Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 61)

Себастіан здригається. Здригається.

— Себастіане, — він не дивиться на мене. Я повільно перетинаю кімнату й зупиняюся біля нього. Коли кладу руку на його долоню, він заплющує очі — насолоджується моїм дотиком чи страждає від нього? Важко сказати. — Поглянь на мене. Будь ласка.

— Не можу, — він міцно зціпив зуби. — Ти проводила час із моїм ворогом, живучи під моїм дахом, і змушувала мене повірити… — він хитає головою й, не підводячи погляду, запитує: — Ти справді думаєш над моєю пропозицією чи прикидаєшся, щоб зібрати для нього інформацію і знищити мій Двір?

— Ні, я б ніколи… — я хитаю головою. Я жахлива людина. Мене можна звинуватити в тому, що я обдурила Себастіана, зрадила його, але я б ніколи не допомагала Фіннові знищити Милостивий Двір. — Я б цього не зробила. І це не те, чого хоче Фінн, — мій голос тремтить.

— Тоді що ти з ним робиш?

Він такий розбитий, і це крає моє серце. Ти ще не знаєш, Себастіане, що це не найгірша моя зрада. Я тебе не варта.

Через угоду з Мордеєм я не можу розповісти Себастіанові всю правду про те, що роблю з Фінном — як і чому він допомагає. Та навіть якби могла, не знаю, чи зробила б це. Іноді я вірю, що Себастіан зробить усе, щоб допомогти мені врятувати Джас, але іноді…

У ніч Літи, коли я побачила, як він кинув Джалека за ґрати, я зрозуміла, як багато ще не знаю про цей світ і роль Себастіана в ньому. Я так багато не розумію про стосунки між Дворами та всередині них.

Себастіан обертається до мене. Гнів і відчай палахкотять у цих прекрасних очах.

— Відповідай мені.

— Фінн тренує мене, — зізнаюсь я. — Він допомагає мені опанувати сили, які проявились, коли я потрапила до Фейрії.

— Сили? — вираз його обличчя стає менш болісним. — Поясни, що ти маєш на увазі.

Облизую губи, підбираючи такі слова, щоб він пробачив мені те, що я проводила час із його ворогом.

— Знаєш, я завжди вправно рухалась у темряві, але коли потрапила сюди, змогла раптом сама ставати темрявою і тінями. Змогла зникати в них.

Себастіан сканує мене поглядом. Я не можу розібрати, які емоції з'являються на його обличчі.

— Ти знаєш, звідки взялися ці сили?

Я хитаю головою.

— Ні. Вони просто є. Я не дуже добре ними володію, тож Фінн запропонував допомогу.

— В обмін на що?

Я заплющую очі. Я не можу відповісти на це запитання, не порушивши своєї угоди.

— Не знаю, — пошепки брешу я. Коли це злітає з моїх вуст, я розумію, що немає жодної брехні, яку б я не сказала, немає жодної речі, яку б я не вкрала заради порятунку сестри.

— Чому ти не сказала мені?

Тому що не хотіла, щоб ти знав про мої сили. Не хотіла, щоб ти знав про мої нові здібності, які дозволяють нишпорити твоїм палацом, красти, шпигувати та звільняти в’язнів. Я опускаю голову.

— Пробач мені.

Себастіан гладить мою щоку, повільно підіймає моє підборіддя, доки наші погляди не зустрічаються.

— Я божеволів від ревнощів. Я втрачав розум, думаючи, що Фінн може вкрасти твоє серце. Я намагався переконати себе, що єдине, що мене справді турбує — це безпека мого королівства, але насправді, — він нахиляється й притуляється своїм чолом до мого, — насправді ти вже давно важливіша для мене за все королівство. — Великий палець Себастіана пестить моє підборіддя, я тану від цього дотику — теплого й ніжного. — Чи можу я справді тобі довіряти, Абріелло?

Якби він знав, то більше не питав би. Але нічого не змінилося. Мені досі потрібна довіра Себастіана. Треба, щоб він відвіз мене до палацу Спокою, треба, щоб він і далі дозволяв мені залишатися тут, доки не знайду третю реліквію.

— Звісно.

— Справді? — він важко зітхає. — Можливо, ти не розумієш, що між Фінном і мною, як і між нашими родинами, століття ворожнечі. Я постійно намагався захистити тебе, а ти проводила час із ним. Я не можу вдавати, що це не зрада.

— Басті, ти можеш мені довіряти. Як мені це довести?

Як змусити тебе повірити в цю жахливу брехню?

— Ти… ми могли б… — він затинається, здається, обмірковує свої слова, але потім хитає головою. — Я не хочу квапити тебе, якщо ти не готова.

Обома руками я обхоплюю його шию і встаю навшпиньки, щоб дотягнутися своїми губами до його. Якщо я коли-небудь сумнівалася в тому, що відчуваю до Себастіана, цей поцілунок — найкраща відповідь. Лиш дотик до його губ, і я вже готова розчинитися в ньому.

Першим від поцілунку відривається Себастіан. Його очі затуманило бажання, але він глибоко вдихає, опановує себе і робить крок назад.

Я хапаю його за руку.

— Куди ти йдеш?

Його губи вигинаються у кривій усмішці.

— Якщо я залишуся тут, то знову поцілую тебе.

Я підходжу ближче.

— Мене це влаштовує.

Його очі темнішають.

— Не грайся зі мною, Брі. Я можу не стриматися.

Я роблю ще один крок і кладу долоню йому на груди. — Це не гра, — можливо, іншим разом це було би брехнею, але просто зараз це — чистісінька правда. Все, що мені треба — це його поцілунок, його дотик, його любов. Я хочу ввібрати якомога більше його, доки він не дізнався правду і не відштовхнув мене.

Себастіан повільно опускає свої губи до моїх.

— Моє серце у твоїх руках, Абріелло, — зітхає він перед тим, як наші губи зустрічаються.

Я не знаю, через його слова чи через те, як ніжно він розкриває мої губи своїми, але тієї миті я забуваю про все. Мій розум затуманюється, а тіло оживає. Руки Себастіана гладять мої плечі, й кожен дотик його мозолястих пальців пронизує мене електричним струмом. Було б так добре довірити йому всі свої турботи.

Себастіан робить усе можливе, щоб повернути Джас, щоб захистити мене.

Я більше не хочу його обманювати чи шпигувати за ним. Я не хочу нести цей тягар сама.

Скоро. Цю обіцянку я даю сама собі. Цю ж обіцянку безмовно потайки даю Себастіану. Щойно моя угода з Мордеєм завершиться і Джас буде в безпеці, я більше не матиму секретів від нього. Я буду гідною його кохання. Якщо до того часу він у мені не розчарується.

Я занурюю пальці у волосся Себастіана, і шкіряна стрічка, що стримувала його, розв’язується. Я гладжу своїм язиком його, і він стогне просто в мій рот — вібрація цього звуку змушує задоволення пульсувати в моєму тілі. Поцілунок стає грубішим, глибшим і вимогливішим.

Себастіан цілує мою шию, горбочки моїх грудей, залазить язиком під тканину сукні. Моя шкіра горить від бажання. Я хочу більше, я хочу його.

Він поволі веде мене вглиб кімнати, доки мої стегна не впираються в ліжко. Я опускаюсь на нього й тягну за собою Себастіана.

— Я не можу думати тверезо, коли справа стосується тебе, Брі, — я відчуваю його гаряче дихання на своїй шиї.

У мене є обов’язки перед сім’єю та моїм народом, але один твій поцілунок, і я ладен забути про все.

Я тримаю його обличчя обома руками, щоб він дивився на мене. Його очі темні й затуманені від задоволення, губи розкриваються, коли він дивиться в моє обличчя.

— То забудьмо про все. Тільки на цю мить. Вдамо, що нічого більше не існує.

Ного ніздрі надимаються, він нахиляється до мене і прикушує мою нижню губу. Стогнучи, він хапає поділ моєї спідниці. Я підіймаю стегна, щоб допомогти йому підтягнути її догори, доки вона не опиняється аж на моїй талії. Себастіан влаштовується в мене між ніг. Я відчуваю, як сильно він мене хоче. Гублюся в солодких відчуттях: як його тіло торкається мого, як його руки стискають мої стегна, як моєю шкірою ковзають його пальці.

Себастіан опускається й цілує мої груди просто крізь тканину сукні. Я стогну й вигинаюся. Мої руки скрізь — то на його плечах, то на його міцних грудях, спускаються до його сідниць і знов підіймаються до талії. Я ніяк не можу насититися ним.

Він відсторонюється, і наші погляди знову зустрічаються.

— Скажи мені, що будеш моєю, — шепоче Себастіан. — Скажи мені, що залишишся тут зі мною.

— Я зараз тут із тобою, — печаль змішується з пристрастю. Мої слова розлітаються на друзки, коли я даю єдину обіцянку, яку можу виконати: — Сьогодні я твоя.

Себастіан зупиняється, і раптом зіскакує з мене, важко дихаючи, він сідає на край ліжка й опускає голову.

— Вибач.

Я спираюсь на лікті.

— Чому? Що не гак?