Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 6)

— Не ходи на бал.

Я усміхаюсь. Так мило, що він переживає за нас.

— Не хвилюйся. Я не хочу навіть наближатися до того палацу.

Раптом він цілує мене. На одну коротку мить його вуста торкаються мого чола і розчиняються в подиху.

Я розплющую очі й бачу, як Себастіан зникає у дверях.

Але тепер я остаточно прокинулась.

* * *

Від дзенькання раконів усередині мене все стискається. Ось уже дев’ять років ми з Джас щомісяця відраховуємо кревно зароблені гроші, щоб сплатити мадам Вівіас за оренду. Іноді заробленого вистачало. Часом вдавалося зібрати навіть більше, ніж треба, і наступного місяця нам було трохи легше. Та надто часто грошей бракувало. З кожним заборгованим місяцем наступні платежі збільшувалися, відсотки додавалися.

Зрештою мені довелося красти, щоб ми хоч якось могли нашкребти на оплату.

— Скільки? — запитує Джас тремтливим голосом.

— Нам не вистачає сімнадцять сотень.

Джас здригається. Мене гнітить, що сестра розуміє, які наслідки це для нас матиме. Я б хотіла захистити її від цього. Мабуть, мені потрібно, щоб вона завжди вірила у краще, навіть якщо не вірю я. Від самої думки про те, що вона втратить свій оптимізм, у мене крається серце.

— Нам треба піти до Фейрії, — спокійно каже Джас.

Я хитаю головою.

— Себастіан має рацію. Там надто небезпечно.

Джас важко ковтає.

— Для людей — так.

Наші погляди зустрічаються над купкою раконів, розсипаних на ліжку.

— Але що як ми підемо туди як фейрі? Можемо купити зілля у чарівника Тріфена й обернутися на ельфійських фейрі. Нехай усі думають, що ми з якогось знатного роду. Це стане додатковим захистом, хіба ні?

Я занурюю пальці в монети. їхній дзенькіт — солодка мука. Ми вбиваємося, намагаючись вибратися з боргового болота, але воно засмоктує нас швидше, ніж ми рухаємось. Треба щось змінювати.

— Гаразд, ми спробуємо, — киваю я. — Зробімо це.

На обличчі Джас розпливається широчезна усмішка, і я розумію, що ніколи не змогла б відмовити їй. Я люблю свою сестричку, і якщо пошуки матері допоможуть їй відчути, що вона внесла свою частку для отримання нашої свободи, нехай так і буде.

— Нам знадобляться сукні, — каже Джас. — Щоб не виділятися! — додає вона, помітивши, як я скривилась. Джас витягає з-під ліжка згорток муслінової тканини і ледь не пищить від захвату. — Я цілу вічність мріяла пошити тобі сукню.

— Тільки не звикай до цього, — застерігаю я, хоч і не можу приховати усмішку.

— Коли я закінчу, принц Ронан не зможе відвести від тебе очей, хочеш ти цього чи ні.

Я роздягаюся до спідньої білизни. Джас загортає мене в муслін, з якого готує викрійки для суконь наших кузин. Вона саме закріплює на мені тканину шпильками, коли ми чуємо стукіт у двері.

Три удари. Пауза. Два удари. Кодовий стукіт Себастіана.

— Заходь! — в один голос кричимо ми. Джас саме встигла зашпилити тканину на моїй талії.

Двері широко відчиняються, і ми обидві обертаємося. Побачивши мене в такому вигляді, Себастіан прикриває очі рукою.

— Вибачте, я… Вибачте.

— Усе нормально, — мене смішить, як він зашарівся. — Заходь уже.

— Зачини за собою двері, — шепоче Джас. — Нам не треба, щоб сюди припхалася мадам Ві.

Себастіан швидко киває і входить до нашої кімнати, зачинивши за собою двері, як попросила сестра.

— Ти справді дуже гарна, — говорить він мені. Слова звучать невпевнено, ніби він не знає, як сказати мені комплімент. Та й звідки йому таке знати? Здається, він ніколи не бачив мене в чомусь вишуканішому, ніж мій робочий халат або чорні обтислі штани, які я одягаю для своїх нічних прогулянок.

— Дякую, — я розглядаю тонку коричневу тканину, заколоту на мені. Себастіан, певно, жартує. Я не маю гарний вигляд. Просто… незвичний.

— Зачекай, доки побачиш у справжній сукні. Уяви: тонкий оксамит найглибшого смарагдового кольору, — каже Джас, усміхаючись мені. — Ти будеш неперевершена.

Тепер моя черга шарітися. Я опускаю голову, щоб Себастіан цього не помітив.

Повірити не можу, що мені справді подобається це вбрання. Джас знає, я не люблю сукні, бо в них неможливо вільно рухатися. Тож вона викроїла для мене широкі розкльошені штани. Коли я стою, вони схожі на спідницю. Доповнила їх ліфом без рукавів, із декольте — дещо заглибоким, як на мене. Наші кузини вбили б за таку сукню або принаймні нили й канючили б, щоб ми віддали її.

— Куди наряджаєтесь? — запитує Себастіан.

Джас раптом вирішує повернутися до роботи, припасовуючи муслін на моїх стегнах, і затискає у губах кілька булавок, намічаючи шви, тож говорити доводиться мені.

Мене накриває хвиля провини, щойно я пригадую, як ніжно Себастіан цілував учора моє чоло і просив не ходити на бал.

— У нас немає вибору, Себастіане, — стиха кажу я. — Якщо є бодай шанс…

— Ти жартуєш? — погляд Себастіана кидається від мене до Джас, доки врешті зупиняється на мені. — Ти ж ненавидиш фейрі. Невже повірила, що похід на бал буде вдалою ідеєю? І не кажи, що збираєшся красти в королеви. Попереджаю одразу, це — смертний вирок.

— Я біжу, — як же мені боляче бачити в його очах розчарування. — Нам треба дещо зробити.

Себастіан пильно дивиться на мене. Його обличчя напружене, а очі кольору моря палають від шаленої люті. Я очікую, що він щось скаже, натомість він рвучко обертається на підборах і вилітає з нашої кімнати.

Я хочу бігти за ним, але Джас хапає мене за руку:

— Сукня.

— Допоможи мені, — відчайдушно пищу я. Не знаю, що казати Себастіану. Я обіцяла Джас, що ми підемо на бал, і не хочу порушувати обіцянку. Але останні два роки Себастіан був для мене надійним другом, і мені нестерпна думка, що тепер він гнівається.

Джас спритно витягає потрібні шпильки, щоб вивільнити мене з тонкої тканини. Я натягую штани і майку, перш ніж кинутися вгору сходами на внутрішнє подвір’я, яке мадам Ві ділить із чарівником Тріфеном.

Краєм ока помічаю біляве волосся. Себастіан сидить на ґанку і своїми великими руками гострить кінець палиці.

Щоразу, як я бачу Себастіана, всередині мене все перевертається. Це не звичайне хвилювання, бо відчуття таке, ніби я скочуюся донизу з величезного пагорба, що ніяк не закінчується.

На відміну від моїх кузин, я завжди була надто зайнята виживанням, щоб закохуватися чи страждати через невзаємні почуття. Та коли по сусідству оселився Себастіан, щойно я вперше побачила його, нове й невідоме відчуття з’явилось у моєму… животі. У легенях. У шкірі.

Коли він уперше всміхнувся мені, здавалося, моє серце тієї ж миті вистрибне з грудей і обійме його. Якимось чином я опанувала свою ніяковість, ми подружилися і бачилися майже щоранку.

Ми не багато часу проводили разом, та Себастіан став для мене промінчиком щастя, а його усмішка допомагала пережити чимало важких днів.

Але зараз він не всміхається.

Я опускаюсь на ґанок поруч із ним, притискаю ноги до грудей і обіймаю руками коліна. Так ми і сидимо. Я спостерігаю, як Себастіан заточує свою палицю, перетворюючи її на гострий спис. Ми мовчимо, слухаючи, як перемовляються пташки в саду.

Я не дуже добре вмію говорити про почуття. Я добре вмію працювати і виконувати завдання.

Єдина людина, з якою я бодай трохи ділюся своїми переживаннями — Джас.

Більше ніхто не вартий таких зусиль.

— Вибач, — нарешті кажу я. Цього не досить. Це лише дрібка того, що я хочу сказати. Але як пояснити, що в нас більше немає варіантів, що мені подобається, як він цінує нашу свободу, що я зроблю все можливе, аби повернутися додому, тільки тому, що відчайдушно хочу побачити його знову?

Себастіан підводить голову, його очі кольору морських хвиль бачать мене наскрізь. Він уважно розглядає моє обличчя.

— Ти хоч уявляєш, яка небезпека чатує на людей у Фейрїї?

— Звісно, уявляю, але…

— То не йди.

Мої пальці судомить від бажання доторкнутись до нього. Торкнутися вилиці, торкнутися м’язистих рук. Себастіан ніколи не виказував, що поділяє мої таємні бажання, тож я не дозволяю собі чогось подібного. Мені бракує сміливості ризикнути й почути відмову, тому тримаю свої почуття в секреті від усіх. Навіть від Джас.