Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 63)

— Аж ніяк, — хитає головою Ріаан. — Себастіан готовий віддати тобі все. Абріелло, поглянь на мене, — я переводжу погляд на Ріаана, а він нахиляє голову, щоб наші очі були на одному рівні. — Мій принц відчайдушно закоханий у тебе. Якщо він зараз з іншою жінкою, то лише тому, що йому дуже боляче було дізнатися, що ти проводиш час із Фінніаном.

Я приголомшена. То Ріаан теж знає? Невже в мене не лишилося секретів?

— Себастіан усе розповідає мені, — продовжує він. — Якщо принц тобі не байдужий, якщо ти не хочеш втратити те, що є між вами, ти маєш повернути його довіру.

— Я хочу повернути його довіру, — кажу я, хоча це не моє бажання. Мені зараз наплювати на довіру Себастіана, але не на моє завдання… Мені потрібна його довіра. — Але коли я запитала Себастіана, як це зробити, він сказав, що не хоче ні до чого примушувати мене, якщо я ще не готова.

— Між людиною та фейрі існує лиш один щирий вияв довіри.

— Зв'язок, — шепочу я. Ось що мав на увазі Себастіан. Він хоче, щоб я пов'язала з ним своє життя. Але я не можу. Принаймні доки не дістану реліквії для Мордея. Бо через наш зв'язок Себастіан завжди знатиме — хай і не завжди чітко, — де я і що роблю. Але після того, як Джас буде в безпеці і я нарешті зможу розповісти Себастіанові правду, чи захочу я укласти з ним зв’язок і довести, що варта його довіри? Та річ не лише в цьому. Після того, що я побачила сьогодні ввечері, я не впевнена, що достатньо довіряю Себастіану.

— Не бійся цього, — каже Ріаан, м’яко всміхаючись. — Це така близькість, якої ти навіть уявити собі не можеш. Зв’язок між людиною і фейрі глибший, ніж будь-який інший. Просто… подумай про це. — Ріаана гукає хтось з іншого боку кімнати. Він виструнчується і махає рукою, перш ніж повернутися до нашої розмови. — А тепер скажи мені, що я можу зробити для тебе, аби ти насолодилася цією чудовою вечіркою?

Я відмахуюся від нього.

— Усе гаразд. Розважайся.

Ріаан прискіпливо міряє мене поглядом.

— Впевнена?

— Я хочу танцювати, — кажу я, вичавлюючи із себе усмішку.

— Так уже краще. — Ріаан жартома цюкає мене по носі й відвертається, щоб знайти своїх друзів.

Щоночі в Милостивому Дворі влаштовують вечірки. Здається, що більшість мешканців палацу проводять вечори за танцями та випивкою. Але, окрім Літи, я ще жодного разу не хотіла приєднатися до них. У мене завжди знаходилися відмазки. Якщо моя присутність була обов’язковою, я ввічливо з’являлася серед гостей, але вже за кілька хвилин вислизала. Та сьогодні ввечері я навіть не відмовляюся від чарівного вина. Вихоплюю келих із руки офіціанта, випиваю двома ковтками й беру другий.

Я хочу відчути легкість, як у свій перший вечір тут. Хочу затишного тепла, яке я відчувала, коли пила вино Мордея.

Хочу забути про свої проблеми і душевний біль. Я дозволяю напою вкрасти кілька моїх годин, щоб я не почувалася розчавленою під вагою розчарувань — у Себастіані та в собі.

Коли другий келих торкається моїх губ, я вже танцюю. Мої кінцівки легшають, а голова звільняється від постійних тривог. Цієї миті я вільна. Я — пташка, яка ширяє у нічному небі. Я — повітряний змій, який вирвався на свободу і тепер летить за вітром над морськими хвилями.

Ніби крізь серпанок я чую веселі вигуки та сміх людей навколо мене, але сама я десь в іншому місці. Я водночас тут і ніде. Я вільна.

Не знаю, як довго я танцюю, коли знову помічаю Ріаана. Він широко всміхається мені.

— Як почуваєшся, Абріелло?

Я закидаю голову й сміюся.

— Прекрасно.

Ріаан нахиляється до мого вуха і шепоче:

— Не відмовляйся від чоловіка, якого хочеш. Не бійся цього життя.

Я здіймаю руки над головою і дозволяю стегнам рухатися в такт музиці.

— Сьогодні я нічого не боюся.

— Добре, — він бере мене за талію і розвертає до виходу з бальної зали. — Себастіан відіслав ту дівчину додому. Він один у своїй кімнаті. Можливо, сьогодні ввечері ви обоє отримаєте бажане.

Я вириваюся з його рук і обертаюся до нього.

— Ти маєш на увазі зв'язок?

Він кидає на мене багатозначний погляд, куточок його рота вигинається в кривій усмішці.

— Поміж іншим.

— Але я не можу, — скиглю я. Мої слова нерозбірливі. Здається, я продовжую танцювати і не знаю, як зупинитися. Та й не хочу. — Я навіть не можу сказати тобі, чому не можу, бо тоді втрачу свою сестру назавжди.

Щось спалахує в його очах, і погляд Ріаана враз серйознішає.

— Себастіан завжди знайде спосіб дати тобі те, чого ти хочеш.

— Я хочу танцювати.

Я вихоплюю ще один келих вина в офіціанта, який проходив повз.

— Тоді танцюй. — Ріаан цокає своїм келихом об мій. — Для мене честь служити моїй майбутній королеві.

Ці слова повертають спогади про Себастіана й ту дівчину, їхні сплетені тіла в тінях його кімнати. Я не хочу цих думок. Не хочу болісних почуттів, які приходять із цим спогадом, тому залпом випиваю третю склянку й закашлююсь.

Музика змінюється… а можливо, це я, і моє невагоме тіло раптом стає зовсім іншим. Я відчуваю, як рухаюсь у повітрі, як мої стегна гойдаються в такт музиці. Чому я ніколи не помічала, як добре мати тіло? Мати руки й долоні? Відчувати повітря на своїй шкірі?

Я хочу більше цих відчуттів.

Я тягнуся рукою до шнурівки ліфа, щоб зняти його, але хтось зупиняє мене.

— Абріелло, припини, — каже Еммалін, беручи мене за плечі.

Я витріщаюся на свою служницю, вона мерехтить — то у фокусі, то знову ні.

Я примружую очі й розумію, що це не одна з близнючок, це Прета.

— Пре-е-ето! — кричу я, розтягуючи перший склад. Я проводжу рукою по її гладенькому обличчю, намагаючись побачити справжній вигляд прекрасної фейрі. — Ти така красива. Чому ти завжди перетворюєшся на когось, ким не є?

— Ми йдемо, — командним тоном заявляє вона. — Та припини це. — Вона відриває мої руки від шнурівки на ліфі.

— Треба роздягнутися і відчути повітря шкірою, — змовницьки шепочу я. — Так чудово мати шкіру. Я просто хочу відчувати шкірою, а не дурним серцем.

— Ти під кайфом, — говорить Прета. — Ти не знаєш, чого хочеш.

— Твоя правда.

Я дозволяю їй вивести мене з бальної зали, бо легше піти за нею, ніж опиратися. Навіщо сваритися і псувати такий прекрасний вечір?

Ми завжди їхали з палацу каретою, проте сьогодні Прета підводить мене до невідомих мені дверей у коридорі.

— Звідки ці двері? — питаю я, але вона мовчки заштовхує мене всередину, й ми опиняємось у тихій і теплій вітальні.

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ШОСТИЙ

— Магія на смак як веселка, — кажу я, похитуючись.

— Боги небес і землі, — бурмоче Прета.

На підлозі лежить килим, а на стінах горять свічки в канделябрах. Це ідеальне місце, щоб затишно вмоститися і читати книгу. Але сьогодні я не хочу читати. Я хочу відчувати.

Я хапаю Прету за руку.

— Це твій новий будинок? Мені так прикро, що через мене тобі довелося переїхати. Мені так прикро, що через мене йому доводиться цілувати іншу жінку.

Вона хитає головою і відвертається.

Поганий знак.

Прета знову перетворюється на себе, і вона така гарнюня. Раптом я помічаю, на кого вона дивиться, і розумію:

— Фінне! — кричу я і, спотикаючись, іду до нього. — Ти теж красивий. Такий красивий, що, коли ти поруч, я не можу ні на чому зосередитися. Я тобі це коли-небудь казала? Себастіан би так розлютився, якби дізнався, — гигочу я. — Можливо, нам варто піти сказати йому. Він це заслужив.

— Її накачали, — говорить Прета.

— Ясно, — киває Фінн. Ці приголомшливі срібні очі так кумедно примружуються. Веди її за мною.

Фінн підіймається вгору сходами. Прета підтримує мене, доки ми йдемо за ним нагору й проходимо у велику спальню. Я розглядаю кожну деталь, на якій можу сфокусувати погляд: великі потерті килими, мерехтіння свічок, масивне ліжко. Мій погляд зупиняється на ліжку. Розум починає малювати образ Фінна, який лежить на боці, спершись на один лікоть. Він усміхається мені. Я відчуваю дотик чистих білих простирадл до своєї голої шкіри. їхня прохолода так контрастує із жаром Фіннових пальців, що торкаються мого живота, зовсім як тоді, коли ми ховалися в глибині Джалекової камери.