Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 58)

Я сміюся.

— Ще й як помітила. Здається, я вже два роки граю в цю гру.

Він бере моє підборіддя і проводить великим пальцем по моїх губах.

Цей дотик, як перший ковток ігристого вина — солодкий, п’янкий, і мені хочеться ще.

— Це рахується?

Я важко ковтаю.

— Можливо.

— Ти справді хочеш поїхати зі мною? Тільки ми удвох?

— Хіба не було би добре поїхати туди, де навколо трохи менше очей?

— Брі, така вже реальність мого життя, що я завжди на виду. Я хотів би пообіцяти, що зможу дати тобі все, що ти забажаєш. Але правда про життя королівської особи в тому, що ти втрачаєш будь-яку приватність.

То якщо я збираюся залишитися з ним, мені доведеться прийняти цю реальність. Ох Басті, це найменша з наших проблем.

— Було би добре принаймні втекти від навали придворних, — кажу я. — Я завжди любила океан, тож мені цікаво подивитись, який він у вашому світі.

Погляд Себастіана пом’якшується, і він цілує мене в маківку.

— Якщо чесно, ідея усамітнитися з тобою на кілька днів неймовірно приваблива. Подивимося, що я зможу зробити. Вранці мені треба відлучитися у справах, і, можливо, мене не буде весь день.

У мене стискається серце, і я не знаю, чи це тому, що я дуже хочу дістати книгу, чи тому, що не хочу, щоб він знову пішов.

— Куди цього разу?

— У нас виникли проблеми на східному кордоні, — спохмурнівши, відповідає Себастіан. — Безпека нашого королівства значно ослабла.

— Це через табори? — вираз його обличчя враз хмурнішає, і я вже шкодую, що спитала про це. Але слова назад не повернути, тому я продовжую. Це занадто важливо. — Ти ж не допомагаєш відправляти в табори тих невинних фейрі, правда?

— Що ти знаєш про табори?

— Я… небагато. Лиш те, що Немилостиві намагаються втекти від жорстокого правління Мордея і… Басті, вони просто шукають кращого життя, — по його очах я бачу, що не повинна знати навіть половини цього. — Я не вірю, що ти також до цього причетний. Я впевнена, ти хочеш допомогти всім фейрі — байдуже, з якого вони Двору.

— Звісно, я хочу допомогти. Але ти маєш зрозуміти, що… — він хитає головою. — Це неважливо. Тобі не потрібні деталі. Скажи, а хто тобі розповів про табори?

— Я просто… почула розмову.

— Чию розмову?

Гнів у його очах непокоїть мене. Я хвилююся не за себе, а за інших, кого це може зачепити.

Побачивши його з Джалеком, я більше не впевнена, з ким маю справу.

— Не знаю.

— Я можу довіряти тобі, правда ж, Брі?

Ніколи не довіряй злодійці, яку впускаєш, у свій дім.

— Звісно. — Гірка брехня обпікає мій язик.

Його плечі розслабляються.

— І, знаєш, я тобі довіряю. Добре це чи погано, але вже як є, — він підносить мою долоню до своїх губ і цілує, а потім проводить мене назад до моєї кімнати.

Я пів ночі лежу без сну, мене нудить від гіркого присмаку в роті.

* * *

Після сніданку Прета виводить мене з покоїв, і почуття провини переслідує мене на кожному кроці до карети, чатує на мене за кожним поворотом до Фіннового будинку.

«Я можу довіряти тобі, правда ж, Брі?»

Він не може довіряти мені. Я мушу берегти свою таємницю, доки Джас не повернеться додому. Якщо обирати між почуттями Себастіана та свободою Джас, вибір очевидний. Це легко. То чому ж мені так паскудно?

— Що з тобою? — запитує Прета, коли карета зупиняється.

— Нічого. — Я вилізаю за нею з карети, і ми мовчки йдемо до будинку.

Прета зупиняється біля вхідних дверей.

— Не бреши мені, Брі. Ти лише марнуєш свій час.

— Я просто хочу, щоб моя сестра повернулася. Хочу знайти цю кляту книгу, щоб Мордей сказав мені, що робити далі. Мені набридло, що всі поводяться так, ніби в нас є весь час світу. Я хочу покінчити із цим, забрати сестру та повернутися додому, — мій голос зривається на останньому слові. Додому? А що таке дім? Ми не зможемо лишитися у Фейрскейпі. Ґорст ніколи не припинить полювати на мене через ту крадіжку. Повернутися до Елори, в будь-яку її частину, — означає попрощатися із Себастіаном… і Фінном, Претою та їхньою ватагою фейрі-невдах.

Коли я підводжу погляд, Прета уважно вивчає мене. Можливо, це особливість набутої нею форми Юрелоді, але вираз її обличчя здається майже співчутливим.

— Ви із Себастіаном сваритесь?

— Зовсім ні. — Я хитаю головою і відводжу погляд. На іншому боці брукованої вулиці фейрі з ангельськими напівпрозорими крилами та закрученими рогами підмітає свій ґанок. — Проблема в тому, що він довіряє мені, він мені потрібен, але я почуваюся останньою паскудою щоразу, як користуюся його довірою.

Прета серйознішає.

— Ти в безвихідній ситуації.

Я чекаю, доки вона дасть мені якусь мудру пораду, що допоможе у згаданій нею безвиході, але Прета просто заходить до будинку й жестом просить мене зачинити за нами двері. Вона повертається у свою справжню форму й веде мене до бібліотеки.

Двері в глибині темної зали зачинені, Кейн стоїть на варті, схрестивши руки на грудях. Його червоні очі світяться в темному коридорі.

Прета дивиться на нього, на зачинені двері й супиться.

— Мій брат прийшов так рано?

— Король і королева зараз розмовляють із Фінном і Тінаном, але королева очікує, що ти приєднаєшся до них на обіді, — кривиться Кейн. — Хочеш, я перепрошу від твого імені?

Прета хитає головою.

— Я знала, що так буде. Обід, вечеря. Хіба це має значення?

Її тон логічний і спокійний, але хода, коли вона розвертається на каблуках і кидається до вітальні, зовсім не така.

Я безпорадно переводжу погляд із Кейна на темні двері, за якими зникла Прета.

— Краще залишити її одну чи…

Кейн розводить руками.

— Ти що, геть не знаєш оцих ваших жіночих штучок?

Я запитально вигинаю брову:

— Жіночі штучки?

— Ну знаєш, коли ти говориш щось приємне, щоб вона почувалася краще, навіть якщо в неї розбите серце, а любов — цинічна гадина?

— О, я… Чому ти вирішив, що це жіночі штучки?

— А ти думаєш, я підхожий кандидат для цього завдання? — бурмоче він. — Навіть коли я кажу «Гарного дня!», це звучить так, ніби я бажаю комусь здохнути.

Тут Кейн не бреше. Я замислююсь.

— У Прети розбите серце? Через кого?