Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 56)

— Ти, мабуть, голодна. Я попрошу принести тобі чогось.

— Фінне! — У дверях він зупиняється й озирається. — Дякую тобі. За те, що врятував мене. Знову.

Я бачу, як напружується його шия і він важко ковтає.

— Сподіваюся, те, що ти шукала, було того варте, — його погляд падає на сумку в мене на колінах. — Не вір цьому Дзеркалу.

* * *

— Ти вже натрапила на слід «Ґриморикона?» — запитує Фінн наступного ранку. Ми сидимо в бібліотеці, а його вовчиці сплять на підлозі по обидва боки від нього; здається, це їхнє улюблене місце.

Фінн щойно врятував мене від неприємностей, у які я втрапила через Дзеркало, тож не хочу розповідати йому про бібліотеку, яку воно мені показало.

— Не зовсім. Маєш якісь ідеї?

— «Ґриморикон» лякає королеву, тож не думаю, що вона триматиме його біля себе. Мої джерела подейкують, що він ніколи не був у Золотому палаці.

Чудово.

— То передай своїм джерелам, що було б корисно, якби вони дістали більш конкретну інформацію.

— Так і зроблю, — бурмоче він.

Я почуваюся достатньо добре, щоб використовувати свою силу, хоча Фінн не дозволяє мені надто напружуватися. Поки що я навчилася загортати предмети в тінь, щоб ховати їх на собі. Хочу потренуватися перетворювати на тінь інших людей, але Фінн вважає, що це виснажуватиме мене, тож я просто вправляюсь на великих предметах. Вкладаю меч у піхви, загортаю його в тінь, а тоді підводжу погляд на Фінна.

— Молодчинка, — каже він, хоча не видається надто приголомшеним. Принца Тіней не вражає жодна з опанованих мною магічних здібностей. Не скажу, що мене це непокоїть.

— Як до тебе ставиться твій хлопець? Має час позалицятися?

Я суплюся.

— Який ще хлопець?

— Принц Ронан, Золотий хлопчик — здається, ти називаєш його Себастіаном?

Я пирхаю.

— Чому ти називаєш Себастіана «хлопчиком»? Йому двадцять один, — Фінн ігнорує моє запитання. Я замислююсь і заходжу з іншого боку: — Скільки тобі років?

— Я старший за нього.

— Це не відповідь.

Фінн відсторонено чухає за вухом сплячу вовчицю.

— Я достатньо старий, щоб воювати у Великій війні фейрі, але достатньо молодий, щоб не пам'ятати часів, коли наші Двори не хотіли знищити один одного.

Це означає, що йому десь від п’ятдесяти до п’ятисот років. Хоча зрозуміліше не стало, все ж більше інформації, ніж було. Я схиляю голову набік і вивчаю Фінна. Він явно старший за Себастіана, хоча на вигляд вони ровесники. Але ж Арія і Мордей видаються значно старшими. Якби вони були людьми, я припустила б, що вони однолітки моєї мами. А ще є Ларк, яка, здається, дорослішає, як звичайна людська дитина.

— Як старіють фейрі?

Фінн зітхає.

— Усе залежить від виду. У декого дуже короткий термін життя. Більшість спрайтів, наприклад, живуть менше п’яти років. А деякі фейрі можуть жити тисячі років.

Чому він завжди вдає дурника?

— Я запитую про таких фейрі, як ти, і ти це знаєш.

Здається, Фінн не збирається відповідати, тож я кажу:

— Якщо не відповіси, я просто попрошу Себастіана розказати мені.

— Зазвичай ельфійські фейрі, такі, як я, — озивається він, — до статевої зрілості дорослішають так само, як люди, а потім цей процес уповільнюється. Кілька сотень років для нас — як для людей десятиліття.

— Зазвичай? А бувають нетипові випадки?

Фінн знизує плечима.

— Арія, наприклад, за віком ближча до мене, ніж до Мордея.

— Джалек казав, що вона помирає. Це тому вона здається старшою?

— Твоя черга відповідати на запитання, — зауважує Фінн. — Як до тебе ставиться Золотий принц?

— Себастіан? Та нормально, — кажу я. Мені стає сумно, бо я раптом усвідомлюю, що не знаю, як він проводить час. — Щоправда, він зайнятий, але якщо ти очікуєш, щоб я сказала тобі щось, що можна використати проти нього, — ти мене зовсім не знаєш.

— О, зате я точно знаю, що ти будеш захищати його, хай там що, — його сріблясті очі примружуються. — Ти дуже чітко дала це зрозуміти. Якщо вже бути чесним, то і він тебе захищає, — Фінн киває на моє зап’ястя, де лишається невидимим мій зачарований шрам. Спершу мені було незвично без нього, але зараз я здебільшого навіть не думаю про це.

— Як приховування шраму захищає мене?

Фінн напружується, а потім хитає головою:

— Я мав на увазі атаку барґеста.

О, та невже?

— Він уже зміг вмовити тебе передумати і стати його королевою?

— Ні. Чому б я мала передумати?

— Бо ти закохана в нього.

— І як одне пов’язане з іншим?

Я формую на долоні м’яку кулю тіні й кидаю йому на груди. Фінн хапає її, тримає на долоні, а тоді змушує обертатися. — Зазвичай, коли так сильно кохаєш когось, знайдеш спосіб бути з ним.

— Байдуже, коли Себастіан дізнається, що я обікрала його Двір, впевнена, він більше не захоче бачити мене.

Куля тіні, що оберталась, розпадається.

— Ага. От ми й докопалися до правди. Річ не в тім, що ти не хочеш бути з ним. А в тому, що думаєш, ніби він може не пробачити тобі все те, що ти робиш заради порятунку сестри.

— Чому ти так акцентуєш на цьому? Хочеш, щоб я була його королевою?

— Просто не хочу жодних сюрпризів, — уривчасто відповідає він, підводиться і прямує до дверей. — Прета супроводить тебе до палацу.

— Чому ти ніколи не використовуєш свою магію? — швидко запитую я, перш ніж він встигає піти.

Фінн повільно обертається до мене і схиляє голову набік, темне волосся спадає йому на очі.

— Я використовую свою магію.

— Я ніколи цього не бачила.

— Мій дар не призначений для твоєї розваги, принцесо.

Я закочую очі. Він знову ухиляється від запитання. Фінн не хоче розповідати, чому не використовує свої сили. Та й навіщо це йому? Якщо з якоїсь причини він справді не може ними скористатися — це його найбільша слабкість. І вона згубить його, якщо про це дізнаються вороги.

Я досі не можу позбутися думок, що це якось пов’язано з короною його батька та незаконним правителем Двору Місяця.

— Фінне, ти заслуговуєш посісти трон свого Двору. Щойно я знайду сестру й безпечно поверну її додому, я хотіла би допомогти тобі знайти корону твого батька.

Фінн робить крок назад, його очі блищать. Він розтуляє рота, і я думаю, що зараз він на мене накричить, але натомість стуляє його, різко розвертається на каблуках і прожогом вилітає з бібліотеки.

Його вовчиці теж підводяться з місця, де спали, але, перш ніж піти за своїм господарем, вони дивляться на мене і, присягаюсь, у їхніх очах я бачу огиду.

Я опускаюся в крісло й намагаюся стримати сльози. Я хочу допомогти, але вони не довіряють мені достатньо, щоб прийняти мою допомогу. Звісно, я збираю реліквії, які в довгостроковій перспективі нібито зміцнять його королівство. Але мені зовсім нічого не пояснюють, тож я навіть не розумію, як це допоможе.