Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 62)

Він важко ковтає й підводиться.

— Це було занадто швидко. Ми дуже поспішаємо.

Серйозно? Мені не здалося, що все відбувається надто поспішно.

Насправді було відчуття, що все правильно. Легко. Якби Себастіан не зупинився, я б дозволила йому продовжити. Невже це було б аж так погано?

Я підводжуся з ліжка й поправляю сукню, перш ніж підійти до Себастіана.

— Слухай, — я торкаюся рукою його щоки, а він повертає голову і цілує мою долоню, — я сама цього хотіла. Нумо повернемось у ліжко.

Він так довго дивиться мені в очі, що, здається, бачить усі мої секрети. Всі мої зради.

— Я хочу більше, ніж твої поцілунки, Брі.

Я стримую усмішку.

— Я впевнена, якщо ти повернешся в он те ліжечко разом зі мною, я запропоную тобі набагато, набагато більше, ніж поцілунки.

Себастіан починає важко дихати, його очі темнішають.

— Боги небес і землі, ти спокушаєш мене, жінко.

Я зітхаю.

— Поганенько спокушаю, якщо ти збираєшся піти звідси. Себастіан дивиться на двері, потім знову на мене.

— Я не хочу йти, але в мене зустріч.

Я докладаю всіх зусиль, щоб не виказати своє розчарування, та, певно, мені не вдається, тому що він говорить:

— Вибач, що я завжди такий зайнятий. Я компенсую це, — він тримає моє підборіддя великим і вказівним пальцями. — Якщо ти так хочеш, нумо втечемо до приморського палацу!

Мій розум досі затьмарений від поцілунків, тож я не одразу згадую, чому хотіла поїхати в той палац і що збиралася там робити.

— Серйозно?

— Серйозно. Я думаю, ти мала рацію. Було би добре втекти від усіх і провести трохи часу лише вдвох, — він солодко цілує мої губи. — І коли ми знову опинимося в одному ліжку, я не буду поспішати.

Усередині мене все перевертається, а потім стискається. Він хоче, щоб ми провели час удвох, у далекому палаці, люблячись і спілкуючись. А мені ця подорож потрібна, щоб знайти і вкрасти священну реліквію з бібліотеки його матері.

Себастіан, напевно, помічає мої переживання. Він супиться.

— Якщо ти передумала щодо палацу… чи щодо… щодо нас…

— Ні, — поспішно говорю я. — Ні те, ні те. Мені просто… кортить поїхати туди, але я розумію, що в тебе своїх справ повно. Все добре. Дякую тобі.

Заради Джас я готова ще трохи обманювати Себастіана. Заради Джас я буду не такою гідною жінкою, якою він мене бачить.

Але скоро все налагодиться. Скоро.

Себастіан вивчає моє обличчя, ніби намагається зібрати воєдино все, що там бачить.

— Можливо, доки ми чекатимемо, то подумаємо про… нас. Про наше майбутнє.

— Себастіане… — я прикушую губу. «Скажи мені, що будеш моєю». Я не хочу казати йому «ні». Навіть не хочу говорити, що не знаю. Тому що насправді я знаю, що хочу сказати, але це суперечить тому, що я маю зробити. Тож я не можу сказати «так». Поки що не можу.

Але вже скоро.

Себастіан намагається приховати свою тривогу і притуляє палець до моїх губ.

— Зараз не потрібно нічого говорити. Я знаю, що ти ще не готова.

Він виходить з моєї кімнати, зачиняючи за собою двері.

Тож Себастіан збирається відвезти мене до палацу Спокою, а доти мені нема чим зайнятися, окрім як… тренувати свої сили.

Щойно він іде, я обертаюся на тінь і блукаю палацом, як робила це багато разів раніше. Я проходжу повз Ріаана та кількох вартових королеви, які тихо сперечаються про щось. Виникає думка зупинитися й послухати, але сьогодні мені не цікаво шпигувати за вартовими Себастіана. Не тоді, коли провина роз’їдає мене зсередини. Але ж треба перевірити свої здібності.

Я ніколи не ходжу до східного крила замку, де розташовані покої королівської родини. Вони завжди надто яскраво освітлені. Але мені варто тренуватися використовувати свої сили на світлі. Якщо вдасться затемнити яскраво освітлений коридор, що веде до кімнати Себастіана, я зможу набратися хоробрості на щось масштабніше.

Я усміхаюся, проходячи повз другого вартового, і підкрадаюся ближче до дверей Себастіанової кімнати. Моя усмішка ширшає, щойно я згадую, що він тепер знає про мої сили. Одним секретом менше. Можливо, я залишу йому маленьку записку, щоб він знав, що я була там. Можливо, я запропоную зустрітися з ним, коли він повернеться після своїх королівських справ.

Чую голоси, що долинають із кімнати, і прослизаю крізь двері, не відчиняючи їх. Можна здивувати його просто зараз.

Коли я опиняюся в кімнаті, мене зустрічає жіночий сміх і фраза:

— Принце Ронане, та ви справжній звір.

Картина, яку я бачу перед собою, пронизує мене, немов гострий клинок. Мені бракує повітря, але я не можу вдихнути. Легеням немає куди розширюватись, бо вони оточені уламками мого розбитого серця. Себастіан і людська дівчина сплелися тілами. Його голос низький і хрипкий, він шепоче щось їй на вухо. Її спідниця задерта до талії, а одна бліда нога обвита навколо його стегон. Його губи торкаються її шиї, і вона стогне від задоволення.

— Ні, — це слово виривається, перш ніж я встигаю зупинити себе, але ці двоє надто зосереджені одне на одному, щоб почути. Я відступаю і врізаюся у двері, які так і не відчинила.

Я втратила контроль над своїми силами, і мені треба зосередитися, щоб знову перетворитися на тінь і вислизнути в коридор, треба опанувати себе, щоб не розгубити свою магію, доки я мчу назад до своєї кімнати. Я ледве встигаю добігти до гостьового крила, як знову набуваю тілесної форми. Заходжу в кімнату і, не зачиняючи за собою двері, падаю на підлогу й тремчу.

Не може бути. Він би так не вчинив. Це був не Себастіан.

Можливо, то якийсь фейрі, котрий змінює форму, прикидається ним, щоб дістатися до дівчат. А можливо… можливо…

Можливо, Себастіан думає, що я не погоджусь вийти за нього заміж, і робить саме те, що має. Можливо, він намагається знайти наречену. Намагається виконати свій обов’язок перед королівством.

Але чомусь… Чомусь мені ніколи не спадало на думку, що коли Себастіан не зі мною, не упадає за мною і не цілує мене, то він з однією з тих інших. Виходить, він спить з іншими дівчатами? Невже я була такою неймовірно наївною, щоб думати, ніби він цього не робить? Я знала, що він готується до того, що може мати іншу наречену. Але цей біль, який я відчуваю не тому, що він цілував її, а тому, що, здавалося, не хотів зупинятися. Я побачила не сліпе виконання якогось королівського обов’язку, а пристрасть і задоволення — саме те, що я пропонувала йому, коли він пішов від мене на «зустріч».

Здається, моє серце розбили. Я не можу вирішити, що я хочу: ридати чи вдертися до нього в кімнату і влаштувати скандал. Але одне знаю напевне — треба щось робити. Я не можу просто сидіти тут і бути маленькою сумною дівчинкою, яка чекає, доки він повернеться й пояснить, чому збрехав і чому втік із мого ліжка на зустріч з іншою жінкою.

Боляче. Я притискаю кулак до грудей, ніби хочу вирвати власне серце, щоб подолати цей біль. Я не хочу бути дівчиною, яка страждає через чоловіка, але не знаю, як жити з тим, що щойно побачила. Намагаюся дихати: один ковток повітря за іншим. Я не дозволю Себастіанові перетворити мене на сопливу ідіотку. Я думала, він хоче мене. Я була такою дурепою, коли повірила, ніби я особлива.

Коли я дізналася, ким він був насправді, навіть не сподівалася, що колись знову захочу бути з ним. Не усвідомлювала, якого болю мені може завдати думка про те, що в Себастіана є інша.

Та коли я зрозуміла, що, попри його обман, мої почуття не зникли, я повірила йому.

Повірила, коли він сказав, що йому потрібна тільки я. І ні на хвилину не засумнівалася в цьому.

Треба поговорити з ним. Принаймні сказати йому, як мені боляче, але й сваритися з ним не можна. Бо тоді він скасує нашу поїздку в палац Спокою або почне підозрювати, що я лише вдаю, ніби все гаразд. Себастіан мене знає. Він ніколи не повірить, що я пробачила, побачивши його з іншою жінкою.

Я вирішую взяти себе в руки і підводжуся з підлоги. Я тут з однією метою — врятувати сестру. Нехай я допустила думку, що в нас із Себастіаном може щось вийти, що ми зможемо колись…

Це все пусте. Якщо Себастіан готовий покинути мене посеред наших пристрасних любощів, щоб цілуватися з іншою, — йому ж гірше. Ми поїдемо до палацу Спокою, і це головне. Але я не буду тією дівчиною, яка сидить у своїй кімнаті й проливає сльози за якимось хлопцем.

Мені треба лише трохи танців і чарівного вина. Я даю собі одну ніч, щоб розслабитися. Втратити себе. А завтра знову зосереджуся на своєму завданні. Так навіть краще. Краще, бо я знаю своє місце. Краще, бо тепер мене не відволікатимуть думки про Себастіана і наше неможливе майбутнє.

Я входжу до бальної зали. Лунає гучна музика, і навколо в танці звивається натовп тіл. Я помічаю Ріаана і змушую себе всміхнутися золотоволосому другові Себастіана.

— Добрий вечір.

— Абріелло, — він дарує мені сліпучу усмішку. — Радий бачити тебе. Де Себастіан?

— З іншою жінкою, — слова злітають швидше, ніж я встигаю зупинити їх. Я ховаю цю фразу за усмішкою, ніби вона не пронизує мої груди гострим лезом. Щоразу, як заплющую очі, я бачу руку Себастіана, що лізе під спідницю тієї дівки. Здається, ніби мене знову й знову б'ють у те саме місце.

На ньому вже утворилася відкрита рана, яка від кожного удару глибшає і ширшає.

Усмішка Ріаана вмить тане.

— Не сумніваюся, що він волів би бути з тобою.

— Зовсім ні, — я розглядаю натовп, щоб уникнути проникливого погляду Ріаана, який дивиться з розумінням. — Він пішов від мене, щоб бути з нею. То й нехай. Принаймні я знаю, де моє місце.