допомогти нам. Себастіан уже давав нам гроші, але ж він лише учень чарівника. У нього замало коштів, щоб суттєво зменшити наш борг мадам Ві.

Нарешті Себастіан розплющує очі й довго не відводить від мене погляду. Так довго, що в мене починають палати щоки. Шкірою бігають мурашки. Дихання стає уривчастим. Я застигаю в очікуванні, що його м’які губи от-от торкнуться моїх.

— Протримайтесь іще трохи, — нарешті говорить Себастіан. — Просто протримайтеся, доки я знайду спосіб вам допомогти. Я виплачу ваш борг. Звільню вас звідси.

Я знаю, він вірить у це, але…

— Обіцяю, з нами все буде гаразд, — кажу у відповідь. Це не те, що він хотів почути. Я витираю спітнілі долоні об штани. Яка ж я дурепа, що думала, ніби Себастіан може поцілувати мене. Це ж треба вигадати таку дурню, коли ми тут говоримо про такі серйозні речі. — Мені треба збиратися на роботу.

В очах Себастіана промайнуло щось, чого я раніше ніколи не помічала. Відчай.

Я іду, бо надто добре розумію це відчуття.

Я встигаю пройти вже три кроки, аж раптом Себастіан говорить:

— Що як він зовсім не такий, яким ти його уявляєш?

Я зупиняюся й обертаюсь до нього. Себастіан підводиться.

— Хто?

— Принц Ронан. Що як ти… раптом він тобі сподобається?

Я хитаю головою.

— Маячня, я йду на бал не для того, щоб стати принцесою фейрі. Я не одна з тих навіжених.

— Але що як він не такий, як ти уявляєш… Що як він кращий?

Я схрещую руки.

— Тебе непокоїть, що я закохаюсь у фейрі?

Тебе непокоїть, що я забуду тебе? Але ж обіцяла, не забуду. Не зможу.

— Абріелло…

— Що?

Себастіан важко ковтає, і я бачу, як рухаються м’язи на його шиї.

— Пообіцяй мені, що зробиш усе можливе, щоб бути в безпеці. На балу тебе захищатиме магія королеви, та якщо опинишся за межами її володінь, той захист більше не діятиме.

— Я знаю, як це працює, Себастіане. Обіцяю.

Себастіан робить один-єдиний крок, і відстані між нами більше немає. Двома пальцями він торкається моєї щоки і заправляє за вухо неслухняний локон. Я відчуваю дотик його грубих долонь до моєї шкіри і ніби поринаю в транс.

Позаду мене вибухає сміх, більше схожий на кудкудакання, і розбиває чари. Я обертаюсь і бачу Кассію. Вона стоїть у дворі, вперши руки в боки. Її світле волосся закручене акуратними локонами й укладене на маківці, а груди ледь не вивалюються з м’ятно-зеленої сукні.

— Отакої, я думала, ти за нею побиватимешся, горюватимеш, а ти жодної сльозинки не зронила!

Про що це вона патякає?

Себастіан кладе руку мені на плече, щоб заспокоїти, та я лише хитаю головою. Я звикла ігнорувати ревниві дурниці моєї кузини.

— Тепер, коли сестричка більше не заважає, ти нарешті можеш узятися за цього сексі гарнюньчика? Так це працює?

Я закочую очі:

— Що ти верзеш?

Кассія шкіриться, її блакитні очі зловісно сяють.

— То ти не знаєш? Ваш борг став надто великим, і матінка вирішила, що з неї досить. Бейккен щойно відвіз Джас на ринок фейрі.

Кассія награно стискає руки в кулаки, а потім різко розкриває їх.

— Пуф! I Джас немає. Ось так.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Я стрімголов влітаю до кабінету мадам Вівіас. Так сильно гупаю дверима, що аж картини на стінах дрижать.

— Де вона?

Тітка навіть бровою не веде. Вона кладе ручку і поправляє темне волосся, зібране в ідеальний пучок, який вона заклинаннями змушує залишатися блискучим і густим.

— Доброго дня, Абріелло. Вітаю зі здобуттям свободи.

— Ні, — видихаю я. Але вже й сама бачу купку попелу на її столі — все, що лишається від магічного контракту, коли його виконано. — Чому?

— Настала мить, коли мені довелося скоротити видатки, — мадам Вівіас складає руки на грудях і відкидається на спинку стільця. — Я могла зробити це ще кілька місяців тому, але хотіла подивитися, чи вдасться тобі виплутатись і погасити борг.

Я почуваюсь так, ніби з мене витиснули все повітря і тримають у такій міцній хватці, що я не можу вдихнути. Я не зізнавалася собі, та сподівалась, що Кассія бреше. Я не зізнавалася собі, що… сподівалась.

Мадам Вівіас відмахується від мене, ніби ми говоримо про якусь буденну справу, як-от хто готуватиме їй обід, а не про життя моєї сестри.

— З твоєю сестрою все буде добре у Фейрії. Впевнена, вона і там усіх зачарує.

— Ви зробили її рабинею. Вони змусять її гарувати до смерті або закатують собі на втіху… або… — я навіть не можу вимовити решту, не можу почати перераховувати всі ті жахливі варіанти. Цього не станеться.

— Не драматизуй. Це найкраще майбутнє, якого вона тільки може бажати. Особливо, якщо врахувати те, в яку діру ви обидві себе закопали. На що могла сподіватися Джас? Провести решту свого життя, миючи підлогу, як ти? Чи, може, вона продавала б себе чоловікам, які шукають дешевого задоволення?

— Ви мали попередити мене. Я б…

— Що? Вкрала б, аби сплатити борг? — мадам Вівіас кидає на мене такий погляд, що не лишається сумнівів — вона знає усі мої секрети. — Навіть тобі це не вдалося би, Абріелло. Відверто кажучи, тобі пощастило, що я всі ці роки заплющувала очі на твої вибрики. А могла б заявити на тебе за крадіжки.

— Але ж ви цього не зробили. Ви брали гроші, байдуже, звідки і як вони мені діставались. Ви щомісяця заробляли тисячі на цьому несправедливому контракті, та все-таки продали її, — моє тіло палає від гніву, кров кипить від люті, яка загрожує ось-ось вирватися назовні.

— Досить уже. Це сміховинно. Фейрі почастують Джас чарівним вином, і все, що буде далі, здаватиметься їй лише сном.

Я відчуваю, що тремчу. Хочу зірвати з тітки всі її прикраси і голими руками розтерти їх на порох. Я хочу злитись і кричати, доки не прокинусь і не дізнаюся, що все це лише кошмарний сон.

— Джасалін пожертвувала собою, щоб уже сьогодні звільнити тебе від боргового контракту — радій цьому.

— Куди? — з натиском запитую я. — Куди її забрали?

Я знайду Джас.

Я обшукаю усе те кляте королівство, але поверну свою сестру.

— Можливо, вона закохається в лорда фейрі, — говорить мадам Вівіас, ігноруючи моє запитання. — Можливо, вона житиме щасливо до кінця своїх днів, як у тих історіях, що любила розповідати твоя мати, — кожне слово мадам Вівіас просочене зневагою. Я не хочу бодай на краплину бути схожою на цю відьму. Але дещо спільне в нас таки є — відраза та осуд щодо моєї матері. Я ненавиджу її за те, що вона покинула нас, лишила на свого брата, щоб бути разом зі своїм коханцем фейрі. Саме вона прирекла нас на таке життя.

— Якщо Джас помре, сподіваюсь, її смерть переслідуватиме тебе кожну хвилину твого існування, — шепочу я. — Якщо її скривдять, я молитиму долю, щоб тебе скривдили вдвічі сильніше.

— Тепер ти звучиш як одна з них: насилаєш прокльони на добрих людей.

— Добрі люди не продають фейрі невинних дівчат.

Мадам Вівіас гигоче:

— Абріелло, ти бачила, у якому світі ми живемо? Бачила, від чого я рятувала вас, дозволяючи лишатися під моїм дахом? Можливо, твоїй сестрі пощастило. Можливо, ти ще мріятимеш опинитися на її місці, — сказавши це, вона вказує на двері. — А тепер забирайся. Іди, насолоджуйся своєю свободою. Але, якщо не збираєшся укласти новий контракт на оренду житла, маєш знайти собі нове місце для ночівлі, й бажано негайно.

Я б не лишилася у цьому болоті на ще одну ніч, навіть якби вона сама заплатила мені. Але я не завдаю собі клопоту відповісти. З гуркотом зачиняю за собою двері її кабінету і кидаюсь униз сходами до підвалу.

Наша кімната має вигляд як зазвичай. Набір для шиття Джас стоїть не зібраний біля стіни. Вона, певно, саме працювала, коли Бейккен забрав її. Викрійка моєї сукні лежить зім’ята біля ліжка. Я притискаю її до грудей, незважаючи на гострі шпильки, що колють мене крізь тканину.