Лекси Райан – Ці порожні обітниці (страница 55)

Я відмовляюсь, хитаючи головою, і вона радісно кидає солодкий шматочок собі до рота.

— Твої передбачення завжди правдиві? — запитую я.

— Це неможливо. Майбутнє інколи помиляється щодо нас, — дівчинка обертається. — Я мушу йти. Не кажи мамі, що я була тут.

РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ТРЕТІЙ

Я опритомнюю на великому ліжку під балдахіном у кімнаті, яку не впізнаю. Штори запнуті, навколо темно, але, коли мої очі звикають, бачу Фінна, який сидить у кріслі з протилежного боку кімнати, обабіч нього розляглися вовчиці.

Я глибоко вдихаю і, попри біль, сідаю на ліжку.

— Що сталося? — мій голос звучить хрипло. Я пам’ятаю вогонь. Пам’ятаю, як іду на крик Джас. Старий будинок, якого не могло там бути, бо він згорів, коли мені було вісім. Усе це здавалося таким реальним. У мене дуже дере в горлі, тож вогонь точно був справжнім.

Відкидаю ковдри, щоб подивитися на свої ноги, готова побачити пов’язки, опіки чи щось іще гірше, але цього всього немає.

Я хитаю головою, намагаючись відділити ілюзію від реальності.

— Тлум заманив тебе в ліс біля цвинтаря Золотих солдатів.

Я важко ковтаю, щоб полегшити печіння в горлі.

— Як?

— Ігри розуму. Ілюзії, — каже Фінн. Він згортає книжку, яку я спершу в нього не помітила, кладе її під пахву і підводиться. — Тлум віднаходить наші найгірші спогади і полонить нас усередині них.

Фінн запалює свічку на нічному столику й вивчає мене — не менш уважно, ніж я його. Смаглява шкіра здається надзвичайно блідою, і коли він повертається до крісла, я помічаю, що Фінн шкутильгає.

Невже він постраждав, рятуючи мене? Відчуваю, що він не хотів би, щоб я про це запитувала.

— Як довго я була непритомна?

— Увесь день. Прета зцілила тебе як могла, а потім ми знайшли справжнього цілителя, який зробив решту. Ти зламала ногу, а все тіло було в опіках — переважно поверхневих, хвала богам. Такий рівень магії надто потужний для людини, тож цілитель занурив тебе в глибокий сон, щоб ти якнайшвидше одужала.

Прета зцілила мене, а не він. Йому бракує магії чи він просто хоче, щоб інші виконували роботу за нього? Важко уявити, щоб у фейрі, який має стільки влади над магічними істотами, не було власних сил.

— Як ви мене знайшли?

— Дара і Луна відчули, що ти в біді. Вони і привели мене до тебе.

Я киваю, наче все це має сенс. Наче я ледь не щодня зустрічаю монстрів, які можуть оживити мої найгірші спогади. Наче це цілком нормально, що пара вовчиць стає моїми ангелами-охоронцями.

— Тобі пощастило. Ще кілька хвилин і…

— Я знаю, — уриваю Фінна. Не хочу чути решту. Я знаю, що було б. Можливо, мамин друг-цілитель і врятував мене від опіків дев’ять років тому, та він не стер пам’ять про полум’я, що лизало мою шкіру, про дим, що сповнював мої легені.

Я дуже добре знаю, як це — загинути у вогні. Хитаю головою. — Але ж… Це все було насправді? Чи ні?

— Ілюзія тлуму стає реальною, коли починаєш із нею взаємодіяти. Вогонь був таким реальним, бо щойно ти повірила в нього, тлум став вогнем. І ти кинулася в саме полум’я.

— Я почула крик.

— Своєї сестри? Тому ти побігла в полум’я?

Я киваю.

— Усе здавалося… справжнім, — на щастя, зараз я лежу в ліжку на м’яких подушках, але мої руки все одно тремтять. — То пожежа була справжньою, а Джас — ні?

— З тобою в лісі більше нікого не було. Коли ми розігнали тлум, ти була сама.

— А моя сумка? — запитую я і намагаюся підвестись.

— Не вставай, — Фінн нахиляється і дістає щось з-під крісла. Коли він знову обертається до ліжка, то обережно кладе мені на коліна мою сумку. — Я ж попереджав тебе не використовувати це Дзеркало.

— Попереджав, — я рішуче задираю підборіддя, хоча зараз уже сумніваюсь у правильності своїх рішень. Дзеркало заманило мене на цвинтар, привело просто до пастки тлуму.

— Цьому Дзеркалу не можна довіряти, — повторює Фінн.

— Знаю, — сичу я. Хоча насправді й не знаю. Не зовсім. Іноді Дзеркало спрацьовує, але, очевидно, не завжди. Я бачила в ньому маму — живу і здорову, а потім — ніби її труп у якійсь могилі. І те, й інше не може бути правдою.

— Тоді чому ти вешталася там? — Фінн не зводить з мене очей і чекає на відповідь. — Що ти шукала?

— Нічого. Це… це неважливо, — я відводжу погляд. Я виставила себе необачною мантелепою зі світу людей. З одного боку, я хочу, щоб Фінн пішов, і я могла сховатися під ковдрою. З іншого, готова закричати, якщо він піде. Фінн врятував мені життя. Знову.

— Дзеркало роками не працювало належним чином, — каже Фінн. — Його створили багато років тому, коли правителі Милостивих і Немилостивих уклали союз. Об’єднавши сили, вони створили кілька магічних реліквій і на знак доброї волі розділили їх між Дворами. Але магія Дзеркала зіпсувалася, коли його викрав Милостивий Двір.

— Іноді воно все ж працює, — наполягаю я, мов уперта дитина.

Фінн хитає головою:

— Можна попросити Дзеркало показати когось або щось, але не можна довіряти побаченому. Користуватися зіпсованою магією ризиковано. Образи, які показує Дзеркало, можуть заманити тебе в пастку.

— А ти не міг сказати про це раніше?

— Вибач, не знав, що «не використовуй Дзеркала» — це прохання, — Фінн зітхає і пом’якшує тон. — Дзеркало небезпечне для таких, як ти.

Я закочую очі.

— Тобто для людей?

— Ні. Для тих, у чиєму серці так багато надії.

Багато надії? Та він мене зовсім не знає. У мені менше надії, ніж в інших.

Раптом мене, немов блискавкою, ошелешує розуміння, де я. У ліжку. У його будинку.

— Це… твоя кімната? — я ледь не бовкнула «твоє ліжко», але стрималася. Чомусь мені соромно вимовити ці слова.

— Так. Тут найпростіше наглядати за тобою. Та й ліжко доволі просторе, і цілителю буде зручно працювати. Але тепер, коли ти отямилася й більш-менш одужала, я можу перенести тебе у вільну кімнату.

Чому він такий добрий до мене? Здається, спочатку він ненавидить мене, а тоді… Я не хочу думати про почуття між нами.

— Мені треба повернутися до палацу, — я примушую себе встати на ноги, проте кімната пливе перед очима. Я опускаюся на ліжко й падаю на подушки.

— Лишайся в ліжку, — каже Фінн. — Ти одужала, але ще кілька днів відчуватимеш слабкість.

— Я не можу просто так зникнути з палацу. Мене шукатимуть.

— Прета подбала про все.

Мені це не подобається. Я могла пропустити якусь важливу подію і розлютити королеву. А що як вона не дозволить мені залишитися в палаці й змусить повернутися додому, перш ніж я відшукаю останні реліквії для Мордея?

Фінн пояснює:

— Як твоя наставниця Прета отримала дозвіл забрати тебе з палацу на кілька днів навчання. Зараз ви відвідуєте місто на півдні, яке відоме своїми музичними виступами.

— Он воно що. — Я тону в подушках. Я справді зовсім виснажена. Не думаю, що змогла би повернутися до палацу і вдавати, що зі мною все гаразд. — Прета розповіла мені про твого брата. Його звали Вексій? Я… Мені шкода.

Фінн киває, але уникає мого погляду.

— Мені теж.

Що там казала Прета, коли Фінн наказував їй зцілити мене? «Тобі час припинити вчиняти тих самих зарозумілих помилок, через які я стала вдовою». Я хочу дізнатися, що саме вона мала на увазі, але знаю, що Фінн не відповість.

— У тебе є ще брати чи сестри?

— Ні. Принаймні рідних немає, — він розправляє плечі, ніби раптом усвідомлює, що задерев’янів від сидіння в кріслі. — Відпочинь, принцесо, — каже він. — Твої проблеми почекають до завтра.

Я не хочу виконувати його команди, як слухняне цуценя, але вмощуюся на подушках, і мої очі злипаються.