Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 5)

— А що далі, Джас? Гадаєш, вона побачить нас, передумає і враз стане кращою матір’ю? Вона покинула нас.

— Вона знала, що нам буде небезпечно у Фейрії.

Я кидаю на Джас важкий погляд, і вона піднімає руки.

— Мамі довелося зробити жахливий вибір. Я не кажу, що вона вчинила правильно. Навіть не кажу, що це було не егоїстично. Просто вона наша мама, і якби вона дізналась, як ми живемо, дізналася про наш контракт із мадам Ві… — Джас хитає головою. — Не знаю. Можливо, у неї немає грошей. Можливо, у цього лорда, який, за її словами, так сильно кохає її, немає грошей і статків, нема нічого, що могло би допомогти нам. А може, і навпаки. Раптом мама увесь цей час живе там, переконана, що ми щасливі, що про нас дбають.

До горла мені підступає клубок. Не уявляю, як Джас вдається зберігати надію, якщо все, що відбувалося в її житті, мало б уже вирвати її з корінням.

— Якщо їй справді не байдуже, чому вона жодного разу за ці дев’ять років не навідала нас?

Джас важко ковтає.

— Тоді ми натиснемо на її почуття провини. Нехай їй байдуже, але вона відчує, що зобов’язана нам допомогти. Треба спробувати. Ми більше не можемо так жити, — Джас бере мене за руку, помічає забинтовану рану й супиться. — Ти більше не можеш так жити.

Я стримуюся, щоб не заперечити. Джас має рацію, щось таки треба змінити, але я не з тих дівчат, які шукатимуть розв’язання проблем у світі фейрі. Обертаюся до Себастіана:

— Щось ти сьогодні надто тихий.

Себастіан підводиться і йде, намагаючись протиснутися між нашим ліжком та дверима. І це видовище було б кумедним, якби не тінь тривоги на його обличчі.

— У Фейрії небезпечно.

Джас рвучко підводить голову.

— Там зберуться тисячі жінок, ладних померти за можливість стати нареченою принца фейрі.

— Померти тут ключове слово, — бурмочу я. Але Джас слушно каже. Можна скільки завгодно насміхатися з дівчат, які збираються на бал, але більшість жінок Елори вбереться у свої найкращі сукні та вишикується у чергу, сподіваючись стати принцесою фейрі.

— Золота королева дуже могутня, — каже Себастіан і закладає руки за голову. Він так робить, коли замислюється. — Своєю магією вона зможе захистити людей у палаці, але мені не подобається ваша ідея вирушити до Фейрії та ошиватися там у пошуках матері. Надто багато істот у тому світі заграбастають вас за першої ж нагоди, щоб задовольнити свої мерзенні бажання.

Я хихочу, дивлячись на стелю, а тоді перекочуюсь набік і зиркаю на сестру.

— Пам’ятаєш, як Кассія прослизнула на свято сонцестояння у Золотої королеви і якийсь гоблін украв усе її волосся?

Джас сміється.

— О боги, вона тоді довго не висовувала свою лису довбешку з кімнати. А скільки перук їй купила мадам Ві, доки відросло волосся…

— І всі вони були жахливезні.

Я зітхаю. Навіть якщо я видаюся недалекою злюкою, коли говорю так про своїх кузин, мені байдуже. Вони роблять наші життя нестерпними, відколи мама передала нас під опіку дядечка Девліна. Це жорстокі дівчата, які всім, окрім себе, бажають найгіршого. Важко не відчувати задоволення, коли хтось із них втрапляє в халепу.

— Я кажу про істот значно гірших, ніж гобліни, — відповідає Себастіан. Він знає, гоблінами нас не злякати. Ці створіння — посланці між королівствами і єдині, кому дозволено вільно переміщатися між світами. Ми звикли до гоблінів. Навіть у мадам Вівіас є домашній гоблін, який живе під сходами, що ведуть на другий поверх. Це маленька жадібна істота, яка береже безліч секретів і має моторошну колекцію людського волосся.

— Знаю, — відповідаю я. Себастіан розуміє, який насправді світ Фейрії. Лихі фейрі, дикі створіння і монстри, яких ми навіть уявити не можемо. Недаремно наші світи відокремлені один від одного й, можливо, недаремно наша матір покинула нас.

Стишивши голос, Себастіан додає:

— Якщо тебе помітить фейрі з Двору Тіней…

— Не зв’язуйся зі срібнооким, бо загинеш, — в унісон закінчуємо ми з Джас. Так, фейрі Тіней такі небезпечні, що навіть у дитячих пісеньках нас навчають остерігатися їх.

— А я однаково думаю, нам варто ризикнути, — не здається Джас. — Знаю, це небезпечно, але було б іще небезпечніше, якби я сліпо вірила у захист королеви. А так я буду насторожі й спробую відшукати маму.

— Ти справді віриш, що зможеш знайти її посеред того збіговиська на святі? — запитую я.

— Шукати треба буде лише в одному замку, а не в цілому королівстві, — знизує плечима Джас. — Навіть якщо не вдасться відшукати маму, Брі, ти тільки уяви, які скарби ми зможемо там знайти.

Майже все, що я знаю про Фейрію, пам’ятаю з нічних оповідок, які мама нашіптувала нам, коди ми поринали в сон.

«Колись, дуже давно, Золота принцеса фейрі закохалась у короля Тіней, але її батьки були заклятими ворогами короля. Не одну сотню років точилася війна між їхніми королівствами…»

Ще дещо мені відомо з легенд — дрібка правди, приправлена забобонами. Усі люди їх знають і передають із покоління в покоління. Одна з таких легенд розповідає, що королева Милостивого Двору володіє незліченними скарбами.

— Ти геть збожеволіла, якщо думаєш, що вартові дозволять тобі бодай наблизитися до її багатств, — каже Себастіан, помітивши, як на моїх устах промайнула хитра посмішка.

— Дозволу і не треба, — відповідає Джас, не зводячи з мене очей. — Я знаю лише одну людину, яка може непомітно обшукати володіння королеви.

Себастіан хитає головою:

— Неможливо.

Я усміхаюсь:

— Але буде так весело спробувати.

Себастіан вигинає брову і сердито дивиться на Джас.

— Бачиш, що ти наробила?

— Джас має рацію, — заперечую я. — Я могла б таке провернути.

Сама лише думка про те, щоб обікрасти когось зі знатних фейрі, викликає в мене більше ентузіазму, ніж перспектива знайти маму. Але що з того?

— Ви обидві не враховуєте дечого, — Себастіан сідає на підлогу, притуляється спиною до стіни, впирається ліктями в коліна і переводить погляд від мене на Джас.

— І чого ж? — роздратовано запитує вона.

Себастіан довго затримує на мені свій погляд, і я помічаю в його очах тривогу.

Я тягнуся до Джас і беру її за руку.

— Він хоче сказати, що, можливо, мама вже померла. Можливо, саме тому вона не повертається.

Джас стенає плечима.

— Можу тільки сподіватись. Це була б єдина поважна причина, чому вона не повертається до нас.

Джас говорить це з такою легкістю, що я повірила би їй, якби не знала сестру так добре. Але я знаю Джас як ніхто. Вона не сподівається, що мама померла. Ні, вона досі не втратила надію відшукати її. Джас радше пробачить жінці, яка покинула нас у найважливіші роки нашого життя, ніж примириться з думкою, що більше ніколи не побачить її.

Я не плекаю жодних надій. Ніколи. Надія викликає залежність, і людина починає надто покладатися на неї. У такому жорстокому світі, як наш, мені ця благенька опора не потрібна.

— Так, це була би приємна новина, — визнаю. — Але я досі не впевнена, що візит до країни Фейрії в наших інтересах. Ми люди. Навіть мама, попри її захоплення фейрі, попереджала, що в їхньому світі небезпечно.

Джас прикушує губу, її очі блищать.

— Але можливо…

— Я зараз не можу вирішити.

Я надто довго відкладала сон, і втома накриває мене важкою ковдрою.

Позіхаючи, я потягуюся, закидаю руки за голову і перевертаюсь на бік.

— Хто-небудь, задмухайте свічки. Або лишіть. Мені байдуже. Я сплю.

— Абріелло! Джасалін! — верещить згори Кассія. — У моїй кімнаті жук!

— Я розберусь, — каже Джас, стискаючи мою руку. — А ти поспи.

— Дякую, сестричко, — відповідаю я не розплющуючи очей. Крізь сон чую, як вона виходить із кімнати, чую її кроки на сходах, хтось тихенько задуває свічки, і вони гаснуть.

— Добраніч, Брі, — м’яко говорить Себастіан.

— Добраніч, — бурмочу я у напівсні.

Рука Себастіана торкається мого чола, відкидає мені волосся, його дихання лоскоче моє вухо: