Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 57)
Я дістаю Дзеркало й дивлюся на своє відображення. Знаю, що корона зникла, то чому б не запитати про це у Дзеркала?
Але іноді воно все ж показує правду. І, можливо, це буде один із таких випадків.
— Покажи мені корону короля Оберона, — тихо кажу я. Але відображення в Дзеркалі не змінюється, і хай скільки запитую, бачу лише своє відображення.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ
— Вгадайте, хто повернувся до палацу й марить про зустріч із вами? — дражниться Еммалін, розчісуючи моє волосся.
Я обертаюся і дивлюся в її великі блакитні очі.
— Себастіан?
Я повернулася до палацу вчора вдень. Але, коли я дізналася, що після Літи Себастіана ще не було, почала хвилюватися: раптом він постраждав, раптом він дізнався, що я звільнила його в’язня або ж що я була у Фінна. Ніхто не знав, де був Себастіан, і моя фантазія радо почала малювати жахливі сценарії, хай які малоймовірні, параноїдальні та егоїстичні вони були.
Еммалін усміхається.
— Ну, звісно, Себастіан. Він просив переказати, що зайде до вас після заходу сонця і хотів би піти
— Він здавався… схвильованим перед зустріччю зі мною чи серйозним?
У дзеркалі на туалетному столику я спостерігаю, як Тесс застеляє моє ліжко.
— Серйозно схвильованим, — каже вона, підморгуючи.
Добре, отже, він не сердиться. Це вже щось — тим паче, що я знаю, де книга, і мушу попросити Себастіана про ще одну послугу.
— Скажіть, за той час, що ви служите королеві, чи багато ви подорожували Фейрією? — питаю я в Еммалін.
Вона всміхається, прибираючи волосся з мого обличчя.
— Ми служимо Милостивому Двору, тому йдемо туди, куди й королева, — Еммалін похмурніє, дивлячись на коротке пасмо волосся біля шиї. — Ох і дала б я прочуханки тому невмілому йолопу, який так обчикрижив ваше волосся.
— Я ж казала, що це був нещасний випадок, — відповідаю я, щоб уникнути її звичних скарг. — Просто не підколюй волосся ззаду й нічого не буде видно. То кажете, що в королеви є
— Звісно, — киває Тесс.
— І багато, — підхоплює Еммалін.
Це було так очевидно, але лише вчора, коли Фінн сказав, що книги немає в Золотому палаці, мені спало на думку, що бібліотека, яку я шукаю, теж не тут.
З одного боку, після нападу тлуму, я більше не повинна довіряти Дзеркалу. Однак інших підказок щодо «Ґриморикона» в мене немає, тож і вибір не надто великий. Тоді нова стратегія. Використовувати Дзеркало, проте обережно.
Сьогодні зранку я знову попросила Дзеркало показати мені книгу, але цього разу уважніше, ніж уперше, роздивилася зображення.
Відповідь була просто переді мною. За вікнами бібліотеки розбиваються об берег хвилі. Якби я помітила це одразу, не згаяла би стільки часу, шукаючи тут ще одну потаємну бібліотеку. Поки що в околицях палацу я не бачила жодних натяків на море поблизу.
Тесс наливає мені чашку чаю, а Еммалін продовжує приборкувати мої кучері, щоб приховати відрізані локони.
— Королева має кілька палаців у землях Милостивого Двору. Золотий палац — основне місце її проживання, а також місце проведення всіх офіційних заходів. Але королева проводить тут лише пів року. Решту часу вона подорожує між трьома іншими палацами.
Я намагаюся мрійливо зітхнути.
— Ех, якби я була могутньою королевою, то хотіла б увесь день провести біля моря.
Близнючки сміються.
— Може, тому, що море нагадує вам колір
— Палац Спокою — прекрасний приморський замок, але він не призначений для всього почту королеви. Винятково для відпочинку королівської сім'ї, — говорить Еммалін. — Але, гадаю, ви могли би це змінити.
— То в королеви є палац на березі моря?
— Звичайно. Багато хто вважає південний берег найкрасивішою місцевістю на Милостивих землях. Ходять чутки, що батьки королеви обожнювали палац Спокою.
— Можливо, тому вона так рідко туди навідується, — каже Тесс.
Еммалін кидає на неї різкий погляд, і Тесс опускає голову.
— Чому вона не хоче відвідувати місце, яке нагадує їй про батьків? — запитую я. За цим стоїть щось більше, ніж горе, якщо Еммалін і Тесс не можна про це говорити.
Еммалін хитає головою.
— Ми не знаємо, міледі. Ми лише десять років у неї на службі. Батьки королеви померли двадцять один рік тому.
Близнючки знову обмінюються стурбованими поглядами. Впевнена, вони знають більше, але бояться про це говорити, тож я вирішую не тиснути на них.
* * *
Вночі ми із Себастіаном гуляємо в садах.
— У мене є ідея, — кажу я йому. — Обіцяй, що не сміятимешся з мене?
Із заходом сонця спекотний день став прохолодним. Я тремчу, вбрана в сукню без рукавів.
Себастіан пригортає мене до себе, зігріває теплом свого тіла.
— Усе залежить від ідеї, — усміхається він.
Сьогодні вранці Себастіан сказав мені, що їздив на важливі зустрічі. Здається, я йому вірю, але досі замислююся над тим, що він думає про зниклого в’язня. Не хочу вірити, що він справді міг би вбити Джалека, але ця невизначеність мене непокоїть.
— Розкажи мені про свою ідею, — заохочує Себастіан.
— Служниці згадували про прекрасний приморський палац, яким твоя мати рідко користується. Десь на південному березі. Я подумала, нам із тобою було би добре відпочити від тиску і вимог Двору. Ми могли би провести там кілька днів, щоб побути лише вдвох.
Себастіан усміхається і грайливо підіймає брови.
— Лише вдвох?
Я штовхаю його ліктем у бік.
— Я не про це, ти ж знаєш.
— Дуже прикро, — сміється Себастіан.
— І це каже людина, яка навіть не хоче мене поцілувати, — дражнюсь я. Веселість зникає з його обличчя, і я враз згадую, що Себастіан насправді не людина. Так дивно: коли ми наодинці, я легко про це забуваю. — Тобто я хотіла сказати — чоловік. Вибач, — я усміхаюсь, щоби згладити цей неприємний момент.
Він зітхає:
— Людина, чоловік, та хто завгодно. Я два роки прожив як людина, тож усі ці ярлики для мене — порожнє місце. Мене більше турбує
Я нічого не розумію, і Себастіан пояснює:
— Чому ти вирішила, що я
— Ну-у… — я прикушую нижню губу, очі Себастіана невідривно стежать за мною.
— Часто я не можу більше думати ні про що інше.
— Але ж ти мене не цілуєш, — тихо кажу я, згадуючи розмову з Фінном. Він здогадався, що я
Себастіан усміхається:
— Хіба ти не помітила, що я вдаю із себе недоторканого?