Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 60)

— Іди додому, хлопче. Вертайся до замку і люблячої матусі. До свого стада людських жінок, які відчайдушно хочуть віддати тобі своє життя.

Фінн робить два кроки назад, відступаючи до будинку, але Тінан залишається на місці, виставивши вперед груди, ніби готовий до бою.

— Фінніане, ти ще більший мерзотник, ніж я пам’ятаю.

Фінн глузливо вклоняється, а Себастіан розвертається на каблуках і йде геть. Тінан зачиняє двері, дивиться на Фінна і цідить крізь зуби:

— Я думав, ми можемо їй довіряти.

— Можемо, — спокійно відповідає Фінн.

— Тоді як ти це поясниш?

Фінн хитає головою.

— Не будемо гадати. Зараз я усе з’ясую.

Я розумію, що Фінн прямує до сходів, і кидаюся назад до спальні, зачиняючи за собою двері. Визираю з вікна, шукаючи на вулиці Себастіана, але його немає. Мабуть, сюди його перемістив гоблін і вже повернув назад у замок.

Двері спальні зі скрипом відчиняються.

— Намагаєшся бодай краєм ока побачити своє справжнє кохання? — запитує Фінн.

Я не обертаюся.

— Ти не звик стукати?

— Не у власному домі.

— То, можливо, мені варто просто… — я не встигаю закінчити свою порожню погрозу, як він рвучко розвертає мене й витягає захисний амулет, який я ховаю у декольте сукні.

— Чому ти не розповіла мені про це? — Фінн часто буває роздратованим і похмурим, але таким я його ще ніколи не бачила. Лють палає у його погляді так, що здається, ніби сріблястий колір очей розжарюється до білого.

— Це тебе не стосується.

— Чорта з два. Я впустив тебе сюди і задля твого захисту ризикую своїми людьми, тож мене це притьмом стосується. Звідки він у тебе?

Я не ризикую розповісти правду.

Відколи я потрапила у цей проклятий богами світ, уже двічі ледь не померла. Будь-який захист, який може дати амулет Себастіана, мені потрібен.

— Це мені подарувала мама.

Фінн стискає амулет у кулаці й щосили смикає. Ланцюжок рветься. Фінн розвертається і йде до дверей.

Я кидаюся за ним:

— Якого біса ти робиш? — Нехай Фінна бояться його друзі, а я не буду. — Це моє. Ти не маєш права…

— Не маю права знищити відстежувальний амулет принца Ронана? Не маю права завадити йому та королеві знати, де ти проводиш свій час?

Він так міцно стискає амулет, що кісточки пальців біліють.

— Ти не знаєш, про що кажеш. Це амулет для захисту.

— О, та невже? І як же добре він захистив тебе, коли ти потрапила в пастку тлуму? Думаєш, як твій принц знайшов тебе тієї ночі, коли в лісі напав барґест?

— Я… — бажання сперечатися зникає. Я тремчу й сідаю на ліжко. Я ніколи не запитувала, як Себастіан знайшов мене тоді. Я відчула таке полегшення, коли мене врятували, і подумала… Подумала, що він, ну, чарівна істота, тож йому не так уже й важко мене вистежити.

Фінн розкриває долоню й показує мені амулет. Коли Фінн зірвав його з моєї шиї, колись блискучий кристал набув кольору брудної води.

— За допомогою цього він стежив за тобою, і ти привела його просто до моїх дверей.

— Вибач, — шепочу я. Себастіан стежить за мною. Він говорив, що цей амулет захистить мене, але насправді хотів лише стежити за мною. Дещо спадає мені на думку, і я налякано дивлюся на Фінна. — Немилостивий Двір. Обидва рази, коли я говорила з Мордеєм, на мені був цей амулет.

Якщо Себастіан зрозуміє, що я обманюю його, якщо дізнається, що я працюю на Мордея і краду з його Двору…

— Цей амулет надто слабкий і не працює на такій відстані, — хитає головою Фінн. — Він не дізнається, що ти була в Мордея — принаймні не через амулет. — Фінн підходить до вікна. — Я незабаром накажу Преті відвезти тебе назад до палацу. Себастіан шукатиме тебе. Він підозрює, що ти була з нами. Не можна, щоб він дізнався про нашу співпрацю. Прета зачарує одну з наставниць і змусить повірити, що вона працювала з тобою весь цей час.

Я киваю. Звичайно.

Ми повинні розв’язати цю проблему. Але чи вистачить цього, щоб переконати Себастіана?

— Не шукай нас. Нам слід переїхати. Прета сама прийде до тебе, коли буде безпечно.

Йому доведеться переїхати. Зірвати з місця своїх людей і Ларк. Усе через мене.

— Пробач мені.

Фінн знизує плечима, але я помічаю втому на його обличчі.

— Все одно це був тимчасовий дім. Таке вже життя у вигнанні. Ми до цього звикли.

— Ти і Себастіан… ви не билися.

Коли Фінн обертається, здається, що важкий тягар втоми лежить на його плечах і тягне їх донизу.

— Вважаєш, це була дружня зустріч?

— Ні, але мені видалося, що між вами взаємна ненависть. Я думала, ви спробуєте вбити один одного, якщо опинитесь в одному місці.

Фінн розглядає амулет на долоні.

— Не знаю, що він наговорив про мене, але я не бажаю твоєму принцові зла. А от його матері… — він нахиляє голову з боку в бік, розминаючи м’язи шиї. Гнівний вираз з’являється на його обличчі, але швидко зникає. — Себастіан мені не ворог.

Мені легшає, коли я чую це. Дорогою до палацу мені майже вдається переконати себе, що все буде гаразд.

Проте коли я відчиняю двері своєї кімнати, бачу, що біля вікна стоїть Себастіан.

— То як поживає принц Фінніан?

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ П’ЯТИЙ

З того, як напружені його плечі, я розумію, що він злиться.

— Басті? — стиха починаю я. Провина й сором охоплюють мене. Вони завжди були поруч, хлюпалися біля моїх ніг, намагались уповільнити мене, але тепер вони здіймаються велетенською хвилею, загрожуючи накрити мене з головою. — Що… що ти…

— Принц. Фінніан. Я знаю, ти проводиш із ним час, — голос Себастіана хрипить, ніби він от-от зірветься на крик.

Я обхоплюю себе руками.

— Я… — Якщо я все заперечуватиму, це погіршить ситуацію? — Хіба це важливо? Він просто друг.

Очі Себастіана червоні, щелепи напружені. Як довго він чекав тут, у порожній кімнаті, знаючи, де я була насправді?

— Ти кохаєш його?

— Що? — мені бракне повітря. — Чому ти взагалі запитуєш мене про таке?

Але, можливо, його питання втрапило надто близько до цілі, бо мені хочеться втекти. Від Себастіана. Від цих очей кольору морських хвиль, які, здається, бачать забагато. Від власних плутаних почуттів. Я люблю Себастіана. Нехай я ніколи не зможу вийти за нього заміж, але я кохаю його. Мені боляче думати, що він відчуває, запитуючи мене, чи не закохана в іншого. А ще боляче через те, що я не люблю Фінна, але не можу заперечувати, що відчуваю до нього щось. І відчуваю більше, ніж мала би.

— Він мій ворог, Абріелло.

— Але він тебе своїм ворогом не вважає. Можливо, тобі варто поміркувати над цим, — різко кажу я. У глибині душі знаю, що зараз не час для цього, але з мене досить секретів. Я не хочу зраджувати одного принца заради іншого, коли вони обидва гідні правителі, які хочуть найкращого для своїх народів.

— Це він тобі сказав? Так він переконав тебе довіритись йому? Удаючи, що ми друзі?

— Я не сказала, що ви друзі. Я не така наївна. Але він не монстр, як Мордей, і якщо ви хочете кращого майбутнього для своїх Дворів, ти маєш зробити все можливе, щоб посадити Фінна на трон Тіней — його законне місце.