Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 65)

— Не треба що? — щоб перевірити, я проводжу пальцем по татуйованню у формі полум’я. — Не треба робити так?

Фінн тремтить, його груди швидко надимаються й опадають, знову і знову, наче він біжить.

— Я ненавиджу ці татуйовання, — шепоче він. — Не романтизуй те, про що нічого не знаєш.

— Ось він, мій буркотливий принц Тіней, — мої пальці торкаються твердих м’язів його живота та символів на ньому. — Вони тобі не подобаються?

— Не дуже.

— Тоді навіщо ти їх робиш? — я підіймаю його сорочку й розглядаю одне тату, яке опускається аж під пояс штанів. Це зображення п’ятикутної зірки зі звивистою лінією посередині. Натискаю на нього великим пальцем і підводжу очі, щоб зустрітися із Фінном поглядами. — Я хочу спробувати його на смак.

Його ніздрі роздуваються. Фінн тихо лається, хапає мене за зап’ястки, заводить мої руки над головою й притискає до стінки душової.

— Брі. Заспокойся.

— Чому? Фінне… — я шепочу його ім'я, ніби таємницю. Він міцно тримає мої руки, тож єдиний спосіб доторкнутися до нього — це вигнути спину і притиснутися своїм тіло до його. Я так і роблю. — Будь ласка. Я хочу бути бажаною. Без зобов’язань, без очікувань. Хочу, щоб мене цілували, не вимагаючи обіцянок, яких я не можу дати. Хоча б разочок.

Фінн сердиться на мене. Він видається молодшим, коли так супиться. Менш серйозним. Це дивно, бо як можна супитися й водночас мати менш серйозний вигляд?

— Себастіан хотів ту дівчину, яку цілував. А мене він не хоче. Не так.

— Повір мені, Себастіан тебе хоче. Відчайдушно, — після цих слів на його обличчі проступає глузлива посмішка, але коли я починаю рухати стегнами, щоб притиснути своє тіло ближче до нього, вона зникає так само швидко, як і з’явилася. Його шия напружується, він важко ковтає.

Я хитаю головою.

— Всі від мене чогось хочуть, але мене ніхто не хоче. Він завжди йде, коли я його цілую. Думаю, це тому, що я не обіцяю стати його нареченою. Але від неї він іти не хотів. Він хотів продовжувати цілувати її.

Фінн скрегоче зубами.

— Твій принц — ідіот.

Це змушує мене усміхнутися, але я намагаюся стриматись.

— А ти… іноді ти дивишся на мене так, ніби хочеш мене. Ну це коли ти не дивишся на мене так, ніби ненавидиш мене. Фінне… — мої слова переходять у скигління. — Торкнися мене.

— Я не збираюся тягнути тебе у своє ліжко лише тому, що твій принц образив твої почуття.

Я намагаюся звільнити руки, але він міцно тримає мене.

— А ти можеш просто вдати? — запитую я. — На хвилинку? І поцілувати мене, як цілував її.

— Кого? — його груди надимаються й опадають, видають його нерівне дихання. Погляд постійно повертається до моїх вуст.

— Людську дівчину, яку тобі приводив Кейн. Офіру. Я бачила її у твоїх обіймах і… Я хотіла бути на її місці.

Фінн надовго завмирає. Тільки його кадик продовжує рухатися, коли він важко ковтає.

Моя шкіра така гаряча. Занадто гаряча. А вода занадто холодна. Мені добре тільки там, де мене торкається Фінн. Якби Себастіан знав, що я відчуваю до Фінна, якби знав, що я потай хочу Фінна, він би ніколи мені не пробачив. Але це лише ще одна зрада.

Врешті-решт, хіба вона вже щось змінить?

Він не обрав мене сьогодні. І тим паче не обере, дізнавшись правду.

— Помиляєшся, він однаково вибрав би тебе, — супиться Фінн. Цікаво, як багато я сказала вголос? Я не можу змусити себе зосередитися на цій думці зараз, коли моя шкіра поколює від бажання дотиків, коли Фінн міцно тримає мої руки, а його великі пальці легенько погладжують внутрішні сторони моїх зап'ясть.

— Дозволь мені торкнутися тебе, — я вигинаюсь, щоб дотягнутися до нього.

Своїм тілом Фінн притискає мене до стіни, щоб знерухомити. Його масивне стегно опиняється між моїх ніг. Він опускає губи на вигин моєї шиї. Моя шкіра така гаряча, а його подих пестить її прохолодою.

— Просто… Стій спокійно. Це відчуття мине.

Я вигинаюся під ним, намагаюся звільнитись.

— Мені боляче.

Байдуже, що це звучить так жалюгідно. Відчайдушно. Байдуже на все, окрім вогню внизу мого живота та жаги, що палає в моїй крові.

— Знаю.

Фінн уткнувся обличчям у мою шию. У вухах мені так стугонить, що я ледве чую його приглушені слова.

— Це через мене? — мій голос ламається. Через мене. Я не достатньо хороша.

— Неправда.

— То доведи це.

Його гострі зуби впиваються в мою шию, і я судомно вдихаю повітря, але потім його язик ковзає моєю шкірою, і біль перетворюється на задоволення. Кров пульсує там, де він торкнувся мене. Я подумки благаю ще.

Дозволяю інстинктам взяти гору наді мною — інстинктам і потребі втекти від нав’язливих думок. Мої стегна рухаються, труться об його м’язисте стегно. Моє тіло благає більшого, але він міцно тримає мої зап'ястя. Його губи і язик підіймаються вгору моєю шиєю. Він кусає мене за вухо, так пристрасно приємно. Я зосереджуюся на цій точці дотику між нами, намагаюся відчути задоволення кожною клітиною свого тіла, аж доки воно не починає пульсувати в мені.

Фінн стогне біля моєї шиї.

— Брі, — шепоче він, його гаряче дихання пестить мою шкіру. — Чорт забирай.

Я сповзаю по стіні. Я зовсім безсила і вся тремчу. Фінн бере мене на руки й несе в ліжко.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Я перекочуюся на спину і притискаю руку до чола. Здається, що рот набитий піском. Болить кожен м’яз. Я згортаюся калачиком і тихенько скиглю.

— Не драматизуй, — говорить Фінн.

Я широко розплющую очі й сідаю, та, певно, надто швидко, бо кімната починає обертатися. Спогади накочуються на мене хвилями. Вечірка. Танці й вино. Еммалін, ні — Прета хапає мене за руку й тягне геть.

Потім Фінн. Душ. Благання.

Боги неба й землі… як же я благала.

Моє обличчя палає, а Фінн усміхається.

— Щось не так, принцесо? — запитує він, похитуючись на підборах.

Я хотіла бути на її місці. Навіть собі я в цьому не зізнавалася, але вчора вночі сказала йому. Я накинулася на нього, а він мені відмовив. Заспокоював мене, коли я відчайдушно марила його дотиками. І, попри моє приниження, від самої думки про його губи на моїй шиї мене кидає у жар.

Я падаю на ліжко й затуляю обличчя обома руками.

— Йди геть.

Фінн сміється.

— А минулої ночі ти не хотіла, щоб я ішов. Коли я вклав тебе в це ліжко, ти благала мене залишитися. Мушу визнати, ти давала обіцянки, які дуже заінтригували.

Я дивлюся на нього крізь пальці. Як я й очікувала, цей мерзотник усміхається. Він ніколи не сміється, але, звісно, найжахливіший ранок у моєму житті — чудовий привід для його дурних усмішок.

— Я ненавиджу тебе.

— І знову ж, минулої ночі ти говорила геть інше.

Я перекочуюсь і ховаю обличчя в подушку.

— Я напилася чарівного вина. Я не це мала на увазі, — мої слова приглушені, але, судячи з його сміху, він однаково їх почув.

— Це не зовсім так, принцесо. Вино розслабило тебе, викликало збудження — так, але, зауваж, що Прету ти в душ не потягнула і не благала її доторкнутися до тебе.

Ні. Я дуже хотіла Фінна, а він не повівся на мої жалюгідні благання.

— Якби в мене був хоч якийсь смак, я би так і зробила, — бурчу я. Перекочуюся на спину й суплюся. — Чарівне вино ще ніколи так на мене не діяло.